Учасника визволення Петропавлівки Павла Карасьова після вдалої військової операції в Лозовій було представлено до нагородження Зірки Героя.
Павло Карасьов
Пізніше згадував, що вже і у штаб приїхав. А там дізнались, що він безпартійний. Павло за дверима стояв, а у кімнаті голосно обговорювали його кандидатуру. Почув він слова: «А що ж партійні роблять, коли у нас безпартійні такі справи вершать?!»
На зустрічі ветеранів Великої Вітчизняної війни ходив охоче, а виступати не любив. Говорив, що те, що пережив, словами не скажеш. Тримав образу на партію. Тому скільки не агітували його у партію, так і не вступив.
Павло Карасьов з родиною
Після війни Павло Петрович Карасьов жив у селі Хороше, де й народився. Працював в МТС. Одружився із Марією, яка повернулася із примусових робіт в Німеччині. Родину Карасьових поважали в селі. За спогадами рідних та односельців повертаємося в ті роки.
Із спогадів сестри Павла Петровича
Карасьової Христини Петрівни,1886 р нар,
(з її уст записала внучка Гопка Любов Яківна)
У сім’ї у нас було п’ятеро дітей – чотири сестри і брат Павло. Так як він був молодшим у сім’ї, то ми його найбільше і любили і поважали. І коли повиростали, за порадою до нього ходили.
Батьки наші мали невеличку ділянку землі. Там ми всією сім’єю і працювали. Ми, дівчата, у школу потрохи походили, щоб хоч писати вміти. А Павло був розумний. Хотів грамотним бути. Тож і закінчив 7 класів. А тут про трактори почули. На навчання стали з колгоспу посилати у Покровку. Закінчив курси, працював на прицепці (помічником тракториста). А згодом і власний трактор отримав.
Свідоцтво про курси
У шкільному музеї зберігається посвідчення про навчання у Покровці: всі предмети засвоїв на «добре». А практику – на «відмінно». У свідоцтві значиться, що йому присвоєно звання «бригадира тракторної бригади». Свідоцтво отримав у 1938 році.
Пішов добровольцем на фронт. У першу чергу брали трактористів, щоб перекваліфікувати їх на танкістів. Згодом і фото прийшло: Павло у військовій формі.
Карасьов П.П.
А потім не стало вістей надходити. Почалися пекельні бої. У родині дуже переживали за нього...
Хоча і пройшов підготовку на тракториста, але перший рік воював кулеметником . Згадував , що дуже заздрив танкістам. Дуже вже любив військову техніку. А перед війною і на тракторі не встиг вволю попрацювати.
І от нарешті 1943 року зарахували у бронетанкові війська. Разом з іншими танкістами потрапив на Урал за матеріальною частиною для 9-ї окремої гвардійської механізованої бригади . Повернувся, коли бригада була передана в підпорядкування штабу 1- го гвардійського механізованого корпусу генерала Руссіянова.
Павло Карасьов в однополчанами
Одержав новенький Т-34. Мріяв дійти до свого рідного села . Та в одному із боїв на Донеччині танк було підбито. Після цього випало бути механіком-водієм танка командира бригади . Та все ж таки судилось збутися мріям, бо довелось визволяти рідні краї.
Ось так згадує той переможний вересень , який святкуємо як дні Визволення Петропавлівського району.
Із спогадів Карасьова Павла Петровича
І не думав, що таке у житті може бути! Викликає командир і говорить: «Ми отримали завдання вирушити в тил ворога з метою розвідки в район Петропавлівки, Дмитрівки, Павлограда. Комбриг знає, що ти з цих країв , і сподівається, що це допоможе успішніше виконати бойове завдання» Як почув я про рідні місця ледь втримався, щоб не закричати від радості. Попереду була рідна земля, яка стогнала під чоботами загарбників.
Наближався вечір, коли наш танк , залишивши позаду кілька десятків кілометрів обійшовши головні шляхи відступу противників , перетнув межу нашого району. Важко було вгадати районний центр. Мертва тиша панувала навкруги, люди поховалися, щоб не потрапити на очі ворогу, який відступає.
