«Спочатку на фронт пішов старший син, потім середній… А я, нібито здоровий і дорослий дядько, сиджу вдома. Приходив на роботу, і в мене все з рук валиться, бо мої сини на службі. Тоді я сам виховував молодшого сина, дружина пішла в засвіти. Не зміг сидіти вдома. Пішов у військкомат і записався в добровольці…»
Наш герой Юрій Симоненко із селища Українське, батько трьох синів, двоє з яких боронять Україну. Сам Юрій пішов на фронт по спеціальності та став заступником командира зводу й командиром гармати. А вдома чекав на нього наймолодший син. Це історія про тих, хто надихає.
Юрій Симоненко народився та виріс у селищі Українське та нині там проживає. У юні роки пройшов службу в лавах армії.
- Почав служити при Союзі, а закінчував службу вже в Українській армії. Це були 1991-1992 роки. Служив на Закавказзі, тоді там були гарячі точки служби. Якось отримав відпустку та поїхав додому навідатися. Тоді вже йшов розвал Союзу, тож із відпустки з Дніпропетровського військкомату мене направили в танкову дивізію Української армії в місто Кривий Ріг, - згадує Юрій.
Після служби молодий солдат повернувся додому та вирішив спробувати попрацювати в правоохоронних органах. У Петропавлівському відділку міліції спочатку ніс патрульно-постову службу, потім працював молодшим інспектором у відділку боротьби з фінансовою корупцією. Але відчував, що робота не в задоволення.
- Рік попрацював у Петропавлівському відділу при двох керівниках. Ще рік у відділі Першотравенської воєнізованої охорони. З плином часу зрозумів, що робота в міліції - не моє, - пригадує чоловік.
У 1992 році Юрій зустріч своє кохання, познайомився з чарівною дівчиною Наталею, яка чекала його зі служби в Армії. 1994 року молоді люди побралися і невдовзі подружжя стало батьками.
- У нас із Наталею троє хлопців. 1994 року народився Богдан, 1995 року - Артем, а 2009 року - молодший Матвій. Старший та середній сини зараз захищають країну. А тоді мої хлопці були дітьми, і мені хотілося дати їм усе, - згадує Юрій.
Юрій з синами Богданом та Артемом
Сім’ю треба було утримувати, тож чоловік вирішив попрацювати хліборобом. Влаштувався в радгосп «Дніпропетровський», потім у СВК «Мир».
- Працював, як універсальний солдат в армії. І водій, і тракторист, і різноробочий. Кермував ще комбайнами «Нива». Але в ті часи робота була тяжка, а сім’я потребувала більших заробітків. Потім мені запропонували роботу в селище Залізничне на Укрнафті в охороні. Тоді саме почалася криза в країні, я потрапив під скорочення. Деякий час працював у цеху приватного підприємця: виготовляв пам’ятники, ставив забори, укладав бруківку. Додатково наймався на приватні ремонти, - згадує співрозмовник.
Життя тривало, приносило радощі, бо в родині росло троє хлопців - батьківська гордість. Разом переживали й кризи, і труднощі. Поки не прийшов і смуток у родину.
- У 2012 році дружина Наталя померла. Старші сини вже дорослі були, тільки найменшому Матвію було два з половиною роки. Тоді вирішив працювати сам на себе. Моя мама Люба допомагала з молодшим сином. Хлопці мої дорослішали, пішли служити в армію. Служили на Львівщині, одружувалися, дарували мені онуків. Богдан, коли прийшов з армії, познайомився з Аліною з Петропавлівки. Одружилися, народили Івана Богдановича, який вже до першого класу ходить. Артем одружився в 2020 році з Катею з Мар’янки, народили хлопчика Євгена Артемовича, зараз йому три рочки. Усе складалося добре, поки не настав 2022-й рік, - розповідає Юрій.
Старший Богдан після служби в лавах армії восени пішов працювати на шахту, а вже весною в травні 2018-го року підписав контракт на службу в Павлоградській національній гвардії. Коли почалася повномасштабна війна, син уже служив за контрактом.
- Богдан повинен був приїхати на вихідні додому, його не відпустили. Потім дізнався, що їх поставили на блокпости. Почалася велика війна. Я – батько, боліла душа за старшого сина - з перших днів повномасштабної він на війні. А тут у квітні забрали по мобілізації середнього сина Артема. Удома лишався неповнолітній Матвій. Оскільки я був опікуном, мене не викликали до військкомату, і я не думав іти на війну. Але постійно мучили думки: я, нібито здоровий і дорослий чоловік, сиджу вдома. Мене це не влаштовувало. Приходив на роботу, і все з рук валиться, як працювати, коли в мене на війні діти. І я пішов у військкомат, - згадує Юрій.
