Він з дитинства мріяв про військову службу… Став на захист Батьківщини, аби вберегти маму та менших сестричок. Зовсім юним хлопцем пройшов навчання в Британії, отримав великий досвід і планував створити військову кар’єру, але війна забрала його життя. Ігорю Летучому тепер назавжди 19 років…
Ігор Летучий народився 16 жовтня 2004 року у місті Лисичанськ, що на Луганщині. Закінчив школу та мріяв вступити до військового ліцею у місті Кремінна. Вступити до ліцею не вдалося, тож аби не гаяти часу Ігор вступає до кулінарного ліцею.
Ігор був найстаршим у родині. Подружжя Ольга та Андрій виховували трьох діточок: синочка Ігоря, донечку Катерину та дівчинку Софію, яку взяли під свою опіку.
Мешкала велика родина у рідному Лисичанську. Війна до міста прийшла ще у 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі.
- У 2014 році ми відчули на собі усі бойові дії, жили під страшними обстрілами. Тоді я пообіцяла собі, що більше ніколи мої діти не будуть сидіти у підвалі під обстрілами, - згадує Ольга, мати захисника.
У 2015 тато Андрій загинув у ДТП, тоді Ігор взяв на себе роль чоловіка у родині. Турбувався про маму та менших сестричок.
- Моя дитина… Ігор з малечку був спокійним та позитивним. Був противником алкоголю та паління, тому і мене завжди сварив, аби не палила. Але найбільше турбувався про своїх сестричок.
З початку повномасштабного вторгнення бойові дії не оминули й Лисичанськ. Окупанти намагалися оточити місто, тоді Ольга вирішила вивезти дітей у більш безпечне місце.
- У 2022 році росіяни почали наступати від лінії розмежування, тож звісно ми чули, як брали сусідні міста, тривали жахливі бої. Багато знайомих виїжджали у страшних умовах, а коли окупували Рубіжне, ми вирішили виїжджати. Наші сусіди виїхали перші, знайшли будинок у Дмитрівці і знайшли нам будинок у Миколаївці. Тому нам одразу було куди їхати, - розповідає жінка.
Ольга з дівчатами зупинилася у селі Миколаївка Синельниківського району, якийсь період Ігор виїжджав на захід України, а потім мати наполягла, щоб син виїхав за кордон.
- Ігор мій єдиний син, якому ще навіть не було 18 років. Звісно мені, як матері хотілося вберегти дитину від війни, тому я наполягла на його від’їзді.
Ігор виїхав до Польщі, де продовжив, дистанційно навчатися у кулінарному ліцеї, навіть улаштувався на роботу. Тоді мама трохи заспокоїла свої почуття, як одного дня син повідомив, що вирішив повернутися до України та стати на захист країни.
- Мені здавалося, що усе стало краще. Ми з доньками жили у селі, де безпечно, син був за кордоном, аж раптом він повідомляє, що повертається. Звісно увесь рік поки він був у Польщі казав, що не збирається ховатися, але я не очікувала, що син буде повертатися з метою одразу йти служити, навіть не закінчивши навчання, - говорить мати.
У серпні 2023 року Ігор повернувся до України, одразу знайшов інформацію про третю окрему штурмову бригаду і пішов до рекрутингового центру проходити фізичну підготовку.
- Сину було тоді лише 19 років, а він на рівні зі старшими проходив ці навчання, які вимагали велику фізичну підготовку. Їм доводилося спати в метро, через ракетні обстріли Києва, а іноді й прямо в окопах. Через постійні тренування та погіршення погоди Ігор захворів запаленням легень. Звісно ж нічого мені не сказав, сам же продовжив тренуватися навіть, бо не хотів пропустити навчання. Але все ж сил не вистачило, хвороба прогресувала і син залишив рекрутинговий центр через стан здоров’я.
Ігор повернувся додому, але мама й подумати не могла, що син, як одужає піде далі за своєю метою.
- Син приїхав додому і ми знову стали однією родиною, для мене це була надія, що можливо він більше нікуди не піде. Але сталося інакше… Тільки-но Ігор одужав поїхав до військкомату й попросив злагодження від третьої штурмової бригади, і його беруть на службу, - розповідає пані Ольга.
