Петропавлівщина в смутку — знову з фронту трагічна звістка: загинув захисник України Ручий Сергій Григорович.
Сергій прожив усе життя в рідному селищі, разом з дружиною Людмилою виховували сина та доньку. На 50-му році життя Сергія призвали захищати Батьківщину. Він став новобранцем 503-го батальйону окремої десантно-штурмової бригади морської піхоти 38-ї бригади. Носив звання сержант, був стрільцем-санітаром відділення морської піхоти.
Своє перше військове завдання Сергій отримав на Донеччині, на Покровському напрямку, в селі Миколаївка. Перше і останнє завдання. 7 листопада 2024 року Сергій загинув.
Народився в багатодітній родині
Сергій був корінним жителем Петропавлівки, прожив усе життя в рідному селищі. Народився 8 серпня 1974 року в родині Григорія Миколайовича та Ольги Михайлівни. Татко Григорій Миколайович займав високі посади, свою трудову діяльність завершував другим заступником голови Петропавлівської районної ради. Мама працювала і в колгоспі, і продавчинею. Зростав Сергій у багатодітній родині: він був третьою дитиною, мав старших брата Анатолія та сестру Анжелу, а також молодших братів Григорія та Олексія.
Здобував знання та присягав Батьківщині
Після навчання в Петропавлівській середній школі №1 Сергій поїхав на Вінниччину, де вивчав бджільництво в Чернятинському фаховому технікумі Жмеринського району. Отриманими навичками він одразу не зміг скористатися, адже попереду була армійська служба: 1993 року юнак склав присягу на вірність Україні та вступив на службу до лав Української армії.
Кохання та власна родина
Кохання, це почуття свого часу подарувало Сергію вже його власну сім’ю, кохану дружину, сина та доньку. 13 березня 1998 року доля влаштувала зустріч з дівчиною Людмилою, яка й стала на рушник із Сергієм.
- Ми познайомилися на дискотеці, як, напевно, багато хто в дев’яності роки. На той час я навчалася в Новомосковському технікумі на бухгалтера-обліковця. Одного вечора, йдучи з подругами з танців, ми зустріли двох хлопців — це були Сергій та його брат Григорій. Так і познайомилися. Сергій провів мене до дому, і з того дня почалося наше кохання, — згадує Людмила.
5 червня 1999 року Сергій та Людмила одружилися. 2002 року в молодого подружжя народився син Антон, а 2006 року — донька Валерія. Жили, облаштовували родинне гніздечко, працювали.
- Сергій дуже любив дітей, пишався ними. Сина ще в 14 років навчив керувати автомобілем. Вони були дуже близькими, - говорить Людмила.
Сергій влаштувався працювати на шахту імені Сташкова, а 2017 року став працівником ШУ Першотравенське, через рік після переведення шахту залишив, почав працювати на себе. Останніми роками Сергій працював у колективі магазину «БудМак».
- Сергію подобалося працювати в колективі. Коли отримав повістку, то колектив створив для нього дружнє проводжання на службу, маленьке свято з подарунками. Він дуже цим пишався. Волонтерки Любов та Оксана допомогли спорядження зібрати. Він відчував присутність підтримки, — згадує дружина Людмила.
Військова підготовка в Англії та Румунії
Сергій отримав повістку у Петропавлівському військкоматі. Новобранців одразу відправили вчитися. Спочатку військову підготовку Сергій проходив в Україні, а потім погодився на пропозицію продовжити вивчення військової підготовки в Англії.
- Чоловік розповідав, які були інтенсивні навчання: вони загальні нормативи підтягували, були біг, стрільба з різних видів зброї, навіть окопи вчилися копати, — розповідає Людмила.
Дорогою з Англії в Україну, у потязі Сергій відзначив своє 50-річчя. Наступного дня новобранці повернулися до своєї військової частини, а звідти до міста Миколаїв, де Сергій у званні сержанта був зарахований стрільцем-санітаром до 503-го батальйону «Морської піхоти» 38 бригади.
