…Для нього кордони завжди були умовністю — у повітрі їх не видно. Проте саме в Україні іноземець зрозумів, за що варто боротися. Це текст про людину, яка змінила кабіну літака на монітор безпілотного літака і довела: іноді найточніше бачать ті, хто дивиться згори.
Hawk (його позивний) — іноземець із азіатської країни. У мирному житті він був пілотом пасажирських літаків і капітаном бізнес-джета, працював у різних країнах світу. Після початку повномасштабної війни добровільно повернувся в Україну й став оператором БПЛА у лавах ЗСУ. Сьогодні він — «очі в небі» для українських військових на сході, людина, для якої Україна стала особистою війною і особистою відповідальністю.
Він приїхав в Україну як іноземець — і залишився воювати за неї. Каже, рішення допомагати українцям зміцнилося не лише на фронті, а й у повсякденних дрібницях: випадкових розмовах, простій людській підтримці й готовності допомогти без жодної вигоди.
Hawk — у перекладі Сокіл. Цей позивний з’явився легко й одразу прижився. Так само, як і Україна — країна, яка стала для нього не просто місцем на мапі, а домом, сім’єю і болем.
- До війни я мав зовсім інше життя, — розповідає Hawk.
До війни в Україні він спробував себе в ресторанному бізнесі: керував п’ятизірковим рестораном у своїй країні та за кордоном. Згодом здійснив мрію — став пілотом пасажирського літака. До пандемії COVID-19 літав на бізнес-джетах, був капітаном Learjet 75. Саме тоді сталася подія, яка назавжди змінила його життя.
- Я зустрів свою дружину. Вона українка. Була пасажиркою мого літака. Так, це була романтична історія, — говорить Hawk.
Романтичне знайомство мало продовження: була пропозиція стати на рушник, молодята побралися, у них народилася донька. Дівчинка, яку наш герой називає своїм найбільшим скарбом.
- Моя донька — це мій скарб. Саме через неї я тут, в Україні, на війні.
Закохані одружилося вже в Україні. Жили у місті Суми, коли почалося повномасштабне вторгнення росії.
- Коли почалася велика війна, я був розлючений. Дуже злий. Бо війна руйнувала мою сім’ю. Війна буквально розривала нас, — згадує військовий.
Через іноземне громадянство Hawk не міг залишатися в Україні. Він звернувся до уряду своєї країни з проханням допомогти евакуювати свою українську родину. Країна погодилася. Родину евакуювали. Спочатку — до Польщі. А потім дружина та донька все ж поїхали до Італії, бо там мали рідних.
- У Польщі ми розділилися. Моя родина поїхала до Італії, до рідних. Я це зрозумів, рідні — це підтримка. Я поїхав до рідної країни, побачитися з мамою, братом і вже тоді знав, що повернуся в Україну, — каже Hawk.
Зараз доньці дев’ять років. Донька і дружина в країні, яка їх прихистила. А наш герой у країні, яку вирішив захищати. Російсько-українська війна для іноземного військового — не про геополітику і не про абстрактні ідеї. Вона про сім’ю, втрату, розлуку і відповідальність. Про країну, яка стала його власною історією.
- Захищати українців. Для мене це особисте, — каже він. І в цих словах — уся причина, чому іноземець із позивним Hawk сьогодні тут, в Україні.
«Я зрозумів: можу бути корисним Україні»
Hawk щоденно підтримує зв’язок із донькою. Каже, це непросто, все ж таки вони в розлуці, але саме вона дає йому сили залишатися. Після евакуації родини до Італії, коли Hawk ненадовго поїхав до своєї країни, саме там зловив себе на думці, що може бути корисним Україні не на словах, а на ділі.
- У мене багато досвіду в різних сферах. Я вмію працювати з комп’ютером, з технологіями. Вмію літати. Я шукав можливість застосувати свої навички, — розповідає він.
Hawk побачив інформацію про створення Українського Міжнародного легіону — Інтернаціональний легіон територіальної оборони Збройних сил України — військова частина ЗСУ, у якій служать військові добровольці — громадяни інших країн.
- Я подумав: можливо, я можу допомогти Україні саме так. Окремо написав листа до Повітряних сил ЗСУ. Бути військовим пілотом — це була моя мрія. Я вже мав досвід польотів, і хотів використати його.
Відповідь від Повітряних сил ЗСУ була чесною.
- Мені пояснили, що я не є громадянином України, тому не можу бути військовим пілотом. Проте сказали: «Приїжджай. Подивимось, де ти можеш бути корисним».
«Я знав: крила БПЛА — це моє»
Hawk приїхав в Україну. Вступив у Інтернаціональний легіон і почав службу.
