Лущінська Валентина Михайлівна: «Хлопці вдячні, а ми їм вдячні»
Мене багато хлопців знають, кличуть мене Михайлівна. За рік вже впізнають, де б не побачили. Якось був випадок. Заїхала до «Чумацького шляху» бригада швидкої допомоги: хлопця везли пораненого. У нього обличчя було повністю замотане. Я годувала його через трубочку. Він тяжкий і дуже пригнічений. Говорю до нього:
- Ти щасливий, бо живий, тебе любитиме вся Україна. І вдома тебе чекають і батьки, і дітки будуть».
- У мене вже чорна смуга в житті була, вже поховав себе, - відповідає мені.
- Будемо ще вальс танцювати після перемоги, - говорю йому.
А згодом я сама до обласної лікарні потрапила. Якось виходжу з лікарні, а хтось мене гукає: «Михайлівна». Дивлюся, якийсь хлопчина, а він каже: «Ви мене не впізнаєте, бо я в бинтах був, а я вас запам’ятав, бо ви мене через трубочку годували. Ви мене тоді надихнули жити». Нас обступили. Ми обнялися плакали.
Такі вони вдячні, наші хлопчики. Я в «Чумацькому шляху майже з перших днів. І дуже багато людей прийшли допомагати. Я найстарша тут за віком. Поряд тут живу, у перші дні зібрала цілий лафет гуманітарки. Накупила круп, чаїв, витягла з погребу консервацію. І все сюди привезла. Люди несли сюди продукти: м’ясо, овочі та каші. А скільки напекли пиріжків та пасок, уже не злічити. Уночі пекла пироги й паски. Удень сюди приходила допомагати. Відрами яйця приносила. Усе від душі. Хлопці далеко від родини, а ми їм створюємо умови, щоб відчули себе, як вдома. Сподіваємося на перемогу. Хочеться миру. Щоб діти наші жили без війни.