З 15 вересня до 1 листопада, вже будучи морським піхотинцем Сергій з побратимами продовжили навчання в Румунії.
- У Румунії була військова польова підготовка, хлопці їздили на полігони, жили в лісі по 3 та 8 діб, в умовах, наближених до фронту. Після цієї підготовки всі солдати отримали сертифікати про проходження навчання, — розповідає Людмила.
Перше та останнє бойове завдання
1 листопада Сергій з побратимами повертаються з Румунії в Україну й одразу їдуть на Донеччину.
- Вони навіть до Миколаєва не заїжджали — усі їхні речі були переправлені до Покровського району Донецької області. Сергій повідомив, що знаходиться в місті Родинське. Востаннє ми говорили з ним 6 листопада. Чоловік сказав, що вони сидять на валізах і чекають, коли їх кудись відправлять. Говорив: «В окопи, орків зустрічати». Вони чекали свого першого бойового завдання, — розповідає дружина.
На зв’язок Сергій більше не виходив. 8 листопада дружині Людмилі повідомили, що її чоловік вважається зниклим безвісти, а згодом сповістили про загибель Сергія.
- Мені принесли похоронку, де було написано: «Сергій Ручий загинув поблизу села Миколаївка Покровського району на Донеччині». Уже з неофіційних джерел дізналася, що по їхній групі вдарили ворожі КАБи. Звісно всіх реалій того страшного дня я не знаю. Я стільки раз його просила контакти побратимів чи командира мені дати, а він жартував: «Не хвилюйся, все одно привезуть додому»… — пригадує Людмила.
Був душею компанії
Звістка про загибель Сергія швидко розлетілася Петропавлівкою. Чоловік мав багато друзів, його добре знали в селищі й був душею компанії. Людмила згадує, що таким її коханий був і з побратимами.
- Не певна, що він встиг за такий короткий час здобути собі позивний, але знаю, що хлопці казали на нього «Дід», це тому, що він був найстаршим серед них. Був ще один побратим на два роки молодший за Сергія, а то всі молоді хлопці. Але він умів знаходити спільну мову та інтереси з усіма. Він любив і футбол, і риболовлю (часто їздив із батьком та братами на риболовлю), і бджільництво, і готувати любив. Міг приготувати будь яку-страву, а найбільше любив смажену картоплю, сам її смажив, так і в мене не виходило смачно приготувати, як він умів. Любив творчість Висоцького, Талькова та Кузьми, захоплювався поезією. Він завжди міг підтримати розмову на будь-яку тему, — пригадує Людмила.
Сергій мріяв дочекатися онуків, жити у своєму будинку разом з дружиною, зустрічатися з друзями.
- Сергій війну сприймав дуже болісно, бо він був завжди за незалежну Україну, переживав, що брат з 2022 року на війні. Тепер і мого Сергія війна забрала…
Додому – на щиті
20 листопада Сергій повернувся додому на щиті. Живим коридором Героя зустрічали односельці у рідному селищі.
Багато людей прийшло провести полеглого воїна в останній шлях. Рідні, близькі, друзі, побратими, односельці та колеги... Усі прийшли віддати шану захиснику Сергію.
Заупокійну службу за загиблим воїном удома провів отець Олег Тимофієв, настоятель храму Святого мученика Іоанна Воїна з селі Слов’янка.
Співчуття рідним висловив Олександр Міщенко, представник військового комісаріату.
- Сьогодні ми проводжаємо в останній шлях нашого односельця, Героя Сергія Ручого. Ми всі повинні пам’ятати наших Героїв, тому що кожен з них захищає нас, щоб ми кожного ранку прокидалися та насолоджувалися життям. Герої не вмирають! Вічна пам’ять Сергію!
Три салютні постріли сповістили про те, що ще один янгол-охоронець з’явився на нашому небі.
Вічна шана та світла пам’ять Герою Сергію Ручому!
Як прощалися з Героєм дивіться у нашому відео та на світлинах:
