У своє 100-річчя Ганна Кирилівна Подереча з точністю називає імена всіх своїх дітей, онуків, правнуків та праправнуків, пам’ятає дати народження, пригадує появу на світ усіх своїх рідних, адже всі вони – частинка її непростого життєвого шляху. Пані Ганна пережила дитинство у важкі 30-ті роки, юність - у Другу світову війну, молодість - у непрості повоєнні роки, а відзначає свій 100-літній ювілей під час повномасштабної російсько-української війни. У ювілейний день народження пані Ганна розповідає про своє життя та ділиться секретом свого довголіття.
Усе життя прожила у Дмитрівці
Ганна Кирилівна Подереча народилася 4 серпня 1924 року на невеликому хуторі Лиса Балка в родині Кирила Гордійовича та Параски Григорівни.
- Мама моя була простою робочою, а батько був комбайнером. З батьками та молодшою сестрою ми жили на хуторі на сорок дворів, а коли я закінчила навчання в сьомому класі місцевої школи, переїхали жити в Дмитрівку, - розповідає іменинниця.
У селі Дмитрівка, нині Миколаївської громади, пані Ганна закінчила 10 класів навчання. У ті часи для юної дівчини після навчання у школі шлях був один – працювати. Пані Ганна працювала спочатку в колгоспі, потім у Дмитрівській лікарні санітаркою, насаджувала й соснові ліси, останнім місцем роботи був Дмитрівський ліцей, там Ганна Кирилівна працювала аж до заслуженого відпочинку технічною працівницею.
- Як закінчила школу, пішла в колгосп працювати, навчатися більше ніде було. Тоді так було: аби вміла читати й писати. Для молоді моїх років тоді була лише праця. Ми працювали у степу: пололи. Нас із Дмитрівки вивозили зранку в понеділок у поле та на цілий тиждень там лишали, а в суботу додому привозили, - говорить пані Ганна.
Ганна Кирилівна у школі, 4 клас
Із самого молоду Ганна Кирилівна не цуралася роботи, працювала, аби мати хліб, бо знала, як то голодувати…
Голод
Голодомор, скоєний радянською владою проти української нації в 1932–1933 роках, пані Ганна відчула ще дитиною. Моторошні моменти того часу закарбувалися в пам’яті назавжди.
- Голод був такий у селі, що люди мерли. Були випадки, що жінки дітей своїх їли. А нас із сестрою батьки врятували, - розповідає пані Ганна.
У селах почали план здавання хліба державі. У родин повністю забирали всі запаси зерна, а потім конфісковували інші продукти харчування за невиконання плану.
- По селу ходила комісія кругом і «трусила» всі хати. Усе зерно, у кого де було, забирали, аби не було ніде нічого. Як хочеш, так і живи. Мої батьки ховали зерно, як ще було. Подалі від дому викопали яму, склали туди пшеницю й приховали. А в погрібку нашому були сховані жорна. Ото батько з мамою нас так від голоду спасли.
Завдяки прихованому зерну та жорнам родина пані Ганни пекла маторженики, рецепт яких наша героїня запам’ятала на все життя.
- Батько вночі поїде, ту яму відкриє, набере жменьку пшениці. Удома мати в погріб спускається і там при свічці молотить зерно, що батько приніс, намолотить борошно вночі. А на ранок нам пече маторженики. Ми так називали ті коржики: на черепашках наростала така травичка, як кашка, то мама ту «кашку» збирала й до борошна додавала, виходили маторженики, - пригадує пані Ганна.
Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив усі шляхи до порятунку. Лише селянам України було заборонено виїжджати до міст росії та Білорусі, мільйони людей були фізично заблоковані в межах території Голодомору.
У сорокових роках пані Ганна рятувала від голоду вже власну родину. У 1946—1947 роках масовий голод, який влаштувала народам російсько-більшовицька диктатура, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського режиму: у селян забирали зерно, аби продати чи подарувати його братнім режимам. Пані Ганна пригадує, як за зерном виїжджала аж у Ставрополь.
- У нас корова була, батьки її встигли продати. А потім ми вирушили до Ставрополю по зерно. Командирували чоловіків душ п’ять і мене, щоб забрали. Ми з мішками й грошима помандрували. Боже, які там врожаї хліба стояли, очі милувалися. Чоловіки знали, де базар, домовилися за зерно, купили, знайшли водія: був то вірменин, у нього була машина бортова, завантажили вантажівку звечора, заночували в того водія, а рано-вранці вирушили додому. Він довіз нам зерно в наше село до млина. Ми йому заплатили, а люди зерно розбирали по домах, - розповідає пані Ганна.