Танк зупинили напроти церкви. Офіцери пішли у розвідку. Передали у штаб донесення, коли повернулись, і отримали наказ рухатись далі. Вночі дістались до Миколаївки, ранок застав нас у Дмирівці. Командування дістало від нас дані про розміщення німецьких частин.
Наступне бойове завдання було повернути на північ і йти до Лозової. Вступати у бій заборонялось, щоб не викрити себе. Адже головне було – розвідка. Але під Лозовою екіпаж зустрівся з ешелоном німецької техніки. І командир Асосков прийняв рішення відкрити вогонь по поїзду. Бойова техніка і жива сила противника була знищена.
Із спогадів Карасьова Павла Петровича
У місті Лозовій було організовано зустріч розвідників – танкістів. Вперше через 40 років ми змогли побачитись зі своїми товаришами. Особливою була зустріч з командиром Асосковим Олександром Олексійовичем . Побували на місці пам’ятного бою, згадали фронтових друзів.
У 1945 році після війни повернувся Павло Петрович у рідне село.
Невпізнаним було воно: спалені хати, руїни. Фашисти, відступаючи, хотіли знищити все – і худобу, і будівлі. Щоб життя після них зупинилось . Та не вийшло.
Повертались чоловіки з війни, підростали діти… Село поступово відбудовувалось.
Не тривожився і Павло. Повернувся живим, руки-ноги є, професія гарна. А роботи край непочатий! Став бригадиром тракторної бригади у колгоспі. Одне горе – син сиротою росте. Дружина у війну померла. Та згодом знайшлась гарна дівчина, щойно з Німеччини повернулась.
Карасьови Павло і Марія
Із спогадів Карасьової Марії Леонтіївни
З Павлом ми зустрілися після війни. Я щойно повернулась з німецького рабства. Працювала у колгоспі різноробочою.
Павло – бригадиром. Тут і познайомились. Я знала, що у нього маленький син без матері росте і як йому важко. Тому і недовго й думала, коли покликав заміж. Робота важка була у нього, відповідальна. Дуже втомлювався. З раннього ранку і до ночі у полі. У 1949 році народився у нас син Віктор. Так і жили.
Жили спочатку з батьками. А сестра жила у землянці, бо хату німці спалила. Павло сказав, щоб сестрина сім’я переходила до батьків, а вони збудують собі.
Згадував про війну нечасто, більше говорив про роботу у МТС.
Карасьови Павло і Марія
Із спогадів Карасьової Марії Леонтіївни
На зустрічі ветеранів Великої Вітчизняної війни ходив охоче, а виступати не любив. Говорив, що те, що пережив, словами не скажеш. Тримав образу на партію.
Розповідав мені, що після операції у Лозовій , його представляли до Зірки Героя. Вже і у штаб приїхав. А там дізнались, що він безпартійний. Павло за дверима сидів, а у кімнаті сварились . Почув він слова: «А що ж партійні роблять, коли у нас безпартійні такі справи вершать?!» Орден дали, але не Героя. Тому скільки не агітували його у партію, так і не вступив.
У колгоспі працював до заслуженого відпочинку. Та й на пенсії не сидів, склавши руки: майстрував, господарював у дворі. Помер у 1996 році.
Ось таку історію життя героя війни, учасника визволення Петропавлівки дізналися із уст наших односельців.
Звичайна людина Карасьов Павло Петрович. Народився і помер у нашому селі Хороше. Лише на 4 роки війна відірвала його від мирного життя і кинула у світовий хаос війни. Але таким велетам під силу здолати всі біди і лиха.
Герой-визволитель не лише мужня, смілива людина. Все життя він прагнув до навчання, до оволодіння професією. Мав добрі організаторські здібності, вміло керував майстернями по ремонту техніки. Був вольовою, цілеспрямованою, відповідальною людиною. А для рідних він був добрим батьком, чоловіком, сином.
Саме таким і має бути воїн-визволитель, що приніс народу Перемогу.
Саме такі люди і відбудовували Україну з руїн і приносили їй славу у мирній праці на полях, ланах, на заводах, на будівництві.
Золотими літерами у історію Перемоги вписане ім’я нашого земляка Карасьова Павла Петровича.
