У коридорі шпиталю змішалися безліч запахів: пахне медикаментами, кров’ю, навіть землею… За вікном військового шпиталю гучно: виліт-приліт, вибухи не вщухають… Не згасають хірургічні лампи в операційній, лікарі завершують чергову операцію: військовий отримав уламкове поранення. Його вчасно довезли до шпиталю, лікарі зробили все, аби його врятувати. Після операції його перевезуть в одну з міських лікарень, можливо, у місто Дніпро, подалі від вибухів, де продовжуватимуть лікування, а потім буде реабілітація. Головне, військовий житиме...
У операційну одразу везуть наступного пораненого, потім іншого, потім ще та ще... Щоденно хірурги у військових шпиталях рятують українських захисників, захисниць та цивільних людей. Утомлюються морально й фізично, але не лишають свого посту.
Ця історія про військового хірурга Володимира Семенчука, а в його постаті про сотні військових лікарів з України.
Володимир Семенчук: військовий хірург із Києва
Володимир Семенчук народився та виріс у Києві. Після закінчення Національного медичного університету імені О.О. Богомольця продовжив навчання в Українській військово-медичній академії, яку закінчив у 2020 році за спеціальністю «хірургія». Після завершення академії Володимир прибув у зону ООС, де виконував свої обов’язки військового хірурга на базі Львівського мобільного шпиталю. Під час повномасштабного вторгнення продовжив рятувати військових та цивільних у мобільних шпиталях на Донеччині.
Сім’я та вплив війни
Батьки Володимира Олег та Олена не пов’язані з лікарською справою. Мама Володимира – літературна редакторка та журналістка Першого Національного Телеканалу в Києві, а тато – військовослужбовець юридичного напрямку. А от дядько Вадим Антонович Соколовський - лікар щелепно-лицьової хірургії.
- Мама моя була вчителькою української мови, але в подальшому зв’язала життя із журналістикою. Була головним редактором на Першому Національному Телеканалі. Батько - військовослужбовець, але не у Збройних Силах. Дядько займається дитячою щелепно-лицьовою хірургією та ортодонтією. Окрім того, має свій благодійний фонд і наразі активно допомагає дітям та дорослим. У мене чудові рідні. Однозначно, вони для мене - перший взірець. Проте до початку російсько-української війни бути військовим хірургом не планував, - говорить Володимир.
За два роки до закінчення школи у Володимира з’явилася мрія навчатися на лікаря.
- Зізнаюся, у середній школі я не був дисциплінований, увесь щоденник був червоний від зауважень, а батьків часто викликали до директора. У останні два роки визначився, що хочу вивчати лікарську справу, а отже, мушу бути відповідальним та дисциплінованим. Біологія та хімія завжди були моїми улюбленими предметами. Так я зацікавився, як працює і поводить себе людський організм. Після школи одразу ж вступив на медичний факультет Національного Медичного Університету ім. О.О. Богомольця. На останньому курсі, коли питання стосувалося вибору своєї майбутньої спеціальності, чітко усвідомив, що хочу займатися хірургією, - згадує Володимир.
Шлях до хірургії
Студенти під час навчання в університеті поступово отримують загальні знання з медицини. Пізніше систематизують та структурують за вузькими спеціальностями. Для повного завершення навчання та отримання диплома спеціаліста, а отже, і права здійснювати лікарську діяльність, студенти прямують до інтернатури за обраною спеціальністю. Якщо брати до уваги підготовку лікарів для військових та інших силових структур, в Україні існує лише один заклад – Українська Військово-Медична Академія. ЇЇ Володимир і обрав.
- Я прийняв рішення стати військовим хірургом на останньому курсі Університету, коли бачив, як багато поранених перебували на лікуванні в київському госпіталі, – згадує Володимир. - У 2017 році я закінчив університет і пройшов відбір до Української військово-медичної академії.
Початок Служби
По закінченню університету та військової кафедри Володимир отримав військове звання молодшого лейтенанта запасу. А при вступі в Академію підписав контракт зі Збройними Силами. Напередодні закінчення інтернатури в медичній академії був розподіл, де кращі офіцери-слухачі мали змогу обирати собі медичні заклади у Збройних силах. Володимир обрав мобільний шпиталь.
- Найкращим продовженням служби для розвитку військових хірургів вважалися мобільні госпіталі. Там ти наочно спостерігаєш, як працює воєнно-польова хірургія, якої ти теоретично навчився в Академії. Там ти маєш змогу віртуозно розвивати своє клінічне мислення, відточувати хірургічні навички, працювати в умовах обмежених ресурсів та часу, виховувати відповідальність за прийняті рішення. Звичайно, уся робота відбувається під наглядом старших колег-хірургів. Таких привілеїв позбавлена робота в менших гарнізонних госпіталях або великих медичних клінічних центрах. Так у 2020 році я й потрапив до Львівського мобільного шпиталю в місті Покровськ, – розповідає військовий лікар.
Робота в мобільному шпиталі
Щодо специфіки роботи мобільного шпиталю Володимир зауважує, що сам госпіталь не стоїть на одному місці, а з міркувань безпеки лікарі працюють на різних базах вздовж лінії зіткнення.
- Ми наближаємо хірургічну допомогу максимально близько та безпечно до лінії зіткнення. Усе покликано на те, щоб реалізовувати сучасні принципи воєнно-польової хірургії: скорочувати час евакуації та надання визначеного об’єму невідкладної хірургічної допомоги, - розповідає Володимир про свою роботу до початку повномасштабної війни. - Основна задача розгорнутих етапів - стабілізація стану поранених, виконання визначених оперативних втручань і подальша підготовка для передачі в тил. Кожен поранений має бути транспортабельним для подальшого лікування в наступних медичних закладах, зокрема в м. Дніпро.
Маєш нагоду для героїзму – роби, не вагаючись, перемагаючи себе
Ці слова належать Володимиру Семенчуку. Під час повномасштабного вторгнення вони стали мотивацією для лікаря попри все не полишати свого лікарського посту, бути відповідальним і холоднокровним, коли питання стосується життя та здоров’я людей.
- Напередодні повномасштабного вторгнення, 22 лютого 2022 року, я поїхав до м. Авдіївки, де на базі міської лікарні був стабілізаційний пункт нашого мобільного шпиталю. Майже щоденно надходили поранені військові, але це не було масово, – згадує Володимир.
Місто Авдіївка було доволі укріпленим районом, за який упродовж багатьох років тривала серйозна боротьба.
- Коли я від’їжджав до Авдіївки, військове командування нас запевняло, що не може бути великої війни. Але всі мали бути готовим до найгіршого сценарію. Коли рано-вранці 24 лютого зателефонувала моя дівчина та повідомила, що Київ обстрілюють, я не міг повірити. Рідні повідомили про обстріли та потужні вибухи з боку аеропорту Бориспіль, було падіння літака в житлових кварталах Києва. Те, що не відбувається тут, у Авдіївці, відбувалося в мене вдома. Певний період на нашому напрямку не було активних бойових дій, але це тривало недовго.
Володимир був шокований і стурбований тим, що бомбардували Київ, що місто, де знаходилася його родина, попадало в облогу. Проте вже за кілька днів на військовий мобільний шпиталь почали масово привозити поранених українських військових та цивільних.
- Вороги почали атакувати сусідні з Авдіївкою населені пункти, обходити її з усіх сторін, відрізали шляхи для медичної евакуації. Тоді було багато тяжких поранених, а з ними й багато загиблих. З перших днів я бачив, як багато гине людей. Найбільш гарячими точками фронту стали місто Волноваха та напрямок на місто Курахове. У лікарнях тих міст у моїх колег коридори були заповнені пораненими, а підлога залита кров’ю. Поранених привозили у вантажівках, медиків не вистачало, - згадує Володимир.
Лікарі та медики працювали на ентузіазмі
- Попри тривалу війну з 2014 року на момент початку повномасштабного вторгнення військова медицина виявилася неготова до масового надходження поранених. Ми, лікарі, зіткнулася з тим, чого не очікували. Не вистачало медичного персоналу, транспорту, витратних матеріалів. Поки налагоджувалася вся система військової медицини, нам активно допомагали волонтери, які звідусіль діставали все необхідне від медикаментів до обладнання. Тим самим укріплювали медицину.
Маючи знання з воєнно-польової хірургії, Володимир швидко організовує роботу своїх підлеглих, координує роботу зі своїми колегами та визначає, як вони будуть надавати медичну допомогу.
- Змінився характер поранень. Якщо раніше поранення були кульовими, тепер ворог застосовував ракети та міни, а вражаючим фактором стали вибухи, осколки та полум’я. Поранені надходили з ураженнями всього тіла. Були тяжкі поранення голови, тулуба та кінцівок одночасно. Щоденно були масові надходження поранених. Тоді ми почали скорочувати об’єми надання медичної допомоги, щоб допомогти більшій кількості поранених. Ці принципи працювали – виконали невідкладні заходи, такі, як зупинити кровотечу, і передавали. Далі в тилу на базі лікарень було більше лікарів та можливостей виконати повний об’єм допомоги. Далі всі поранені евакуйовувалися на вищий рівень у місто Дніпро, - згадує Володимир.
У операційних одному за одним рятували життя. Лікарі боролися за життя кожного, робили все можливе та неможливе …
У коридорах шпиталю пахло медикаментами, кров’ю, мастилом, навіть землею… За вікном військового шпиталю гучно: вихід, прихід, вибухи, які не вщухають… Не згасають хірургічні лампи в операційній, лікарі завершують чергову операцію: військовий отримав осколкове поранення. Його вчасно довезли до шпиталю, лікарі зробили все, аби його врятувати. Після операції його перевезуть в наступну лікарню, у місто Дніпро, подалі від вибухів, де продовжуватимуть лікування, а потім буде реабілітація. Головне, військовий житиме...
А у цього військового не витримало серце: лікарі боролися за його життя до останнього вдиху... Небіжчик ще полежить на каталці десь у кінці коридору, разом з іншими, кого не вдалося врятувати... У тому коридорі лікарні, тримаючись руками за скроні, плаче дорослий чоловік: його дітей вбили ворожі дрони, батько довіз тіла дітей до шпиталю, до останнього вірив, що вони живі… На каталках везуть ще та ще поранених військових… Тому потоку поранених не було меж…
Це була холодна зима … Коли ворог поцілив у коксохімічний завод, усе місто залишилося без опалення, води й тепла. Але й це було не найстрашніше для лікаря…
- Найбільш болісний момент був, коли привезли до шпиталю загиблих дітей. Я бачив загиблих військових, це одне сприйняття, а коли привезли тіла брата й сестри, яким було приблизно 12 та 7 років, стало нестерпно боляче. Я дивився на їхнього батька, який привіз дітей з найближчого містечка під супроводом військових. Він сподівався, що діти житимуть, але було запізно. Батько був шокований, не міг говорити, не чув моїх слів, не реагував на запитання. Тіла дітей переклали до тіл загиблих військових. Батькові лише повідомили, коли їх заберуть і куди вивезуть, але він не міг сфокусуватися. Це було найгірше для мене як лікаря бачити загиблих дітей, - згадує лікар.
Медична група лікарів у Авдіївці працювала до квітня 2022 року. На початку квітня під масовим бомбардуванням міста військових лікарів шпиталю почали евакуйовувати.
- Увесь час в Авдіївці відчувалися обстріли. Ти знаходишся в перев’язувальній, обробляєш та тампонуєш рани, які кровоточать, бинтуєш кінцівки, а фізично відчуваєш, коли ці прильоти стають ближчими й ближчими. Коли обстріли посилювалися, пацієнтів спускали в підвали, де продовжували рятувати поранених. Пліч-о-пліч з нами працювали цивільні лікарі Авдіївської лікарні, до яких так само поступало багато поранених цивільних осіб. Ми разом оперували, перев’язували, щоденно рятували життя, - розповідає лікар.
Перебувати групі лікарів у місті Авдіївка стало небезпечно. Шпиталь евакуювали ближче до міста Покровська. Авдіївська лікарня продовжувала ще функціонувати, тамтешні хірурги та анестезіологи продовжували рятувати цивільних пацієнтів до початку 2023 року.
Виклики хірургічної практики
Коли військовий шпиталь опинився в зоні бойових дій, довкола відчувалося, як «лягають» снаряди та летять уламки. До шпиталю надходили поранені військові, воєнно-польова хірургія змінювалася з ходом і розвитком воєнних дій.
- Ще у 2020 році першим пацієнтом у мене був військовослужбовець, який мав поранення кисті руки. Він отримав поранення від вибуху гранати. Це був перший пацієнт, на якому ми починали розуміти, як працює воєнно-польова хірургія. Також поранення були від мінометів, градів чи стрілецької зброї. Ми надавали допомогу та передавали пацієнта на госпіталь у місто Покровськ, далі у Дніпро. Так функціонувала безперебійна медична служба. Так працював шпиталь у 2020-2021 роках, - розповідає Володимир.