Коли син проходив злагодження мати й хвилювалася за нього, і в то й же час пишалася, адже у свої 19 років він став справжнім чоловіком. Він був сильним, сміливим, рішучим і в той же час для своїх рідних лишався добрим, позитивним, дбайливим.
- Син дуже опікувався своєю сестрою. Був такий момент, коли вже на новому місці нашого проживання до доньки залицявся місцевий хлопчик, вона йому відмовила в спілкуванні, тоді хлопчина написав їй в соцмережах негарне повідомлення з погрозою: «Нас тут багато, ходи та оглядайся». Коли син дізнався про це, то разом з побратимами вирішили провчити хлопця. Від кожного бійця третьої штурмової бригади хлопець отримав такі ж повідомлення: «Нас тут багато, ходи та оглядайся». Тоді я зрозуміла, який в мене вже дорослий син і може захистити нас з дівчатами. І ми дуже з доньками пишалися нашим захисником, - згадує пані Ольга.
Отримавши злагодження Ігоря направили на навчання до Великої Британії, де майже місяць солдат проходив військову підготовку.
- Син розповідав, що було цікаво навчатися у досвідчених військових, тим паче в Британії. Але все ж говорив, що отримані знання не мають відношення до тих бойових дій, які в Україні, у них зовсім інша тактика ведення війни. Тож навчання він ще проходив в Україні.
Повернувшись з навчань Ігор з побратимами проходили злагодження у Черкасах, а після вирушили на Донеччину.
- У Черкасах у них був час, аби познайомитися один з одним, це така традиція є у бригаді. До слова там й обрали Ігорю позивний. Син колекціонував ножі. Коли стало питання обрати позивний довго вагався, побратими дізнавшись про захоплення сина запропонували позивний «Лезо», так воно йому й підійшло.
На війні «Лезо» був штурмовиком і свою важливу місію до останнього намагався приховати від мами…
- Ми з сином постійно були на зв’язку. Він розповідав, що вони з побратимами готуються до бойового виходу, але без подробиць. Син навіть приховав від мене, що буде штурмовиком. Тільки перед виходом на завдання написав сестрі повідомлення: «Авдіївка»… А від мене приховав. В останній день, коли ми спілкувалися, сказав, що йдуть у розвідку і відповість через п’ять діб… Лише пізніше я дізналася, що у тому пеклі моя дитина протрималася лише три доби…, - не стримуючи сліз розповідає мати.
8 лютого 2024 року Ігор Летучий загинув при виконанні бойового завдання в Авдіївці. Лише півроку служби і трохи більше тижня на Донеччині… «Лезо» загинув у своє перше бойове завдання. Тепер йому назавжди 19…
- 8 лютого мені принесли сповіщення, що Ігор зник безвісти. Два місяця я шукала сина, дивилася навіть по сайтах росіян. Сподівалася найти дитину хоча б у полоні. А 2 квітня відбувся обмін тілами українських і російських солдат, серед них був і мій син…
Два місяці пошуків і нарешті мати може провести сина в останню путь… Лише на похованні Ольга дізналася останні дні життя свого сина.
- На поховання попрощатися з Ігорем приїхали побратими, які й розповіли мені про останні дні життя моєї дитини. Вони групою з десяти чоловік пішли у розвідку, але й гадки не мали, що Авдіївка вже у оточенні і українські сили вже відходять від міста. Розпочався мінометний обстріл, у перший же день загинула більша частина їхньої групи. Серед них був й найближчий друг мого сина - Олексій Свобода. Хлопці розповідали, що втрата друга дуже тяжко далася Ігорю, вони завжди трималися плече до плеча, він загинув на очах Ігоря… Але вибору не було і треба рятуватися тих, хто залишився. Сиділи ніч у якомусь підвалі, потім вийшли, побачили, що навкруги нічого немає, вирішили спробувати вийти. Поки хлопці прикривали Ігор з командиром спробували прорватися, але по ним ударили дроном. Ігор встиг по рації передати, що командир загинув, хотів сказати, що він також поранений, але уламок потрапив у грудну клітину ближче до шиї. У рації почули лише останній хрип Ігоря…
Поховали Ігоря на Краснопільському кладовищі поряд з побратимами, які, як і він, мріяли захистити свою Батьківщину.
- Син був проти життя у селі, тому я прийняла рішення поховати сина у місті Дніпро поряд з побратимами на тому останньому місці спочину наших Героїв, - говорить мама.
