Так, кінофільми тут давно не показували. Проте було чудове кафе «Лерой», зі смачними піцою і суші. Магазин «Мельничка», куди йшли не лише за покупками, а й поспілкуватися... Усе це знищено ворогом… Та спогади — живі. Ми зібрали найтепліші історії від наших читачів про це місце.
У Петропавлівці російські війська зруйнували приміщення колишнього кінотеатру — одного з найвідоміших і найдушевніших місць селища. У його стінах останні роки працювали кафе «Лерой», магазин «Мельничка» та крамниця канцтоварів. Для місцевих це не просто будівлі — це частинка життя, спогадів, дитинства й юності.
Ще донедавна тут було людно. У «Лерої» збиралися родинами, відзначали свята, смакували піцу та суші, зустрічалися з друзями. У магазині «Мельничка» завжди можна було не лише щось придбати, а й просто перекинутися словом із знайомими. А колись, задовго до війни, у цьому кінотеатрі сміялися, плакали, закохувалися й дорослішали.
Люди згадують
Тетяна Татаренко: «Мені дуже подобалося це кафе. Гарне обслуговування, приємні ціни, різноманітна кухня. Нікуди більше не ходила — тільки сюди».
Інна Лоб: «Найсмачніші суші та піца були в них!»
Ірина Кернос: «Так, дійсно, там були найкращі суші. Дуже шкода».
Лілія Шевчук: «Часто замовляли їхні смаколики, найкращі, найперші в нашому селищі, рівних не було».
Вікторія Рєзнікова: «Смачні страви за доступними цінами. Привітний персонал, гарна атмосфера».
З кінотеатром у кожного свої спогади
Дуже щемні слова про кінотеатр, кафе «Лерой» та магазин «Мельничка» написала Наталія Рудник:
«З кінотеатром у кожного свої спогади. Пам’ятаю, як я приїхала сюди на місіонерську подорож — саме тут проходили наші перші богослужіння. Згодом ми відремонтували невеличку кімнату й проводили там дитячі зустрічі. Рік тому на сходах кінотеатру ми відсвяткували п’ятнадцятий дитячий майданчик, який організували за час проживання в селищі.
Велика радість для нас була, коли дізналися, що тут відкриють піцерію — діти дуже любили в «Лерої» поїсти суші. Поряд магазин «Мельниця», де працювали хороші люди.
Сьогодні це — руїна. І нам болить за наше селище. Ворог прийшов, щоб украсти, убити й погубити. Проте я вірю — з Богом ми все пройдемо!»
Там, де звучала музика й сміх
Про кінотеатр згадують і ті, хто провів там своє дитинство і молодість:
Тетяна Серухіна: «Пам’ятаю, ми з батьками в кінотеатрі дивилися індійський фільм «Танцор Диско»! Народу було, як квітів у полі. Сеанс був на 5-ту та 8-му годину, три дні показували, а ми бігли дітьми дивитися кожен раз».
Людмила Лисенко: «Так, було. Ми ще були молоді, теж часто ходили на широкоекранні фільми. Особливо на індійські».
Ніна Хоменко: «Я ходила на кіно, а може, хтось згадає, що там була Джамба — завжди перед дискотекою заходили».
Людмила Кайрачко: «Ми жили навпроти, завжди чули музику до півночі, особливо “Кока Джамба», тому й кафе так називали».
Ірина Волкова: «Чесно — душа болить».
Тетяна Сітар: «Саме у цьому кінотеатрі, в одній з кімнат, починалася наша робота в компанії «Оріфлейм». Це вже пізніше ми перейшли в інше приміщення. А перші кроки робили саме там, вхід з парку. Шкода...»
Пам’ять, яку не зруйнувати
Ці спогади — не просто про місце. Це про життя, яким жила Петропавлівка до війни: про зустрічі, дитячий сміх, запах кави, музику з дискотеки, перше кохання після кіносеансу.
Сьогодні все це вороги перетворили на руїни. Проте навіть під уламками залишаються частинки любові, яку не здатна знищити жодна ракета.
Бо ворог може стерти з лиця землі будівлі, але не здолає пам’ять, людяність і спільність. І колись на місці цих руїн знову виросте щось нове — із тією ж теплотою, яку люди зберігають у серці.
Вірш-спогад від Миколи Самарського
Наш земляк Микола Самарський слідами наших публікацій написав вірш про кінотеатр, кафе та магазин.
ШИРОКИЙ ФОРМАТ
Колись кіно крутили в залі,
І місць доволі в нім було,
Тепер кафе у вестибюлі,
Та затишно усе одно.
Часи мінялись безперечно,
Країна також вже не та,
Та ось зізнатися в коханні,
Снаги потрібна повнота.
Хоч не екран між стін широкий,
Не плин сюжетів та пригод,
Та стін лаковані палітри,
Немовби ткані зі щедрот.
Тут кожен вечір ніби птахи,
Слова кохання в сплесках крил.
Та ось тепер — лишень руїна,
І дум гнітючих лютий вир.
Війна не просто крик незгоди,
А ненависті чорний клик.
Коли дух людяності зовсім
У серці вивітривсь і зник.