Юрія записали до списку, але зауважили, що покличуть, як буде потреба в спеціальності. Але чоловіка так і не кликали.
- Я за спеціальністю, коли служив в армії, був заступником командира зводу та командиром гармати. Мені у військкоматі щоразу говорили: по вашій спеціальності немає запиту. Тоді я згадав про Юрія Усатого, ми з ним дуже давно знайомі, ще з 1990-х років. Він мені говорив, що коли буде потрібно, двері завжди відкриті. Він уже був на війні. Я йому зателефонував, і невдовзі мені призначили співбесіду з командиром 15-го Слов’янського полку спеціального призначення «Донбас». У серпні 2022- го року я потрапив до війська. Навчання я не проходив. Усі навички армійської служби в 1992 році згадалися одразу, я ж - артилерист, - розповідає чоловік.
Юрій Симоненко – старший сержант, потрапив у гаубичну артилерійську батарею. У той час син Богдан був на блокпосту в Павлограді у складі антидронової команди та «полював» на шахіди, зараз має звання сержант і є командиром підрозділу гранатометників. Син Артем - рядовий, пройшов Бахмут, Соледар, потім перекинули під Куп’янськ. Отже, батько та двоє синів були на війні. І хоч їхні шляхи на фронті не перетиналися, Юрій все ж був ближче до синів, аніж перебуваючи вдома.
На фронті
Наш Герой потрапив до полку міста Слов’янська. Брав участь у Харківській наступальній операції. За 12 днів полк швидко й успішно виконав поставлені завдання. Потім їх вивели на Лимарський напрямок, де полк успішно виконав бойову операцію. І, починаючи з грудня 2022-го року, полк працював на Кремінній.
Воювати було чим, але навіть успішні операції мали свої втрати, артилеристів не вистачало й не вистачає на фронті.
- 28 жовтні 2023 року пан Залужний заборонив знімати з бойових позицій поза спеціальністю артилеристів. Але ми вже мали мінус в наших рядах. Як от 23 лютого 2022-го, окупанти вирішили нас обстріляти на честь свого свята, - згадує Юрій.
Перші втрати побратимів згадує Юрій: на очах загинув Юрія був Андрій Кліменко із позивним Дід із Харкова. Другий - це Давид Гасієв із позивним Ірбіс із міста Горлівки, а проживав останні роки в Харкові. Влад Лупир, позивний Фартовий, з Павлограду, у нього дружина з дитиною з Німеччини в Україну повернулася, хотіли бути ближче один до одного, але… Потім не стало Дмитра Варнікова з позивним Канада, хоч він був харків’янином. Загинув Віталій Д’яконов з позивним Дід, теж з Харкова. Немає хлопців з Харкова Сергія Письменного та Михайла Головченка з позивним Співак, Антона Помеляйко з позивним Пас. Був і наймолодший артилерист Петро Кирильчук з Рівненщини, йому було 21 рік звали Доні. Усіх цих хлопців вже замінити немає ким.
Юрій пояснює, настільки важливі артилеристи в бойових операціях.
- Завдання в нас таке: хлопці-мотострілки заходять на позиції, ми їх прикриваємо. Наші «розвідники» підіймаються, знаходять ціль, передають дані в штаб, там їх корегують, вираховують координати, і ми вже працюємо по них. Працюємо на підтримку наших хлопців. Є завдання для артилеристів, коли відстрілялися та швидко поїхали з місця. А ми окопуємося, маскуємося та працюємо, - слухаю розповідь артилериста.
Ворожі дрони працюють цілодобово. Тож, якщо артилеристів вираховували, окупанти випускали все, що можна, аби знищити ціль.