- Це був окремий іноземний підрозділ: американці, австралійці, хлопці з інших країн. Ми спілкувалися англійською, і з цим не було проблем.
Перші завдання були пов’язані з ударними дронами. Військовий одразу сказав: «Я пілот. Хочу працювати з великими безпілотними літаками. Це те, що я знаю і вмію».
Hawk попросив перевести його до підрозділу, який працює саме з такими апаратами. Спершу отримав відмову: з БПЛА переважно працюють українці, а знання української мови було обов’язковим і давалося йому непросто. Та він не здався: «Я впораюся!» — заявив.
Він почав вивчати українську мову.
- Я вивчив базові слова. І ще — я добре читаю мову тіла, — усміхається він. — Навіть якщо я не розумію слова на сто відсотків, я розумію зміст. На 70-80 відсотків точно.
Саме так Hawk адаптувався до служби в українському підрозділі. Його зарахували до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади — військове з’єднання у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України. Нині формування захищає Україну на Покровському напрямку.
- Я став оператором БПЛА. Там я отримав можливість літати на малих літаках з дистанційним керуванням, — каже він.
«У той момент я відчув гордість»
Сьогодні Hawk — пілот двох типів БПЛА: Leleka 100, Leleka М2 і Shark-D.
- Leleka мені подобається більше. Вона швидка, легша і має модульну конструкцію, — зізнається аеророзвідник.
Перший бойовий виліт аеророзвідник пам’ятає до дрібниць і головне, відчуття, які поглинули його. Для нього це був не просто запуск літака. Саме в той момент він остаточно усвідомив, чому залишився в Україні.
- Мій перший реальний бойовий політ… Відчув гордість, — говорить Hawk. — У той момент зрозумів: я — частина боротьби України проти росії. Я допомагаю артилерії. Допомагаю іншим солдатам. Я — їхні очі в небі. Зрозумів, що роблю щось важливе. Що я справді можу бути корисним.
«Стрибав від радості, коли побачив результат»
На запитання про найвагомішу ціль Hawk усміхається, бо то були емоції, які складно приховати.
- Ми знайшли скупчення особового складу ворога в будівлі та ворожу техніку поруч, — каже він. — За моїми даними бомбардувальники нанесли ідеальний удар. Абсолютна точність. Будівлю знищили повністю разом з технікою. Коли я побачив це на відео, направду стрибав від радості. Це був мій перший справжній момент гордості.
«Я тут, аби допомагати — у будь-якій ролі»
Робота з БПЛА — це командна справа. Зазвичай у екіпажі щонайменше троє людей.
- Усе залежить від рішення командира, — каже Hawk. — Я можу бути і водієм, і пілотом, і допомагати там, де це потрібно. Я не прив’язується до ролей. Я приїхав в Україну, аби допомагати. Якщо потрібна моя допомога — і я можу її дати — я це зроблю.
Рік війни в небі
До війська іноземець прийшов у перший тиждень вересня 2024 року.
- До підписання контракту я працював в інженерній лабораторії, — згадує військовий. — Допомагав 25-й бригаді збирати малі дрони. На той момент у мене ще не було повноцінної ліцензії для керування безпілотниками. Ліцензію я отримав у січні. І вже після цього почав виконувати бойові завдання.
Сьогодні Hawk має рік реального досвіду спостереження в зоні бойових дій.
«Я з теплої країни, але до зими звик»
Саме на зиму припали перші польоти на безпілотниках. Hawk народився й виріс у теплій країні, але каже: українська зима його вже не шокує.
- Першу українську зиму я пережив ще у 2018 році, — розповідає він. — І одразу після цього сильно захворів. Та з роками організм адаптувався. Я вже пережив п’ять чи шість зим. Тепер для мене це нормально.
«Я міг не повертатися. Проте Україна — це теж моя країна»
Hawk мав вибір. Він міг залишитися у своїй країні, або в країні, яка дала прихисток його українській родині, жити цивільним життям і більше ніколи не повертатися до війни. Проте він приїхав в Україну — і пішов до війська.
- Україна — це теж моя країна, — каже він. — І головна причина, чому я вирішив допомагати, — це моя донька. Я вважаю своїм обов’язком допомогти новому поколінню жити у вільній Україні.
Це інтерв’ю — перше, на яке Hawk погодився. І, можливо, саме тому його слова звучать так просто й чесно.
- Я не герой, — підсумовує він. — Я просто роблю те, що вважаю правильним.
«Мову можна вивчити. Я це вже робив»
Українську мову іноземець почав вивчати вже під час служби. Каже: поки що говорить небагато, але добре розуміє, особливо в контексті роботи й побуту. До мов він ставиться серйозно — бо має власний досвід.