Ганна Кирилівна згадує й черги за хлібом того періоду, як з ночі займали черги, аби зранку отримати буханець хліба.
- Отак і виживали, - зітхає пані Ганна.
Родина
Зараз у Ганни Кирилівни 4 дітей, 8 онуків, 8 правнуків та 5 праправнуків. У неї родина з’явилася під час Другої світової війни. Ця ж родина врятувала пані Ганну від примусових робіт у Німеччині.
- Мені 17 років було. У той час дівчат та хлопців мого віку вербували в Німеччину на тяжкі роботи. Мої батьки мене переховували цілий місяць у тітки. Як почали в Німеччину брати молодь, так мене батько та мати в Олефірівку відвезли до маминої сестра, мене туди відправили, аби не забрали в Німеччину. Там я жила, поки молодь з нашого села не вивезли, а тоді додому повернулася, - пригадує пані Ганна.
Але то було тимчасове відтермінування, молодь і надалі забирали на тяжкі роботи. Не брали лише заміжніх дівчат.
- Тоді сказали, що хто заміж піде, то на роботи в Німеччину не заберуть. Мені тоді в 17 років довелося йти заміж. Не хотіла в такі молоді роки йти, але одружилася із хлопцем з нашого села Іваном Подеречею. Отак з’явилася наша родина, - розповідає Ганна Кирилівна.
Весілля
Молодій парі весілля згуляли на вимогу німецького коменданта. Молодят обвінчали в церкві.
- Одружилися ми при німцях: сказали грати весілля. Я була в гарному українському віночку, Іван гарно вдягнутий, і я сама вдягнута, як належить. Рушники вишиті були. Ми пішли до церкви, нас там обвінчали. Сусіди приходили на весілля, святкували. Пам’ятаю, як у храмі нас німець фотографував. А потім нашу світлину відправили в Німеччину, а іншу вивісили на стенді, був біля аптеки стенд під склом, - розповідає пані Ганна.
Вінчання Ганни та Івана, 1942 рік
Про те, що весільна світлина прикрашає стенд, пані Ганна дізналася від сусідки. Після роботи молода дівчина зазирнула до стенду, усі світлини були під склом та зачинені на замочок. А світлина вийшла гарна.
- Прийшла додому, Івану розповіла за світлину, він не повірив спочатку. А потім домовився з односельцем, який у поліції працював, аби нам ту світлину віддали. Досі ця світлина в нашому фотоальбомі зберігається, - розповідає ювілярка.
На весільній світлині дуже гарне та молоде подружжя. Онучки пані Ганни доповнюють: «Дідусь і бабуся красиві були молоді».
Родина Івана Подеречи
Цікаво стало, хто пропозицію одружитися зробив? Пані Ганна відповідає:
- Та чого б я на хлопця нападалася, Іван запропонував, я погодилася, хай бере, - посміхається пані Ганна.
Та після весілля пані Ганна вже проводжала чоловіка Івана на війну…
Війна
- Як зараз пам’ятаю, ми у степу працювали, а нам передали, що Київ бомбили, почалася війна. Молодих хлопців на війну забирали, - пригадує пані Ганна. – Я вийшла заміж, пішов чоловік воювати на фронт, а я лишилася в будинку свекрухи та працювала, окопи копали, у селі були німці, життя було несолодке.
У Дмитрівці оселилися окупанти, розташовувалися в будинках місцевих жителів.
- Жили ми в селі при німцях. Окупанти забирали харчі, у нас були поросята, їх забрали, де курка, де яйця, усе виносили. У селі була комендантська година, після 18-ї з дому не можна, бо затримають. Чергували на кожному перехресті. Я жила вже, як заміжня жінка, у свекрушиній хаті, нас там п’ятеро жило. Хатка маленька була, але й ці кімнати ділили з німцями. У кімнаті стояла розкладачка, двоє німців у нас жило, спали по черзі: один відпочив, пішов на пост, другий прийшов ліг. Виганяли нас у люті морози, аби ми дороги чистили для техніки. Морози сильні, а ми з лопатами сніг відкидаємо. Так було, доки не погнали окупантів з нашого села, - розповідає пані Ганна.
Село німці палили.
- Як відходили окупанти, то селом мчався на коні один із факелом і під стріху тим факелом тицяв, підпалював хати. Люди на горищі ставили діжки з водою, як підпалювали хату, а хазяїн услідкував, то встигали загасити. Було всього: і літаки бомби скидали, мости підривали, палили… - згадує ювілярка.
Після війни
Іван Павлович повернувся з війни з пораненням, яке отримав під Будапештом, лікувався в госпіталі, а потім повернувся до дружини. У 1943 році молоде подружжя вперше стало батьками - народилася первістка Марія. Через два роки, у 1945-му, народили сина Миколу. 1948 року донька Ніна, 1950 року наймолодший син Анатолій. Ганна Кирилівна кожною дитиною пишається.
- Хлопці мої, Микола та Анатолій, обидвоє відслужили в армії, чесно все життя відпрацювали в шахті гірниками. Ніде не бували: ні в бійках, ні в тюрмах. Заробили собі пенсії. Старша донька Марія на шахті працювала машиністкою, а Ніна – на швейній фабриці. Усі працьовиті, виховані, - говорить Ганна Кирилівна.
Батьки та бабуся Ганни Кирилівни
Пані Ганна самостійно виховувала дітей.
- У дитячий садочок дітей не водила, бо мені чоловік так сказав: «Сиди вдома та гляди дітей». Не пускав на роботу, хоча мені хотілося, люди працюють, і мені треба. На свій вік попрацювала в лікарні санітаркою, у колгоспі, а як стала зима, я попросилася до школи працювати техпрацівницею. Була тоді директоркою Дмитрівської школи Катерина Іванівна Бардовська. Вона мене прийняла, аби я ніде не ходила, а в теплі працювала, є в мене в книжці й похвала за працю, - розповідає іменинниця.
З чоловіком Іваном мали господарство: корова, свині, качки та кури. Іван Павлович був затятим рибалкою. А пані Ганна сама прала прядиво на рибальські сітки. Тож родина завжди до столу мала рибу.
- Іван рибалкою був, навіть у колгосп здавав рибу. Я пряла йому сітки. Сіяли коноплі, а тоді збирали, ті коноплі мочила, в’язала у снопки, конопляні снопки вибивала, а тоді ногами біля плити м’яла снопки, щоб були м’якенькі, бо мені треба напрясти прядиво, а Іван потім сітки плів, було на що рибу ловити. Отак ми разом працювали, - розповідає пані Ганна.
Ганна Кирилівна з подружкою
Якось саме це прядиво врятувало Ганну Кирилівну від примусового відпрацювання трудоднів.
- На зборах колгоспу оголосили: «Хто не виробив трудоднів, будемо відправляти на відпрацювання». А так як я чоловіку робила прядиво, він не купував сіток, бо з колгоспу нічого не давали, то голова колгоспу на зборах і сказав: «Жінка сама працювала, хоч колгосп не просив». І мене не відправили на відпрацювання. А людей відпрацьовувати везли далеко, дітей забирали, і жінок відправляли на працю. Де їх возили, не знаю, - говорить пані Ганна.
Будинок
Іван та Ганна Подеречі жили у старенькій батьківській хаті, але почали будувати поруч свій власний будинок уже з цегли. Добудовувати будинок, та переходити в нього Ганні Кирилівні довелося самотужки. Іван Павлович трагічно загинув під час риболовлі, життя забрала річка. У 45 років пані Ганна стала вдовою.
- Не стало чоловіка саме в той час, коли одного сина в армію треба проводити, другому вчитися на професію та й будинок недобудований: стіни є, раз обкидали глиною, вкритий дах, навіть підлоги не було. Тоді сама взялася мазати хату, й на роботу ходила до школи, – розповідає пані Ганна.
Аби знайти необхідні матеріали для будинку, пані Ганна згодилася віддати сусіду всі рибальські снасті чоловіка Івана. Натомість їй привезли дошки для облаштування підлоги в будинку. А далі щоденно сама місила глину, мазала стіни.
- Річка в мене біля хати в городі, тож я звечора намочу глину, рано встану, і поки до роботи, до 8-ї ранку мажу стіни. Якось сусідка каже: «Коли ви спите, я коли не погляну, а ви все на риштованні стоїте». А я кажу: сплю, коли прийдеться. Ліпила свою хату, як та ластівка, - говорить пані Ганна.
Про сьогодення
У цьому будинку пані Ганна дожила до своїх ста років. Зараз ювілярка ходить із ціпком, підводить зір та слух, тож проживати до себе забрали доньки. Навідуються онуки та правнуки, а праправнуки бабусю обожнюють. Сама ювілярка радіє, що дожила до такого віку у здоров’ї, що про неї є кому піклуватися.
Тривожиться лише Ганна Кирилівна, що у країну знову прийшла війна, і набагато жорстокіша, аніж їй довелося пережити. Що всі ці випробовування припали на долю правнуків.
- Двоє онуків на передовій, б’ються на Харківщині та на Донеччині з отими «барбосами», що на нас нападають. Як прокидаюся, так за всіх передумаю, поплачу. Ото наче каменюка стоїть на серці за правнуків, що оце життя таке настало, що війна на їхню долю припала. Уже думала, наше покоління пережило війну за всі наступні, але ж ні, і правнукам довелося воювати. Наші діти покидали в Україні квартири та хати й поїхали за кордон працювати, по всьому світу ця війна розкидала рідних. У наші часи вербували в Німеччину, зараз люди самі їдуть туди працювати, жити… - із сумом говорить Ганна Кирилівна.
Коли питаю про мрії, пані Ганна не задумується:
- Хочу дочекатися кінця цієї війни, аби правнуків живих побачити, аби на війну не брали, діти збереглися. Аби люди не боялися лягати спати, бо знали, що зранку встануть і житимуть.
Секрет довголіття
Завершуємо розмову з пані Ганною питанням про секрет довголіття. Ювілярка посміхається:
- Не знаю, чому мені Бог дав стільки років. Пропрацювала багато літ, подяки маю за працю. Їла все, що вирощували власними руками. Ніколи не заглядала в чарку. У Дмитрівці за мене всі це можуть сказати, а сітро люблю. Прожила так, аби ні батьків, ні дітей не соромити.
Щастя в родині
Ганна Кирилівна пережила в житті багато труднощів, та в кожному періоді життя мала щасливі моменти. Найбільше щастя для неї - то її велика родина.
- Мене годують, ніхто не відмовляється від мене, і покупають, і перевдягнуть. Діти, онуки, правнуки й праправнуки всі поруч: оце найбільша радість у житті. Сестри вже немає, але в неї троє синів лишилися, тож у мене є племінники. Маю онуків: від доньки Марії - Людмила та Інна, від сина Миколи - Сергій, від доньки Ніни – Олена та Ліля, від сина Анатолія - Юля, Іван та Євгеній. Правнуки є: Олександр та Ігор (Людмили сини), Карина (Іннина донька), Андрій та Альона (Оленчині діти), Максим та Влада (Ліліни діти), Станіслав (це син Євгена). Найменші мої - то праправнуки: Гордій (син Каріни), Назар (син Олександра), Андрій та Ждана-Стефанія (це діти Ігоря), Богдан (син Альони), - з гордістю перелічує своїх рідних пані Ганна.
Вітання
На сторічний ювілей до пані Ганни зібралися, звісно, найближчі люди: діти, онуки, правнуки, праправнуки. У цей день уся увага до неї: квіти, торт із соняшниками, і обійми найрідніших. Ганна Кирилівна радіє, що майже всі рідні зібралися на її іменини. Від Миколаївської громади голова Віктор Одоєвцев передав ювілярці вітання та подарунки. Завітав на свято до сторічної ювілярки і староста Валерій Загній. Тож спогади цього дня про життя пані Ганни не припинялися. А під час розмови журналістки газети «Степова зоря» з ювіляркою приємно було спостерігати, як у невеличкій кімнаті хтось на ослінчику, хтось на стільці, а хтось і на долівці - з цікавістю слухали розмову онуки та правнуки.
- Аби все своє життя розповісти, то треба не одну добу, - посміхається пані Ганна.
Тож рідним ювілярки пощастить більше дізнатися про життя від їхньої бабусі-прабабусі. А поки найменші нащадки обіймають та цілують іменинницю, робимо світлини на згадку та домовляємося зустрітися вже на 101 рік народження.
Миколаївська громада щиро вітає довгожительку! Хай Ваша життєва мудрість та досвід стають джерелом натхнення для молодших поколінь! Нехай Господь благословляє в доброму здоров’ї та душевному спокої прожити ще довгі роки! Злагоди, добробуту, тепла й поваги від родичів та близьких, а найголовніше - врешті дочекатися довгоочікуваної перемоги й миру в рідній Україні!
