З Анатолієм Шевчиком ми зустрілися у шпиталі. Правий бік обличчя чоловіка прикривала марлева пов’язка, під нею рана від уламкового поранення. Це вже четверте поранення, отримане на війні, та захисник уже думає про повернення на фронт та бойові завдання, які треба виконати. На рахунку Анатолія чимало достойно виконаних бойових завдань, за три найвідважніші бойові дії наш Герой отримав нагороди.
Анатолій Шевчик – із Петропавлівки. Знайомі з ним ще з часів, коли чоловік працював у Петропавлівському відділенні поліції (має 20-річний досвід роботи в правоохоронних органах). У нього є дружина та донька, якій 5 років. Останні три роки до великої війни Анатолій працював офіцером Миколаївської громади. 2022-го року все змінилося. Чоловік не чекав запрошення до військкомату, пішов сам. 2 жовтня 2022 року був зарахований до лав ЗСУ – 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, а 22-го жовтня сержант уже був у Бахмуті.
- 24 лютого був на роботі. Знав, що почалася війна. І вже тоді знав, що звичне життя для мене скінчилося. Досвід роботи в поліції мені був корисним, проте, коли потрапив на війну, стало зрозуміло, що нічого я про це не знаю, ця війна нікому не була відома. Я сам попросився на фронт. Одразу потрапив до Бахмуту, - говорить Анатолій.
Велика війна змінювала свідомість з першого дня на фронті. Такої війни ніхто не знав і не відчував раніше. Найбільше вражали втрати побратимів.
- Мої хлопці на фронті – це моя друга сім’я. За кожного побратима, з яким пліч-о-пліч ходили в бій, хвилююся, як за рідних. Хтось із них лікує поранення, а чимало хлопців повернулися додому на щиті, - говорить Анатолій.
Зізнається, що спочатку війна була, ніби хаотична.
- Ти йдеш у бій, але цілковитого розуміння не маєш. А потім це розуміння прийшло, тоді, коли отримав перше поранення і коли лишився в «домі» один. Просто один.
Бахмут. Це місто Анатолій побачив першим на своєму фронтовому шляху, тут отримав першу нагороду – нагрудний знак «Тризуб» від своєї військової частини за вдало виконане бойове завдання та перше поранення.
- Нас була група з чотирьох чоловік, ми виконували завдання. Обстріл застав нас у селі Опитне. Це був листопад. Я отримав кілька переломів та важку контузію, три дні не говорив узагалі. З тієї групи двоє побратимів отримали поранення, один загинув. Я був у них старшим, за кожного пам’ять лишилася, - згадує Анатолій.
Після поранення Герой потрапив до шпиталю в Дружківці, де він провів п’ять днів. І знову на фронт, бо каже: «треба було виходити на позиції».
- Мій товариш потребував заміни, його нога не давала спокою, без знеболюваних він уже не міг воювати. Я замінив його.
Авдіївка. Зараз уся увага сконцентрована на цьому напрямку. Ворог намагається захопити місто. Українська армія утримує цей мур. У боях за нього Анатолій та його побратими показали справжню відвагу. Герой отримав медаль «За хоробрість у бою».
- Ми опинилися в оточенні. З чотирьох чоловік нашої групи троє вже були поранені, у тому числі і я отримав контузію. Але дві доби ми з хлопцями тримали позицію.
Після короткого лікування Анатолій знову повернувся на фронт і знову в Авдіївку. І знову в бій із бойовим завданням, виконання якого згодом відзначили медаллю «За відвагу».
- Я заліз із хлопцями в окоп до росіян, вони сиділи в засідці. Ми зайшли й вийшли звідти живими, а ворог – ні. Це було перед контр-наступом. Бліндаж ворога був знищений, - розповідає чоловік.
Разом із побратимами Анатолій продовжував нести службу. 7 грудня близько 9-ранку отримав уламкове поранення в голову та обличчя.
- Я потрапив до шпиталю на Донеччині, лікар питає мене: «Або ріжу тут, або відправляю в Дніпро». Потім дізнався, що Дніпропетровщина мені рідна, і відповів: «Ріжу та відправляю на Батьківщину». Як би це не сумно було, але поранення дало можливість побачитися з рідними, - згадує Анатолій.
Про своїх найрідніших дівчат, дружину Ольгу та доньку Полю, говорить з особливим теплом.
- Заради дружини й доньки я живу! – каже Анатолій.
Три вагомі нагороди за короткий термін на війні, дві з них – лише за останні два місяці. Вітаю нашого героя з нагородами. Він одразу відповідає: «Це ще не останні. Підлікуюся та знову на фронт. Ще є багато цікавих бойових завдань, які треба виконати»
І слухаючи мого співрозмовника, немає ані краплі сумніву, що так і буде. Бо йому під силу все, навіть взяти «язика», що теж є у скарбничці виконаних бойових завдань Анатолія Шевчика.
- Було одне завдання: обійшов стороною позиції й піймав «язика», заблукав ворог, мені пощастило його взяти, - з посмішкою згадує Анатолій.
Зауважує, що здаватися не мають наміру.
- Треба закінчувати з цими ворогами, якою б потужною не були їхні ресурси. Наша 53-тя бригада тримає свої позиції із січня. Був Бахмут, там важче було, бо ще вчилися воювати, і зброї менше було. Тепер Авдіївка – не відступимося, є і зброя, і сила духу.
І мінувати, і розміновувати, і підвалювати, і гранати кидати, і на «Бехі» (БТР) завозити фугас прямо в окопи ворогам доводилося нашому Герою. Про це все мій співрозмовник говорить, як про буденні речі, та вони і є буденними для наших захисників, от лише відрізняються суттєво.
Війна змушує захисників звикати до втрат, хоч наш герой зізнається, що це непросто - на фронті знаходять рідні душі. Своїх побратимів називає сім’єю, а фронт - домом.
- Хтось гарно борщ варить, хтось веселий… Ви навіть не уявляєте, які ми дружні. Ми й господарство своє маємо. На фронті навіть такі моменти дуже потрібні. І важливо, що ми спілкуємося із побратимами постійно. Зараз деякі хлопці мої на реабілітації, ми тримаємо зв’язок, підтримуємо один одного. Мріємо лише про одне, аби скоріше закінчити війну. Вигнати з нашої землі ворога. Хочеться приїздити додому та бачити щасливими своїх рідних, - говорить наш Герой.