Повномасштабне вторгнення поставило перед лікарями нові виклики
- У нас було завдання розгортати нові хірургічні групи, розгортати додаткові ліжка, відкривати відділення для того, аби ми також могли лікувати легкопоранених військовослужбовців і швидко повертати їх до строю. Така в нас була база в селищі Петропавлівка, де я пропрацював певний час. Пізніше мене направили на новий об’єкт для розгортання додаткового відділення для лікування. Оця система військової медицини почала набирати обертів. Так уся Україна перетворилася на єдиний медичний простір, - пояснює лікар.
Війна тривала, і для медиків постали нові виклики, адже ворог почав застосовувати бойові дрони
- Застосування точкових уражень, як дрони, набрало повного масштабу впродовж 2023 року. Так для лікаря завжди є важливим, від чого поранений військовий. Для нас важливо розуміти траєкторію руху куль чи осколків у тілі пацієнта. Є окремий розділ балістики, який вивчає, як різні снаряди впливають на організм. Часто військовослужбовці самі розповідали нам що в них за поранення, - говорить лікар.
За час повномасштабної війни Володимир уже не пригадує, скільки поранених йому вдалося врятувати, щойно загострювалися бойові дії, як пацієнтів ставало все більше.
- Важко уявити, скільки людей через мої руки пройшло. Пам’ятаю, коли працював у Покровському шпиталі упродовж останнього місяця, це був січень, ми прийняли більше 2000 поранених. Це офіційна статистика з наших звітів. А за рік це величезна кількість. Згадую, як у Покровську ворожа ракета влучила в житловий будинок. Туди миттєво вирушили поліція, рятувальники та медичні служби, було чимало поранених цивільних, а за 15 хвилин прилетіла ще одна ракета. Так цинічно знищували тих, хто йде на допомогу. І ця практика має місце по всій Україні. У такі моменти кількість поранених зростає в рази, - розповідає лікар.
Робота у важких умовах
Володимир запевняє, що часу для емоцій ніколи не було.
- Від мене та моєї команди залежало, буде жити людина та чи дамо їй шанс ще на години, дні. Холодний розум забирав усе. Ніякого страху, ніякої необачності, ніяких зайвих рухів. Ти вже бачиш і розумієш, що назад вороття не буде. Тільки ми мусимо наближати ту перемогу нашими силами, нашими руками, витримкою, недоспаними ночами, - говорить Володимир.
Лікарі виснажувалися, заміни не було...
- Лікарі дуже виснажені, і вимагати від них ще більшого, навіть під кінець 2023 року, було неможливо. Я пам’ятаю своїх колег-лікарів, які починали працювати на початку 2022 року, їм було за 50, але вони були у прекрасній формі, вправно підтягувалися на турніках. Зараз ці люди втомлені, вони втратили свою форму, дехто наочно висох. Тому військово-медичне керівництво з кінця 2022 року запровадили регулярні ротації, щоб лікарі мали змогу зустрітися з рідними, відпочити та повернутись у стрій. Вони знають, що їхнє місце у шпиталі, за них ніхто цю роботу не зробить.
Володимир упевнений, що так, як українські лікарі, цю війну не змогли б зустріти жодні лікарі світу
- Я був на хірургічному тренінгу в Берліні. Нашим німецьким колегам було цікаво, як в Україні працюють військові шпиталі, як лікарі працюють, завдяки чому. І були здивовані, що це не завдяки високим технологіям, а завдяки майстерності, злагодженості та єдиному розумінню того, що ми, лікарі, робимо. Дехто з німецьких колег зізнавався, що, якби на їхню країну наразі напав ворог, у них би не вистачило військових лікарів, не вистачило ресурсу впоратися й так організуватися, як це роблять українські військові лікарі, як робить це Україна зараз. Німецькі колеги неготові до війни, але готові допомагати нам, - пояснює лікар.
Війна не закінчилася
Володимир констатує: є проблеми з кадрами військових лікарів, є проблеми з виснаженістю лікарів і тим, що їм немає заміни.