- Дрони працюють цілодобово. Не висунеш голови з бліндажу. Кожний наш рух і нас уже «пасуть». Був випадок, коли нас вичислили, і по нам відпрацювали танки. Тоді нас було восьмеро на позиціях і без подряпин, навіть вийшли з-під обстрілу, але вся техніка, снаряди були знищені. У той день ми вже мали змінити позицію, і тільки почало смеркати, збиралися до переїзду. Тоді прилетів перший снаряд туди, потрапив в автомобіль, який був в укритті. Я швидко перебіг до хлопців у бліндаж, і в цей момент почав по нас стріляти перший танк. Потім полетіли снаряди… Машина палала. Перший вибіг з бліндажу боєць із позивним Балу, він із Павлограду, і сказав, що потрібно вибиратися. Потім вибіг боєць Васильок, і ми всі купкою за ним. Це був ліс, якщо так можна було його назвати, бо верхівок у дерев не було (обстріляні). Далі була обривиста місцина, там за нами «касетка» прилетіла. Ми пересиділи обстріл. Тільки коли ворог зрозумів, що вони нас не бачить, перестали стріляти.
Бійці перечікували обстріл близько 50 хвилин. У той же час поряд була ще одна позиція наших захисників.
- Побратими, що були на позиціях поруч, по рації почули, що нас «криють і криють» снарядами… Коли обстріли вщухли, ми повернулися на свої позиції. Забрали зброю, вона, на диво, лишилася цілою, і почали шукати позиції наших побратимів. Ми йшли доти, доки не почули рух і голоси. Хлопці наші почали гукати нас, і ми разом вийшли на позиції мінометників ЗСУ. Тоді по рації доповіли старшому командиру, що хлопці всі цілі, і будемо ви рухатися на точку евакуації, - згадує обстріли Юрій.
Шлях до точки евакуації вийшов ще складнішим. З цієї точки, де знаходилися бійці, до точки евакуації було шість із половиною кілометрів. А на дворі вже стояла глибока ніч.
- Сергій увімкнув рацію і доповів старшому, що ми висунулися на точку евакуації. Пройшли з півтора кілометри, як окупанти почали масовано «крити» і по правому, і по лівому флангу довкола нас. Ми опинилися на відкритій місцевості. Бігли попід лісом… Була опівніч і так місячно було… Я говорю хлопцям: «Біжим за мною та без зупинки, до капоніра». Ворог продовжував обстріл. Але тоді всі ми вижили, евакуювалися, - пригадує Юрій.
Втрати важко переносити, особливо якщо це близька тобі людина. Юрій тоді ще не знав, що втратить ще одну дорогу людину.
- Мама Люба моя допомагала з вихованням Матвія, поки я був на війні. 20 вересня 2022 року її не стало. Матвія до себе забрав старший брат у Миколаївку. Коли я навідувався до молодшого сина, він плакав і просився вже додому. Зараз Матвію 14 років. Я вирішив звільнятися та приділити увагу найменшому сину до його повноліття, - розповідає Юрій.
Рішення далося непросто. Удома чекала дитина, яка лишилася сама, без мами, бабусі, брати та батько були на війні. У той же час на фронті була ще одна сім’я, яку Юрій не хотів лишати. Відчуття провини було й перед неповнолітнім сином, і перед побратимами.
- Я все ж таки обрав сина, побратими мене підтримали в цьому рішенні. Але я часто їжджу до побратимів. Везу їм сітки, харчі - усе, що просять. Хлопці раді мене бачити, жартують. Наш старший говорить мені: «Повертайся до нас, будеш командиром гармати». Зізнаюся чесно, я мобілізувався додому, але не припиняю хвилюватися за побратимів. Я навіть говорив із Матвієм, що, може, таткові потрібно буде повернутися на фронт. А син знову в сльози - не хоче жити в чужій хаті під чужою опікою. Думав, якби хтось один із синів повернувся з війни додому, узяли під своє крило брата, а я б на фронт повернувся. Але я – батько, живий, маю дати й молодшому сину хоч трішки своєї опіки, - говорить Юрій.
Навіть удома думки про війну не лишають Юрія. Стільки всього довелося пережити за період повномасштабної війни. Старі травми після холодних окопів почали про себе нагадувати. І побратими нагадують про себе, і живі, і ті, що стали Янголами.
- Холод, сирість, тяжкість… Кабанчики (снаряди) тягали по 50 кілограмів, гільза від 10 до 15 кілограмів, машини боєприпасів розвантажували на раз. Важко бачити як окупанти села рівняють із землею. Білогорівка, Закітне, Хороми, Старий Караван… Це перші села, які я побачив вщент знищеними. Було дико та боляче дивитися на пустирі, що лишилися від сіл. Але це все були та є наші фронтові будні, - говорить Юрій.
Зараз чоловік виховує сина та наближає Перемогу України тут, у тилу, усіма доступними способами. Та душа Героя залишилася на війні із побратимами та синами!
