Узяв «язика» та врятував побратимів… Станіслав Нечипоренко був мужнім воїном-штурмовиком, навідником у 49-му окремому штурмовому батальйоні. Він боровся з ворогом на найзапеклішому Донецькому напрямку. Проте надійшла невтішна звістка з фронту — захисник України Станіслав Юрійович Нечипоренко загинув. Минуло лише 5 місяців відтоді, як Станіслав пішов захищати країну. 23 листопада 2024 року поблизу міста Торецьк Бахмутського району серце Станіслава зупинилося.
Лише 33 роки було Герою. Без єдиного сина залишилася мама Лілія, а без батька — двоє дітей: син Максим та донька Єва.
Станіслав народився 28 жовтня 1991 року в селі Манвелівка Васильківського району і був єдиним сином у родині. У рідному селі він закінчив 9 класів школи. У 16 років Станіслав втратив батька, і в цей нелегкий період родина переїхала до Петропавлівки. Там він проживав із мамою Лілією, залишившись єдиною підтримкою для неї. Щоб допомогти найріднішій людині, хлопець почав працювати. Він заробляв на териконі, на будівництві, і ніколи не шукав легкої роботи. Станіслав мріяв про власну родину.
Доля подарувала йому щастя стати чоловіком та батьком. 2010 року Станіслав вперше став татком — народився син Максим. Через два роки, у 2012-му, став татком удруге — народилася донечка Єва.
2022 рік розділив життя Станіслава на “до” та “після”. Захищати країну він збирався з перших днів повномасштабного вторгнення, але мама відмовляла його, адже він був її єдиним сином, підтримкою і надією на майбутнє.
2 липня 2024 року Станіслав отримав повістку й одразу повідомив рідним: «Час настав, йду захищати Батьківщину». Проводжали його мама Лідія та подруга Оксана.
- Не перечила сину його рішення йти на війну. Хоча це було болісно, але я прийняла це, — згадує мама Лілія. — Ми все йому купили, що було необхідне. Ранком прибули до військкомату, проводжали. А за годину Стасик та інші мобілізовані хлопці вже поїхали на навчання. Провели синочка, сфотографувалися. Та світлина — чи не єдина, яка у нас з ним лишилася.
Місяць навчання: полігон, стрільба, тактична медицина… Усьому вчився з «нуля», бо ж бойового досвіду хлопець не мав. А після навчання — Донеччина, став навідником 49-го штурмового окремого батальйону.
- Після навчання Стасик потрапив до Нью-Йорка. Я й не знала, що таке місто є в Донецькій області, ще питала: «Синочок, ти в Америку поїхав?» А він казав: «Ні, мамо, це Донеччина», — згадує мама Лілія.
П’ять місяців Станіслав був на війні. «Ще місяць, і приїду додому у відпустку», — говорив він рідним. За цей час став відважним воїном і одним із найкращих штурмовиків. Рідні з гордістю пригадують його подвиги, хоча сам Станіслав сприймав це як звичну роботу штурмовика.
- Син розповідав, як вперше пішли на завдання і взяли в полон російського командира. У медіа тоді писали, що 49-та штурмова разом з Азовцями взяли «язика». Але насправді, того «язика» взяли троє хлопців із 49-го штурмового, серед них був і Стасик, — розповідає мама Лілія.
У другому бойовому завданні Станіслав знову проявив мужність і сміливість: виходячи з позицій, він вивів двох поранених побратимів, врятувавши їм життя.
Третє бойове завдання, під містом Торецьк Бахмутського району, стало останнім для Станіслава.
- Хлопці ще не зайшли на позиції, як їх накрили обстріли ворожої артилерії. Стасик і ще один хлопець загинули, а третій отримав поранення, але вижив — його витягли. Мого сина не забрали, — пригадує мама Лілія.
23 листопада 2024 року під містом Торецьк Бахмутського району загинув Станіслав. Його та ще одного захисника не вдалося забрати з поля бою одразу.