- Англійською я володію бездоганно, хоча моя рідна мова інша. У 18 років мій рівень англійської був дуже поганим. Усе змінилося, коли переїхав до країни з англомовним середовищем, а також почав активно працювати в авіації. В авіації вся мова — міжнародна англійська, — пояснює Hawk. — Я сконцентрувався на ній дуже серйозно. Один рік — щоденно.
Результат вивчення англійської — рівень C1, підтверджений сертифікатом British Council.
- Я викладав англійську онлайн, — розповідає він. — Моїми студентами були японці, південнокорейці та люди з інших країн Азії, яким була потрібна англійська. Крім того, маю ліцензію авіаційного інструктора. Я можу навчати пілотуванню великих літаків. В авіації 14 основних дисциплін — це фізика, математика, технічні науки. Я навчав людей з усього світу.
Сьогодні Hawk вивчає українську і вважає, що з правильним підходом її реально опанувати. У службі Hawk не залишається сам на сам із мовним бар’єром. Побратими допомагають постійно.
- У нашому підрозділі є побратим, який завжди поруч зі мною, — розповідає військовий. — Він білінгв, добре знає англійську. Саме через нього відбувається основна комунікація з командуванням. Коли ми літаємо, побратим допомагає мені з українською, а ми між собою спілкуємося англійською. Основна комунікація з командуванням іде через нього, а я зосереджуюся на польотах і роботі.
«Українська — мелодійна і дуже красива»: військовий — про мову, ідентичність і повагу
Іноземець зізнається: українська мова для нього — важлива частина ідентичності країни, яку він поважає і намагається зрозуміти глибше.
Під час спілкування з побратимами він звернув увагу на мовне питання всередині підрозділу.
- Коли люди в Україні між собою починають говорити російською, мені це дивно і неприємно. Якщо чесно, коли я маю вибір, я хочу чути українську, — каже військовий.
Зізнається: українська мова звучить для нього особливо красиво й м’яко.
- Колись давно я думав, що є лише російська мова. Вона звучала для мене дуже жорстко, грубо. Я не розумів її, але навіть на слух вона була різкою. Українська мова дуже мелодійна. Особливо, коли українською говорить жінка — я просто слухаю і насолоджуюся. Мені хочеться чути, як вона звучить, як ллється. Це дуже приємно.
Іноземець зізнається: мовний бар’єр для нього — справді велика проблема. Проте за весь час перебування в Україні він жодного разу не відчув непорозуміння.
- Жодного разу. Коли люди розуміють, що я не можу говорити українською, вони одразу намагаються допомогти. Відкладають усі свої справи й ідуть допомагати мені — у магазині, у таксі, будь-де.
Один випадок запам’ятався йому особливо яскраво.
- Я був в аеропорту «Бориспіль». Він дуже великий, і я трохи розгубився, не знав, куди йти. Попросив допомоги в одного чоловіка. Він був зі своєю сім’єю. І знаєте, що він зробив? Він передав дитину дружині, сказав їй почекати — і пішов разом зі мною. Провів мене, все показав. Я був щиро здивований. Людина навіть не знала англійської, але все одно намагалася допомогти. І так було не один раз — багато разів. Українці завжди готові допомогти.
«Українці - це про допомогу й довіру»
Одна з речей, що найбільше вразила військового-іноземця за час перебування в Україні, — це звичайна людська підтримка українців.
Одну з таких історій він згадує, коли розповідає про поїздку до міста Дніпро.
- Мене висадили з автобуса, і я намагався викликати таксі. Проте додаток не працював. Майже півгодини я просто стояв. Раптом зупинився автомобіль. Вийшов хлопець і запитав англійською: «У вас усе гаразд?» Я відповів: «Намагаюся викликати таксі, але вже півгодини нічого не виходить». Чоловік запропонував підвести мене. Це був не таксист — просто звичайний водій. Він відвіз мене приблизно на 20 кілометрів.
Коли військовий запропонував гроші водію, почув відповідь, яка його глибоко зворушила.
- Я намагався дати йому гроші, але він сказав: «Ні». А потім додав: «Дякую вам за те, що ви захищаєте Україну». Я був не у військовій формі, але я іноземець — це видно. І з розмови було зрозуміло, чому я тут. Це дуже приємно. Саме це стало для мене ще однією причиною залишитися й допомагати Україні. Саме тому я не хотів працювати в іноземній команді. Я хотів бути саме з українцями. Моя дружина — українка. Моя донька — українка. Я маю особистий зв’язок з Україною, — каже він.
І додає, що для нього це ще одна важлива нитка, яка поєднує його з Україною.
Про подорожі Україною та колоритні традиції
В Україні військовий встиг побувати не лише на службі, а й трохи побачити країну. Найбільше враження на нього справив Київ.
- Я був у Києві. Спускався в підземні катакомби, — згадує він. — Я був одночасно дуже вражений і трохи наляканий, коли побачив мумії священиків, у мене шалено закалатало серце. Це виглядало як сцена з фільму жахів. Проте потім моя дружина мені пояснила, що це святе місце, що тут поховані ченці. І тоді я заспокоївся. Зрозумів, що це навпаки — дуже сакральне.
Окрім міст і пам’яток, він активно відкриває для себе українську культуру через їжу. І тут у нього вже є чіткий рейтинг фаворитів.
- Моя улюблена страва в Україні — це окрошка (літній суп). На другому місці — борщ. А на третьому — солянка.
Українська кухня стала для нього приємним відкриттям.
Через мову, їжу, подорожі й звичайні побутові речі іноземець поступово відкриває для себе Україну — не як абстрактну країну, якою намагається показати Україну ворог, а як живий простір людей, смаків, історії й культури.
«Ця війна не має жодного сенсу»: про руйнації, стійкість українців і українську зброю
Після знайомства з українською культурою, містами й традиціями воїн-інтернаціоналіст побачив і зовсім іншу Україну — зруйновану війною. Зараз він служить на східному напрямку, поблизу Покровська, і щодня бачить наслідки російської агресії.
- Направду, ця війна не має жодного сенсу, — говорить він. — Коли я дивлюся з неба на руїни міст і сіл, які робить росія, а потім відкриваю Google і бачу, якими ці міста були раніше, я просто питаю себе: за що? За що знищується така красива країна? Це все через чиїсь агресивні, хворі амбіції. Спроба щось довести — незрозуміло кому і навіщо.
Водночас він з великою повагою говорить про українців і їхню стійкість.
- Мене дуже вражає український народ, який бореться. Люди не зупиняються. Тримаються. Якби Україна мала достатньо ресурсів і людей для боротьби з ворогом, росія не змогла б просунутися навіть на сантиметр територією України.
Про міжнародну підтримку, військовий визнає: нинішня невизначеність болісно відчувається на фронті. Саме тому він знову повертається до головної думки:
- Війна не є необхідною. У ній немає сенсу. Гроші мали б іти на розвиток країни — на школи, лікарні, людей. Проте замість цього Україна змушена оборонятися. Захищати свою територію. На Україну напали. Воювати — це не вибір — це необхідність.
«Я розумію, що роблю добру справу»: про вибір, родинуі майбутнє після війни
Українці прагнуть мирно жити, розвивати країну, будувати, робити її успішною. І є підтримка, люди навіть з інших країн — такі, як Hawk — поруч, захищають, підтримують і допомагають.
- Я готовий боротися, тому що розумію: роблю добру справу. Борюся зі злом на боці добра, — відповідає воїн-інтернаціоналіст.
Про своє рішення захищати Україну говорить, ніби це щось очевидне. Проте за цим спокоєм — велика особиста ціна.
- У моїй країні є лише одна людина, яка знає, де я і що я роблю. Це моя мама. Мамі 62 роки. І вона дуже мною пишається. Коли закінчиться війна в Україні, я все розповім своїм рідним і знайомим. Хочу, аби люди знали про Україну, її боротьбу і мою участь у цьому протистоянні. Якщо Україні й надалі буде потрібна моя допомога і мої навички — я залишуся…
Військовому «Соколу» зараз 43 роки. Він мріє літати для України.
- Я б дуже хотів «літати» для України. Літати на винищувачах F-16. Або ж у мирному майбутньому, коли небо України знову стане відкритим, а аеропорти запрацюють, я міг би літати й на пасажирських літаках.
Він літає і зараз для України, тільки з пультом у руках. Згадую традицію: коли пасажирський літак сідає, люди аплодують пілоту — як подяку за безпечний політ. А що з емоціями тут, на війні?
- Відчуваю задоволення тоді, коли бачу ціль, доповідаю про неї — і після цього - точний удар. Ось тоді розумію, що зробив щось справді важливе.
Військовий «Сокіл» звертається до українців — до тих, хто воює, і до тих, хто тримає тил.
- Пишаюся українцями. Пишаюся тим, що вони залишаються тут, на своїй землі, попри всі труднощі. Життя тут непросте, не всі можуть адаптуватися. Українцям потрібно триматися разом. Хочу побажати військовим — не здаватися і продовжувати робити свою роботу. Знаю, як це виснажує і як легко опустити руки. Цивільним — обов’язково допомагати армії: волонтерити, створювати спільноти, фонди, шукати підтримку з-за кордону. Тільки коли тил і військо працюють разом, ми можемо перемогти. Не боятися. Не зупинятися. Йти вперед.
