Трагічна звістка з фронту надійшла в Петропавлівку: знову громада в скорботі - загинув захисник України НЕМИРЯ Микола Анатолійович! Ще одна нестерпна втрата для рідних: дружини, дітей, батьків Миколи. Жителі Синельниківщини провели Миколу в засвіти.
Микола народився 9 травня 1983 року в родині Анатолія Миколайовича та Людмили Михайлівни Немирів. Тато працював шахтарем, мама – медикинею в інфекційному відділенні лікарні. Подружжя мало сина Дмитра, через 10 років після народження якого Анатолій та Людмила подумали про ще одну дитину в родині. Хлопчика назвали на честь дідуся Миколи Климентійовича. Дитячі та юнацькі роки Миколи пройшли в Петропавлівці.
- Народився Коля у місті Дніпро. Пам’ятаю цей щасливий день до дрібниць. Син з’явився на світ богатирем, був крупненьким хлопчиком. Поїхали забирати дружину та сина з пологового будинку разом з моїм батьком, на честь якого назвав сина. До дому повернулися з поповненням, - згадує батько Анатолій.
Навчався Микола у Петропавлівській середній школі №2, зростав спокійним хлопцем, тож батьки не мали клопоту з вихованням, з навчанням сина.
- Ріс Коля дуже спокійним та слухняним. У рік почав ходити, перше слово сказав: «Тато», що дуже мене тішило. Ми ходили на роботу, а сини Дмитро та Коля завжди були разом. Ще в дитинстві Коля втрапив під колеса автомобіля, кермував поліцейський, який був за кермом на підпитку. Відтоді Коля мав проблеми зі здоров’ям, а в школі навіть полегшену фізкультуру. Та це не завадило сину вирости справжнім чоловіком, сильним і відважним, - говорить батько.
Батьки вчили Миколу бути самостійним, аби змалку вчився приймати рішення; в родині панувало дідівсько-батьківське виховання.
- Виховували синів без криків, а розмовами. Вчили хлопців спочатку думати, а потім робити. Та й сини бачили, що батьки чесно заробляють на життя, тож слідували гарному прикладу, - говорить батько.
Микола закінчив школу 2000 року. Перед закінченням навчання повідомив батькам, що хоче працювати та заробити власними руками свої перші гроші.
- Запитав у сина, де хоче продовжити навчання після школи, яку професію обрав, яке рішення прийняв як чоловік. А він сказав: «Тату, я хочу, як ти, перші гроші заробити власною працею. Хочу спробувати, що таке фізична праця і як гроші заробляють». І попросив його влаштувати на шахту, - згадує батько.
Микола вступив до Першотравенського гірничого ліцею на спеціальність машиніста електровозу. Півроку навчався теорії, півроку практиці, а потім почав працювати.
- П’ять років відпрацював у шахті, а потім отримав травму: йому зашивали голову та вухо. І цей випадок він приховував від нас, батьків. Таким був, не хотів, аби ми хвилювалися. Взагалі син був дуже самостійним, не мав шкідливих звичок. Не знав, що таке цигарки, не вживав спиртне. А ще був однолюбом, - згадують мама й тато.
Микола зустріч дівчину Анну, родом дівчина з міста Синельникове, але познайомилися з нею саме в Петропавлівці. Микола закохався, і не забарився, аби познайомити кохану дівчину з батьками.
- Коля прийшов додому й каже: «Мама, я познайомився з дівчиною, можна її привести додому». Чекали на них у гості, готувалися до зустрічі. Коля нас з Анею познайомив: проста дівчина, почала допомагати мені накривати на стіл, одразу влилася в нашу родину. Аня закінчила технікум торгівлі з червоним дипломом, подала документи на вищу освіту до Академії торгівлі. Потім дізналися, що Коля поїхав з Анею: вона одразу вступила на 3-й курс, а син вступив на заочне навчання. Разом отримували вищу освіту, - згадує мама Людмила.
2004 року Коля й Аня одружилися. Згуляли весілля, переїхали жити у місто Синельникове. У 2007 році в Миколи та Анни народилася донечка Анастасія, а 2014-го року - син Ілля. Анна працювала в Дніпрі старшим інженером-технологом. А Микола відкрив власну справу.
- Купили в місті квартиру, облаштували її. Коля пішов працювати на залізницю майстром. Він завжди думав, як забезпечити сім’ю, тож з товаришем відкрили в місті власний автосервіс. Життя тривало, була робота, знайшов друзів. Потім почалася війна і робота зупинилася, - пригадують батьки.
Микола пішов добровольцем на війну, пройшов комісію, обрав бригаду в якій хотів служити. Батьки про рішення сина дізналися вже, коли син поповнив лави Збройних Сил України.
25 січня 2023 року Микола став солдатом артилерійського розрахунку, артилерійського взводу та батареї десантно-штурмового батальйону 82-ї окремої штурмової бригади.
Миколу направили на навчання у Німеччину. Півтора року солдат вивчав артилерію за кордоном, а потім почалася справжня війна.
- Приїздив якось на кілька днів додому, десь неподалік стояла його бригада, він скористався моментом. А потім його з побратимами направили на Запорізький напрямок. Коля брав участь у боях, бої були запеклі, там отримав першу контузію: рятував побратима і його поранило. Другий раз сильно контузило сина на тому ж напрямку. Після двох сильних контузій його мали комісувати, але син так і лишився на війні і додому вже не повернувся, - пригадує батько.
Десантно-штурмового батальйону 82-ї окремої штурмової бригади направили на Харківщину, де вони зупиняли наступи ворога. Готувалася спецоперація, в ході якої штурмові бригади мали заходити в Курську область. У перші дні спецоперації, 7 серпня 2024 року, під час бою поблизу села Журавка на Сумщині Микола загинув.
- Напередодні наступу бригада проходила інтенсивні навчання, але ми не знали куди й до чого їх готують. Аня мала їхати на зустріч з Миколою, але 6 серпня бригаду відправили в Курську область. Більше вони вже не зустрілися… - розповідають батьки.
7 серпня Микола вже не вийшов на зв’язок до рідних. Його телефон мовчав. 9 серпня зранку Анатолій Миколайович та Людмила Михайлівна отримали сповіщення.
- Я кілька днів відчував щось тривожне, усе з рук валилося, не міг зорієнтуватися. Батьківське передчуття певно було. А того ранку чую, хтось кличе біля будинку. Вийшов, бачу хлопчина знайомий з ТЦК. Бачу, що несе в руках папірець, а очі додолу опущені. Одразу серце йокнуло. Вручає мені сповіщення, і все… Це був страшний удар. Сльози побігли. І найважче було сказати дружині та зателефонувати Анні, - згадує батько.
Прощалися з Миколою Немирею в місті Синельниково, там на кладовищі, серед полеглих побратимів. Провели Героя в останню путь з почестями; зібралися рідні, близькі, однокласники.
З промовою виступив міський голова міста Синельникове, який став на коліна перед батьками та дружиною полеглого Героя
- Коля завжди говорив нам: «Я вас не підведу, ви будете мною пишатися, як я пишаюся своїм дідусем і батьком, які повернулися живими: дідусь – з Другої світової, а татко – з Чорнобиля». Ми ним пишаємося, - плаче мама Людмила.
Микола Немиря заслужив дві медалі: як ветеран війни та за бойові заслуги.
Світла пам’ять Герою!
