«Мої батьки були фронтовиками, але про війну говорили нечасто», - згадує Ніна Василівна Криворучко із Бажанів
Ніна Василівна Криворучко - донька ветеранів Другої світової війни Санжари Василя Петровича та Фросини Прохорівни, напередодні 75-річчя Перемоги над нацистськими окупантами розповідає про своїх батьків: - У буденному життя про війну майже не згадували, але із особливим трепетом чекали свята Перемоги. Одягали урочисто піджаки з нагородами, йшли на святкування в центр села. Там зустрічалися зі своїми товаришами, які теж пройшли війну. Лише там, в колі фронтових друзів, дозволяли собі відкрити свої серця та поринути в спогади. Для моїх батьків це було найголовніше свято, і, дійсно, як у пісні, зі сльозами на очах.
Немає вже батьків Ніни Василівни. Жили вони в селі Дмитрівці, а коли нездужали, донька забрала до себе в село Бажани. «Думаю, не зобижені на мене – доглянула їх і востанню путь провела», – говорить Ніна Василівна. У шафі для одягу до цього часу мамин піджак із орденами та медалями на почесному місці знаходиться. Дістане Ніна Василівна, пригорнеться до нього, мов до мами, погладить блискучі нагороди. У фотоальбомі – молода мама у військовій формі, красива, усміхнена. І сльози навертаються… - Скільки ж лиха на її долю випало, - тільки й скаже… І згадаються розповіді мами про її сирітське дитинство.
Народилася Фросина (у дівоцтві Тарасенко) на Луганщині 1927-го року в багатодітній родині. Батьки рано померли, а їх, дітей, люди порозбирали. Добра жінка взяла її на виховання, а Фрося була за няньку її дітям. Коли почалася війна, відразу вирішила добровольцем на фронт йти. От біда лиш – років не вистачало до призовного віку. Попрохала старшого брата, який в сільраді працював, метрику підправити. Погодився брат: виправив цифру 7 на ту, яка найлегше виправлялася – на 4. Тож за документами вийшло, що Фрося з 1924-го року і в 1942-му їй саме виповнилося 18. Маленька, жвава, кмітлива дівчина, здавалося, із легкістю долала фронтові дороги. Юність та щира вдача допомагала вчитися солдатському ремеслу. В армії була Фросина регулювальницею, допомагала військовій техніці рухатися дорогами війни.
Сміливість та хоробрість дівчини була помічена командуванням – нагороджували її орденами та медалями. Із гордістю розповідала після війни, що нагороду отримувала із рук маршала Жукова. Солдатська доля була милостива до дівчини – пройшла із військовю частиною через всю Європу, згадувала, що 7 кілометрів не дійшла всього лиш до Берліну. Поверталася із війни сержант Тарасенко на рідну Луганщину та й зустріла у дорозі офіцера Василя Санжару, який теж поспішав до рідної домівки. Випадкова зустріч стала доленосною – молоді та красиві, звідавши усю гіркоту війни, втрат і страждань, як ніхто інший, мріяли про кохання, затишок, тепло оселі, родину. Одружилися. Стали жити в селі Дмитрівка. Фросина Прохорівна працювала в колгоспі на різних роботах, Василь Петрович – шофером.
Виростили дітей, дочекалися внуків. І більше за все на світі не хотіли, щоб онуки зазнали того лихоліття, яке випало на долю їхнього покоління. - Скільки пам’ятаю, батьки весь час працювали – на роботі, удома, - згадує Ніна Василівна. – Тяжкі повоєнні роки… Ми, діти,теж допомагали їм. Просто сісти й поговорити не було часу. Тепер жалкую, що в дитинстві мало розпитувала про війну. А може тоді я по-дитячому жаліла батьків, не хотіла, щоб спогади додавали болю.
Обличчя Ніни Василівни ясніє, а сльози зникають з очей, коли вона розповідає про внуків – а їх у неї шестеро, і всі хлопці. Так, як і її мама й тато, бажає лише мирного майбутнього своїм рідним. Та розуміє, що знову тривожно на Україні. А її онуки, звичайно ж, унаслідували бойовий дух своїх прадідів. Старший онук Роман Гетьман нещодавно повернувся із лав армії, де проходив службу за контрактом. Тож продовжуються героїчні традиції роду захисників. Фросина Прохорівна та Василь Петрович пишалися б своїми правнуками.
