Друга світова війна торкнулась кожної родини. Минають роки, але в кожній сім’ї є фотоальбоми із світлинами рідних, які брали участь у тій страшній війні. У музеї Хорошівської школи зберігаються роботи учнів про долі своїх рідних. Пропоную дослідження Сергія Бобокала, який разом із рідними простежив долю своїх прадідів у війну.
Сергій Бобокало
Пам’ять народу складається із пам’яті кожної людини. Адже полум’я війни торкнулось кожної родини. Мої батьки не знають жахів війни. Батько тата, Бобокало Іван Петрович,народився до війни. Татова мама Ніна Василівна та мамин тато Зайвий Володимир Миколайович, народилися у війну, мамина мама, Марія Степанівна, - у повоєнні роки. Але всі вони до цього часу добре пам’ятають про те, що розповідали їм їхні батьки. Адже всі вони потрапили у вихор війни.
Тож вирішив записати розповіді своїх рідних, щоб скласти нашу родинну сторінку історії Другої світової війни. Разом з батьками ми створили родинне дерево і дослідили, що всі чоловіки нашого роду, що жили у період Великої Вітчизняної війни, були її учасниками.
Це мої прадіди:
Бобокало Петро Іванович, 1886 р.н. Пішов на війну у 1941 р., учасник оборони Ленінграда, був тяжко поранений, помер від ран у 1965 році.
Плюта Василь Іванович 1920 р.н. Пропав безвісти у перші дні війни.
Зайвий Микола Платонович, 1920 р.н. Загинув смертю хоробрих при форсуванні р. Дністер, захищаючи молдавське місто Григоріупіль.
Смук Степан Іванович, 1919 р.н. Потрапив у фашистський полон під Кіровоградом, втік з полону, після звільнення відбував у радянському таборі.
Родинне дерево
У наших рідних збереглися фотографії, на яких зображені прадіди. Це красиві молоді люди. Намагаюсь уявити їх тоді у далекому 41-му.
Ось те чорне крило, що зачепило мою родину. Я записав спогади своїх бабусі, дідуся, інших рідних, які пам’ятають те, що розповідали мої прадіди-фронтовики.
Бобокало Петро Іванович
BG Image
Бобокало Петро Іванович
Народився у 1886 році
в селі Коханівка
Петропавлівського р-ну
Про прадіда мені розповів дідусь Іван. Він добре пам’ятає його.
Дідусь розповів, що Петро Іванович воював і у громадянську війну. До війни збудував хату, одружився. У 1939 році народився син Іван, мій дід. Коли розпочалася Велика Вітчизняна, пішов воювати з перших днів.
Брав участь у обороні Ленінграда. Були дуже тяжкі бої. Прадід був тяжко поранений. Довго не було від нього звістки. Рідні хвилювалися. А потім прийшов лист від нього, де повідомлялось, що він знаходиться у Грузії у шпиталі. Вислав і фото, яке зберігається у родинному альбомі. Довго прадіда лікували, бо поранення було дуже серйозне : осколки глибоко засіли у кістці ноги. Після шпиталю комісували, повернувся додому. Йшов 1943 рік.
Згадує дід, що жалкував батько, що не дійшов до Берліна. Вдома чекало понівечене господарство, напівспалене село. У селі вдови, діти та старі. Потрібні були чоловіча сила та руки . За все брався. Підлатали хату . Почали хазяйнувати. Народилися діти: у 1944 році Микола, а в 1947 - Марія.
Про війну говорив небагато. Лише, коли збиралися з ветеранами на День Перемоги . У ті роки було ще багато ветеранів. Були й медалі у прадіда. Але дідусь не пам’ятає, які саме.
Не давали рани спокою. Все тривожили. Вдень працювати на повну силу не давали, а вночі спати. Дідусь говорить: «Так до смерті ногу й «тягав», не загоювались рани…» Все більше робив «сидячу» роботу: майстрував, ладнав інструмент. У голодний 1947 рік молов на жорнах зерно, що приносили люди. Навчився шити на швейній машинці взуття з старих пальт , шинелей - «бурки». Люди приносили одяг, і раділи пошитому. Люди говорили, що мав золоті руки.
Плюта Василь Іванович
BG Image
Плюта Василь Іванович
Народився у 1920 році
у селі Коханівка
Петропавлівського р-ну
Про прадіда Василя мені розповів тато Бобокало Олександр Іванович та його старша сестра Людмила Іванівна Чубас . Хоча і вони знали про нього лише з розповідей своєї мами, а моєї бабусі Ніни Василівни.
Свого батька бабуся ніколи не бачила. У липні 1941 року він пішов на фронт, а вона народилася у листопаді. Жодної звістки з фронту не мали. Ні листа, ні «похоронки». Чекали довго, а надійшов лист з частини, що пропав безвісти. Коли бабусі було 5 років, померла її мама. Виховувала сім’я тітки. Єдиною згадкою про батька було фото, яке дала його сестра.
Бабуся не хотіла вірити в те, що батька немає живого. Все наділась, що у полоні, чи вивезли у Німеччину. Лише б був живий.
Людмила Іванівна за проханням своєї матері з 1980 року почала писати листи в різні організації, які займалися розшуком людей, що пропали у роки Великої Вітчизняної війни, – в Товариство «Червоний Хрест» , в Інтернаціональну службу розшуку. Та відповіді приходили невтішні: інформації про Плюту Василя не було.
І тільки недавно на сайті «Меморіал» моя тьотя знайшла детальну інформацію про долю свого діда, а мого прадіда. У 1942-му році в Криму Василь Плюта потрапив у полон. Загинув в шталазі 1944-го року.
