Красуня-вірменка Азнів на заздрість гарно говорить українською мовою.
Мила, привітна, завжди усміхнена, не звикла сумувати. Односельці, певне, вже й забули, що приїхала сім’я з далекої Вірменії, - так звично влилася родина в сільську спільноту.
А привела до українського села вірменську родину війна.
Пройшло багато років, а Азнів й до цього часу згадує ті жаливі події:
Найбільше ми, діти, боялися, коли вила сирена. Батько одягався, брав зброю й виходив з дому. Починалися обстріли, за 15 км – лінія вогню. Ми боялися за тата, боялися виглянути.
Замість дитячих іграшок – пістолети, рушниці. Зброя була в кожному домі. Тато вчив дітей стріляти, говорив, що діти повинні вміти себе захистити. Кінця-краю тій війні не було видно. Сестра, яка жила в Першотравенську, вмовляла родину переїхати в Україну. Спочатку переїхав батько, знайшовши тут роботу, а потім і вся сім’я.
Олександр і Азнів
Тихе мирне українське село здалося Азнів земним раєм. Було тут спокійно, люди привітні й доброзичливі.
- Пам’ятаю перші дні, як ми приїхали в Олександропіль, - згадує Азнів. - Йдемо з мамою в магазин, а до нас всі люди вітаються. Тільки й чуємо: "Здрастуйте!", "Добрий день!". Мене це дивувало, у місті Арарат, де ми жили, цього не було. А мама пояснювала, що тут вітаються всі.
Говорили вдома вірменською. у вірменській школі вчили російську, а в Олександрополі українську допомагали зрозуміти однокласники. Потрохи звикала дівчина до села, до людей.
Олександр і Азнів
У сусідки мама купувала молоко. Одного разу прийшла Азнів до сусідки. А тут саме після служби з армії повернувся її син Олександр. Лише один погляд кинула Азнів на хлопця. І він лише на долю секунди затримав на чорнявій дівчині очі. А виявилося, що було це кохання з першого погляду. Тільки погляд той згадався через роки.
Азнів закінчувала 10 клас, коли Олександр став серйозно виявляти свою увагу. Дівчині були приємні залицяння серйозного хлопця. У селі його поважали, знали як людину працьовиту та відповідальну.
Втім батькові Азнів не до душі був такий вибір. Болісно сприймав він дружні стосунки молодих, що переросли в кохання. Таїв батько надію віддати доньку за вірменина. Навіть з донькою перестав розмовляти. І лише перед весіллям, коли на власні очі побачив, що обранець доньки таки гідний найдорожчого скарбу – його дитини, здав позиції: аби лиш донька була щасливою. Зрозумів тато, говорить Азнів, що всі люди однакові, що українці – віддані й вірні.
Олександр і Азнів
А в родині Олександра ніхто й не сумнівався у серйозності намірів хлопця. Бачили, що мов на крилах літав. Азнів вчила його вірменській мові, а він вчив її їздити на мотоциклі.
Обоє робили значні успіхи. Вечорами обходили всі вулиці села, ночі були короткими, вранці – на роботу. Стриманий на перший погляд Олександр, вмів робити й компліменти, й подарунки.
Кидав мені у вікна квіти. Прокидаюся вранці, а на подушці – піони. Пахощі на всю кімнату. Так приємно й радісно було.
Весілля Азнів Мелікян та Олександра Круковця відзначало все село: 130 запрошених гостей було: і вірменів, і українців. 25 вересня 1999 року почала відлік часу нова сім’я.
У цьому святі поєдналися весільні традиції Вірменії та України. Як заведено в українців, руки молодих перев’язували рушником, а наприкінці весілля голову молодої свекруха покрила хусткою За вірменським звичаєм був і викуп нареченої: майстрували кошики з солодощами, сестри нареченого дарували їх.
А ще молодим на порозі ставлять дві тарілки і вони повинні на щастя їх розбити ногами: хто швидше, той і буде головним в домі. Однаково лунали вірменська та українська мова. Співали українських пісень. А з колонок музичної апаратури звучали то українські, то вірменські мелодії. Врешті весілля завершилося тим, що всі гості разом танцювали всі танці.
Цього року у Азнів та Олександра – порцелянове весілля, 20-річчя подружнього життя.
Ростуть у них два сина Богдан та Станіслав. Статурою хлопці в тата, а очі такі ж виразні, як у мами. Недарма ж тато Олександр зізнався через роки дружині, що полюбив її за чорні очі. Вони ж і передалися дітям. Обоє хлопці мріть стати медиками: Богдан навчається в медичному училищі, а Станіслав планує вступити цього року. У сім’ї шанують спорт і активний відпочинок.
Чоловіки у їхньому домі з повагою ставляться до єдиної жінки. Азнів говорить, що у всьому їй допомагають, і її чоловіки не соромляться не лише важку чоловічу роботу робити, а на городі сапати й посуд мити.
Подружжя поділилося рецептом міцної сім’ї із свого 20-річного досвіду: слухати один одного, ділитися своїми думками, радитися, приймати погляди іншого.
Головне – тримати рівновагу, - підсумовує Азнів. – Ми різні, як вогонь і вода. Але тому ми і разом. Саша стриманий, спокійний, а поряд з ним і я, така запальна, заспокоююсь. Порцеляновий ювілей – це міцність, витривалість і якість. Азнів і Олександр це відчули за роки подружнього життя.
