Українська громада зустріла на щиті захисника України, односельця Дмитра Григоровича Таранця. 15 жовтня 2024 року в ході виконання бойового завдання, захищаючи волю і незалежність України у війні з російськими окупантами, поблизу населеного пункту Новоіванівка Суджанського району Курської області загинув Дмитро Таранець.
Дмитро народився 29 липня 1994 року в селищі Українське. Виховували хлопця мама Оксана та вітчим Сергій, який став його опікуном з 6-річного віку. Він закінчив місцеву школу, а потім продовжив навчання в Петропавлівському професійному училищі, де здобув навички тракториста та водія. Протягом свого життя працював лише на будівництві в столиці.
Дмитро став на захист України в травні 2024 року. Пройшов вишкіл і став артилеристом 47-ї штурмової бригади «Шквал». У дитинстві Дмитро був значно вищим і кремезнішим за своїх однолітків, а в дорослому віці досяг зросту в два метри. Певно, саме через його кремезність і зріст побратими нарекли його Таранцем – Бугай.
Мама Оксана згадує, як нелегко було підібрати сину військові форму та обладунки, а купувати нову форму доводилося двічі, бо двічі син потрапляв під обстріли.
- Дмитро після військового навчання потрапив на Донецький напрямок. За час служби двічі був контужений. Першу контузію лікували десь на Донеччині в шпиталі. Лікувати другу контузію направили в Дніпро. А він попросився в Петропавлівську лікарню, аби мав змогу вдома побувати. 10 днів був на лікуванні, я навідувалася до сина, вдома побував. А після лікування знову поїхав на Добропілля, — розповідає мама Оксана.
Дмитро знову став у бойовий стрій. На початку вересня його з побратимами забирають на черговий вишкіл, після якого змінився напрямок фронту.
- Уже згодом я дізналася, що бригаду сина перекинули на Курський напрямок. Я слідкувала за новинами, розуміла, що відбувається на Курщині. Син довго не зізнавався, де він, тільки заспокоював: «Мамуль, не хвилюйся, але зі мною зв’язку не буде». А він то був вже на кордоні з росією.
П’ять днів рідні дійсно не мали зв’язку із Дмитром. 12 вересня Дмитро зателефонував батькам…
Це була остання розмова сина з матір’ю. 15 жовтня загинув Дмитро загинув під час виконання бойового завдання поблизу Новоіванівки Суджанського району.
Батьки важко сприйняли смерть сина. Мама Оксана зізнається, що син передчував, що не повернеться, хоча він так хотів жити.
- Син, кола йшов на війну, сказав: «Мамо, ми поб’ємо ворога. Не хочу, щоб окупували наше село». Ніби щось передчував, просив вибачення за свої життєві помилки. Казав: «Не ображайся й прости мене». А під час останньої розмови обмовився, що може вже не побачимось, — згадує мама Оксана.
Рідні згадують Дмитра, як відчайдушного, сильного й у той же час доброго. Він дуже хотів, аби мама й тато ним пишалися.
- Попри свої зріст та силу, яку мав син, він був доброю людиною. З дитинства просила сина не застосовувати силу, нікого не зачіпати. Він слухався, навіть терпів образи від однолітків, бо ті знали, що він битися не буде. Син виріс й життя поставило перед ним інші виклики, — говорить мати.
Останнім викликом для Дмитра стала війна, тепер він йшов бити ворога. На війні змінився характер, поведінка і сила в його руках стала зброєю.
- Побратими дали йому позивний Бугай. Жартували, казали йому: «Діма, ти під обстріл не потрапляй, живи, бо ми тебе не дотягнемо». Кажуть хлопці, що в сина поцілив ворожий снайпер. Синочка хлопчики не кинули на полі бою… — не стримуючи сліз розповідає мама Оксана.
У Дмитра була проста мрія: мати власний будинок та сім’ю, і просто жити.
- Дмитро хотів, щоб про нього гарна пам’ять лишилася, щоб ми з батьком ним пишалися. Немає більше нашого сильного хлопчика. Немає…
Дмитро Таранець повернувся додому на щиті. Односельці зустрічали та проводжали в засвіти свого Героя з шаною. Шануймо захисника України!
Вічна і світла пам’ять Герою!