Моя бабуся померла , так і не дочекавшись звістки про батька. Така трагічна історія втрати. Як у вірші нашого земляка С.Гончарова:
А я ще й досі батька жду…
Уже у новому сторіччі.
Зайвий Микола Платонович
BG Image
Зайвий Микола Платонович
Народився у 1922 році
с Макіївка, Ротмистрівського р-ну
Київської області
(тепер Смілянський р-н
Черкаської обл.)
Батьку! Ми ровесники з тобою
Батьку! Ворог обірвав твої літа.
Батьку! Над твоєю 23-ю весною
Вічність проліта…
Мій дідусь Зайвий Володимир Миколайович також не пам’ятає свого батька. Народився у 1943, коли батько вже воював. До війни працював Микола Платонович бухгалтером МТС, був грамотним чоловіком. У кінці 1942 року пішов на фронт. Бабуся розповідала, що, коли наші війська наступали, батькові вдалося на годину забігти додому, щоб подивитися на сина.
Це була єдина зустріч солдата з своїм сином. А у червні 1944 року отримали повідомлення, що Зайвий Микола Платонович пропав безвісти. Мати, Зайва Наталка Пантелеймонівна, не повірила в це. Все сподівалась, що син просто не може про себе повідомити, можливо на чужині. І навіть, коли пізніше прийшла «похоронка»: «Ваш сын Зайвый Николай Платонович геройски погиб, освобождая г.Григориуполь», не вірила і говорила, що це помилка.
Та і хіба могла повірити у це мати, яка втратила єдиного сина!
Моя мама, Бобокало Марина Воломирівна, коли навчалася у школі, була членом пошукового загону «Червоні слідопити». Вона написала листа у штаб пошукової роботи, а згодом отримала листа від червоних слідопитів Будинку піонерів м. Григоріуполь Дубосарського р-ну Молдавії . Вони повідомляли , що Зайвий Микола Платонович похований у братській могилі їх міста, де поховані всі, хто визволяв Григоріупіль.
У 1988 році вся сім’я поїхала у Молдавію,щоб відвідати могилу батька мого дідуся. Так відбулась зустріч через 43 роки з рідною людиною. Піонери повідомили, що загинув Микола Платонович при форсуванні річки Дністер
Дідусь хотів ще приїхати сюди, бо їх запросили на святкування 45 -річчя Перемоги. Повинні були зібратися учасники бойових дій. Сподівались зустрітися з однополчанами нашого прадіда. Але у Придністров’ї виник конфлікт, а потім розпад СРСР. Це не дало можливості поїхати на зустріч.
Смук Степан Іванович
BG Image
Смук Степан Іванович
Народився у 1919 році
у с. Оселя
Яворівського р-ну
Львівської обл.
Про прадіда мені розповіла бабуся Зайва Марія Степанівна. Вона народилася після війни у 1946 р. Для її покоління війна залишилася в пам’яті незагоєними ранами, кожного дня вони стрічали чоловіків, на милицях, каталках, у інвалідних візках, або тих, яких переводили через дорогу, бо вони на війні втратили зір.
Добре пам’ятає бабуся, що її мама, згадуючи війн, часто плакала, а батько не любив говорити про війну. Йому було дуже важко, можливо тому, що з перших днів на фронті бачив багато смертей.
Під Кіровоградом потрапив у полон. Знущання і голод. Але, говорив, і серед німців були людяні. Один з них допоміг трьом полоненим втекти. Переховувалися, без документів перейшли лінію фронту під Запоріжжям. Та коли потрапили до своїх, то їм швидко «приклеїли ярлик» дезертирів, бо не мали документів. Про це батько завжди говорив з образою. Для нього це були найтяжчі роки війни. Недовіра була найбільшим випробуванням. Говорив, що для нього залишався один вихід – тікати. І це йому вдалося. 2 серпня 1944 р.(цю дату він називав другим днем народження) він з товаришем втік. Ночами пробиралися вони до далекої домівки на Львівщині.
Хоча німецькі війська були вигнані, на території Західної України в лісах були і партизани, і інші групи. Потрапив до партизанів. Тут зустрівся він із старшим братом – Миколою. Відновлені документи прадід одержав в 60 х роках.
У 1950 – му році переїхали на Дніпропетровщину в с. Шолохово Нікопольського р-ну. Працював у колгоспі. Помер у 2001 р.
Війна пролетіла над світом і чорним вогняним крилом торкнулась кожної родини
Мої прадіди Плюта В.І. і Бобокало П.І. жили у с.Коханівка, Зайвий М.П. – на Київщині, Смук С.І. - на Львівщині. Але війна не обійшла жодного села, жодної хати . По різному склалася солдатська доля. Хто загубився у перші дні війни у вирі бою, як мій прадід Василь. Кому судився полон і сподівання , як прадіду Степану. Хто прийшов з війни з осколками у тілі , як прадід Петро. А хто знайшов своє місце у братській могилі, як прадід Микола...
Довгими тернистими дорогами йшли солдати до Перемоги. Йшли солдати, піднявшись над голодом, смертю, подолавши біль, страх.
Така доля солдата - мужньо йти вперед і перемогти.
Пишаюся, що серед багатомільйонного списку солдатів Перемоги є імена рідних мені людей, які ціною свого життя наближали День Перемоги.
Кожна доля – рядок у великій книзі Перемоги. Доля кожної родини – героїчна сторінка боротьби нашого народу за свою незалежність, за мир у всьому світі
За матеріалами шкільного музею Хорошівської ЗОШ,
дослідницька робота Сергія Бобокало
