Маємо втрату на війні: на Запорізькому напрямку загинув захисник України петропавлівчанин Олександр Вербицький.
Олександр народився в Петропавлівці, закінчив Петропавлівську загальноосвітню школу. Рік навчався на бухгалтера в Петропавлівському профтехучилищі. А потім – строкова служба в лавах Української армії на Полтавщині. Після служби Олександр пройшов відбір на службу в Петропавлівське відділення поліції в ізоляторі та патрулі, де пропрацював до 2008 року.
2005 року Олександр зустрів свою другу половинку Галину. Познайомилися в Донецьку, Олександр навчався на юридичному факультеті (отримав бакалавра), Галина родом з Горлівки, теж здобувала вищу освіту.
- Ми познайомилися під час навчання. Потім телефонували один одному, спілкувалися. Через рік зробив мені пропозицію, - розповідає Галина.
У травні 2006 року Олександр освідчився Галині, 23 червня цього ж року молоді люди одружилися. 2008 року народилася довгождана донечка Інесса. Молоді батьки дуже чекали свою первістку. Народження донечки вплинуло на подальшу долю Олександра.
Коли народилася донечка Інесса, чоловік залишив службу в правоохоронних органах. Олександру завжди хотілося мати власну справу, тягнуло до землі, до сільськогосподарської сфери. Тож чоловік попрацював на олійниці, спробував себе в різних сферах, а 2014 року вирішив відкрити власну підприємницьку справу: вирощував овочі, фрукти, тримали свійських птахів. Усе це приносило йому задоволення.
- Саша до землі тягнувся. Коли ставало питання, де нам жити: в Горлівці – на моїй батьківщині, чи в Петропавлівці – на його. То я зрозуміла, що Сашу не можна відривати від землі, у великому місті йому буде некомфортно. Тому ми оселилися в Петропавлівці, придбали власний будинок. Саша порався на землі і був задоволений, - згадує Галина.
2021 року в Олександра та Галина народився синок дані Даніель. З різницею 13 років між дітками Бог подарував подружжю синочка. Однак і народженням сина і своєю роботою чоловік не довго насолоджувався.
Улюблену справу і родину Олександр полишив, коли в листопаді 2022 року отримав повістку, його призивали на військову службу. У січні 2023 року Олександр став сержантом, бойовим медиком 23-ї окремої механізованої бригади – механізоване з'єднання Сухопутних військ Збройних сил України.
- Я хвилювалася, коли отримали повістку, а Саша завжди мав серйозні погляди на життя. Казав, що Україну треба захищати. Його слова: «Я не хочу, щоб мій син колись воював. Не хочу, щоб ви жили в окупації». Він дуже правильний, навіть коли ми познайомилися, я не вірила, що він працює в поліції. У нього інший характер: він м’який, добрий, відзивний, чесний і справедливий. Тому пройшов медичну комісію і пішов на війну, - згадує дружина Галина.
Пройшов навчання у Львівщині. У травні 2023 року бригада воювала на Донецькому напрямку. На початку червня Олександр повідомив дружині, що йдуть по Запорізькому напрямку, прямують на Мелітополь.
Про війну Олександр мало говорив. Все, що знала дружина та рідні, то це напрямки, де знаходився їхній герой. Телефонував рідним захисник сам. З червня цього року телефонні дзвінки з Олександром тривали не більше 20 секунд. З тих пір, як чоловік потрапив на Запорізький напрямок тривога не покидала дружину Галину.
- Він телефонував, говорив: «У мене все добре. Як у вас?» Я чую, свист-залп, свит-залп снарядів. Я питала, ви вони вже на бойовому завданні, а він не відповідав на мої питання. Я питаю чи вони вже воюють. А Саша каже: «Потроху». Коли питала де знаходяться, він відповідав, що переїхали, а де не говорив. Все, що знала, що це Запорізький напрямок рухатимуться в напрямку Мелітополя. Останні три дні мовчання Саші, я не знаходила місця, - розповідає Галина.
13 червня бригада Олександра потрапила під обстріл у селі Левадне Гуляйпільського району. У цей день Олександр в останнє говорив з дружиною Галиною. Потім вісім днів тиші… Жіноче серце вже не втрималося…
- Саша телефонував сам. Зв'язок там поганий, щоб не розряджався акумулятор на телефоні, чоловік відключав його. Я говорила йому, що робити, якщо він аж три дні не відповідатиме, бо я хвилюватимусь. А він відповідав: «Нічого не робити до 10 днів. Хлопці кажуть тут і по 10 днів зв’язку немає». І ось це сталося. На восьмий день я не витримала, набрала його номер. Тиша...
Телефонувала чоловіку – телефон мовчав. Зателефонувала командиру й почула те, в що й досі не може повірити: «Саша загинув!». 15 червня, загиблих захисників евакуювали із зони бойових дій.
- Офіційно похоронки я ще не маю. Я б і не знала досі, що Саші немає, якби не почала його шукати. Я знаю, що його вже немає, що більше не почую його голос, більше не побачу й не обійму. Не хочеться вірити в це, - плаче Галина.
У Олександра лишилося двоє дітей: донька Інесса закінчила 9-й клас в цьому році. А меншому синочку Даніелю лише два роки, останні півроку татко був на війні. 17 червня було півроку як Олександр на війні, а 23 червня подружжя мало б святкувати річницю весілля. А вдома сад сумує: насаджені Олександром груші та яблуні… І омріяних Карпат він вже не відвідає…
- Саша багато переосмислив на війні. Життя так проживали: господарство, робота… Ми лише одного разу з ним були на морі в Криму, він тоді сказав: «Як добре просто бути разом з родиною». Коли війна почалася, він сказав: «Війна закінчиться, треба по-іншому своє життя будувати, більше з родиною бути, намет 4-містний купимо і поїдемо в Карпати», - говорить Галина.
Нехай мрії Олександра здійснять його діти: відвідають українські Карпати, подорожують нашою вільною незалежною Україною, за яку татко віддав своє життя.
Вічна й світла пам'ять Герою!