- На початку війни багато лікарів мобілізувалися добровільно, ішли за ідею, були патріотизм, натхнення та бажання змінювати історію України. Наприклад, коли почався контрнаступ влітку 2023 року, тоді лікарі та цивільні на тому запалі пішли на війну. Але чим триваліша війна, тим складніше стає з кадрами. Лікарі втомлені, багато звільняється через здоров’я, через вік, сімейні обставини. Дехто не приймає, що вони потрібні на першій лінії. Цивільне населення столиці про війну згадує лише тоді, коли звучить повітряна тривога та летять ракети. На щастя, вулиці Києва не руїни, а заповнені транспортом і люди, які мають змогу вільно гуляти та відпочивати. Проте війна перестала бути проблемою. Згуртованість уже послаблена, - говорить лікар.
За час великої війни свої життя поклали чимало лікарів, які рятували поранених військових та цивільних. Та про це мало хто задумується.
- У березні 2022 року одним із перших загинув мій хороший друг - лікар Владислав Ткачук. Він служив у 79-й бригаді, яка обороняла Миколаїв з південного напрямку. Коли Владислав був на евакуації, у їхній медавтомобіль поцілив ворожий снаряд. Владислав був молодим лікарем, тоді лише два роки минуло, як ми разом закінчили академію. Коли дізнаєшся, що загинув хтось із твоїх колег та друзів, це дуже боляче б’є перш за все морально. Потім почалася облога Маріуполя, багато хто з моїх колег опинилися в полоні. Також на службі у 25-й Січеславській бригаді загинув мій колега-хірург Петро Попов, з яким довелося працювати взимку 2022 року в Авдіївці. У полоні перебували мої однокурсники Владислав Дідух, Андрій Нейман (На момент публікації, лікарі звільнені з полону, і я мав щастя та змогу особисто з ними поспілкуватися. Попри сліди тортур на їх тілі та душі вони залишаються вірні присязі на вірність Україні та продовжують службу в госпіталях ЗС України). Українські військові лікарі для ворога - вагома ціль, - говорить Володимир.
Суб’єктивно ще не втомився
- Поки я молодий і маю сили, буду працювати. Я не можу собі сказати, що втомився. Моя велика мрія – закінчення війни, закінчення того потоку поранених, – говорить Володимир.
Усі бажання та мрії породжуються тим, що ти можеш зробити зараз. Для українських військових лікарів, які впродовж російсько-української війни не полишають свого посту, мрії здаються такими простими й такими недосяжними одночасно.
- Військові лікарі обмежені в тому, аби кудись поїхати, запланувати вихідні, якийсь відпочинок на природі. Ми позбавлені цієї можливості досі. Тому великим бажанням і великою мрією залишається саме закінчення війни, а відтак закінчення потоку поранених. Коли масово поступають у шпиталь поранені, ти просиш Бога, нехай зупинить цей потік. Для кожного з них, кого врятували, починається дуже складний процес одужання. Тяжко уявити, як їх піднімати на ноги після того, як їм склали кістки чи відновили порушені внутрішні органи. У багатьох залишаються невидимі травми - їх нервова система та психіка. Дуже багато буде таких людей, які пройшли війну, але не вийшли з неї. Будуть багато таких, які виноситимуть війну в собі вже без зброї в руках. Відголоски війни лунатимуть у їхніх головах та на їх вустах впродовж років. Тому мрії прості та складні водночас, - ділиться думками лікар.
З лікарським ритмом життя Володимир цілковито віддає себе професії, «не до особистого наразі», - говорить він. Та й війна змінила ідеологічні погляди, інакше почав дивитися на все у своєму житті.
- Я стільки за роки війни побачив, що картаю себе, що до певного періоду був російськомовним киянином, що не розмовляв українською мовою. Таке ж питання української мови в щоденному вжитку стало великою проблемою і з дівчиною. Так виявилися, що різні погляди на війну та на майбутнє. Узагалі війна не є періодом створення міцних шлюбів, як це романтично описують. Деякі жінки, які залишаються в тилу, з часом не розуміють чоловіків, які пішли на війну. І це - глобальна проблема, - розмірковує Володимир.
Особисті мотивації
Сам же лікар упевнений, що кожен може знайти для себе мотивацію не словом, а справою боротися з ворогом.
- Кожен у душі хоче, аби закінчилась війна, і докладає до цього максимум зусиль. Не просто на словах, а конкретним ділом - займає свою нішу та виконує своє завдання. Лікар не відмовляє пацієнтам, не спить ночами, на кожен виклик поспішає та надає допомогу. І так може кожен, – говорить Володимир.
Володимир Семенчук планує продовжувати працювати хірургом навіть після завершення бойових дій, залишаючись вірним присязі українському народу.