- Нам спочатку сказали, що син безвісти зниклий, а потім ми вже додзвонилися до побратима, який з ним служив і міняв його на позиціях. Хлопець нас зв’язав з командиром, який повідомив, що, коли хлопці йшли на позиції, потрапили під обстріл, обидва загинули, а витягти з поля бою через постійні обстріли не змогли. І ми оці всі дні чекали… — заплакала мама.
Пані Лілія втратила єдиного сина на війні.
- Один син був, одна його виховувала. Майже все своє життя Стасик був поруч. Пожив трішки в селі Троїцьке, поки був одружений, а коли доля розпорядилася, вони розійшлися, і він знову переїхав до мене. Доля в нього така була, нічим не виділявся, жив собі та й жив. І всього 33 роки, ще б жити… — каже мама Лілія.
Станіслав був життєлюбом, мріяв, будував плани. Дуже чекав відпустки додому.
- Мріяв подорожувати Україною, а поїхав, бачите, куди — на Донеччину. Останнім часом не було з ним ні телефонного зв’язку, ні Інтернету. Не все ми знали, не все й можна було. Просила, аби телефонував частіше, а він казав: «Як знайду високе дерево, залізу й зателефоную». Отак з ним і спілкувалися, — пригадує пані Лілія.
У сімейному альбомі зовсім мало світлин із сином уже в дорослому віці. Одна зі світлин зроблена ще в казармі, коли він вперше вдягнув військову форму, а ще одна — сімейна, перед відправкою на фронт.
- Оцей знімок прислав нам, коли вперше одягнув форму. Одну світлину й маємо, де він не в окопах. Одна на пам’ять лишилася, — зі сльозами промовляє мама.
28 жовтня Станіславу виповнилося 33 роки. Він рахував дні, аби приїхати додому і побачити рідних та близьких. Сумував, хотів усіх обійняти.
- Ми часто спілкувалися. Знали про його подвиги. Взяли в полон російського солдата, побратимів врятував. Після виходів на позиції він почувався героєм. А ми дуже хвилювалися, бо перший раз ми його з позицій чекали дев’ять днів, другий раз — 15 днів. Ці дні тиші були дуже важкі. Третій раз новини про нього дізналися через п’ять днів. 22 листопада поговорила з ним по телефону, наступного дня Стас загинув, а нам лише 27 листопада повідомили, що він безвісти зник. Це була офіційна версія, а неофіційна — загинув, — розповідає подруга Оксана.
Лише 5 грудня рідним повідомили, що Станіслав загинув. Новина, в яку досі не вірять рідні та друзі, бо не міг він, воїн із позивним Стасян, такий кремезних і в той же час найдобріша людина у світі, загинути.
- Стас був веселий і в міру спокійний. Ми знали, що рано чи пізно він піде на війну. Говорив: «Я вас захищати йду. Все буде добре». Він дуже добрий був, хоч на вигляд таким кернем здавався, усіх жалів. Сміливим був. Коли врятував побратимів, я питала, чи не страшно самому було, він казав: «Тут все на такому адреналіні, не думаю про те, що страшно. Найважче завжди зайти на позиції і вийти з них. А в окопах ми, як риба у воді». Казав, що в моменти заходу та виходу з позицій їх пасуть ворожі дрони, під особливим прицілом бойові машини. Ну і він штурмовиком був, цим все сказано, — згадує розмову зі Станіславом подруга Оксана.
12 грудня наш воїн, Станіслав Нечипоренко, повернувся додому на щиті. Сьогодні у Петропавлівці падав сніг устеляючи дорогу траурному кортежу.
Навколішки жителі Петропавлівки в останнє зустрічали Героя вдома... Живим коридором односельці віддавали шану полеглому захиснику.
Заупокійну службу за загиблим воїном удома провів отець Олег Тимофієв, настоятель храму Святого мученика Іоанна Воїна з селі Слов’янка.
Ще один герой, який поклав своє життя, аби жили українці на вільній своїй землі, під мирним небом.
Трьом салютними пострілами побратими вшанували Станіслава! Від сьогодні ще один янгол-охоронець захищатиме нас з неба...
Щирі співчуття рідним, розділяємо біль утрати з мамою, рідними та друзями!
Вічна пам’ять воїну!
Як прощалися з Героєм Станіславом дивіться у нашому відео та на світлинах:
