Відроджені з попелу – Петропавлівка.City

Petropavlivka.City

10 грудня 2023 13:56

Продовжуємо знайомити читачів «Петропавлівка.Сіті» з публікаціями нашої постійної дописувачки - Сідорової Валентини Василівни.

У низці своїх статей, дослідженнях власного родоводу на історичному тлі нашої держави вона не раз торкалася важливих питань історичної пам’яті, актуальних проблем сьогодення. Пропонуємо вашій увазі продовження нарису про Мороза Юрія Олександровича (перша публікація «Відроджені з попелу»).

Читайте також: Відроджені з попелу

До розмови з Юрієм я хвилювалася. Не знала, про що буде його розповідь. Слово за словом і склалася наша розмова. Його розповідь із Юрієм я сприйняла із захопленням і вдячністю. Він був цікавим співрозмовником. З ним можна говорити про все, окрім війни. Історія Юрія - це частина історії нашого краю. Розуміла, що він і його побратими боронять мене, мою родину, що вони, кожної хвилини дивлячись у очі смерті, наближають нашу Перемогу. Дякую їм, що я мешкаю в тилу, можу прокинутися вранці, побачити синє небо, милуватися ним, радіти кожному прожитому дню. Юрій погодився на цю розповідь заради того, щоб пережиті події залишилися в його пам’яті, пам’яті його дітей, заради яких він і вижив. Юрій розповідав мені, що знайшов вірних друзів, про те, як рятував поранених, коли рашисти вели обстріл по ним, про загиблих, які з небес дивляться на нас.

Минуле ми не можемо змінити, а майбутнє так.

- Тема війни для мене, - розповідає Юрій, - ще тяжка – щемить серце, болить рана. Біль від побаченого та пережитого не полишає. Війна навчила мене цінувати кожну хвилину життя, цінувати те, що колись для мене не мало значення. Це дає мені тягу до життя.

Було лікування, реабілітація, МСЕК, висновок МСЕК – комісований за станом здоров’я. Свою долю та шлях я обрав сам, коли йшов до військомату. Виконав свій обов’язок і пишаюся цим. Подумки я десь далеко, поруч зі своїми товаришами по зброї, кожної хвилини бачу їх обличчя, хвилююся за кожного з них. Найтяжче вночі, у снах я чую вибухи снарядів, бачу обличчя товаришів – живих і тих, що загинули. Ці сни мене обтяжують, просинаюся. На даний час моя єдина відрада – це любляча родина: мама, дружина, діти. Кожної хвилини я відчуваю їх любов, турботу та намагаюся їм віддати свою любов і тепло. Дуже тяжко згадувати жахіття війни, знову занурюватися в ті події, узагалі то не романтичні спогади, щоб занурюватися в них, знову освіжити свою пам’ять. З перших днів війни я вірив у перемогу ЗСУ, вірив, що війна швидко закінчиться, що ЗСУ швидко розіб’є ворога, що в наш дім знов прийде мир. Тоді хотів, щоб я був останнім, хто чує слово «війна».

…закінчувався лютий 2022 рік. Наближалася весна, яку так очікують на селі, адже господар говорить, що один день навесні годує цілий рік родину. Удень уже було сонячно, а вночі прохолодно. Чути було гул техніки,- це фермери готують її для виходу в поле, голоси на присадибних ділянках – це їх власники теж готувалися до весняних робіт, зводили теплиці, наводили лад на городах. Я та моя родина теж працювала на своїй ділянці, втомилися. Увечорі переглянули новини, послухали прогноз погоди, гідрометцентр повідомив, що 24 лютого 2022 року в місті Дніпро та області буде хмарно вранці й сонячно вдень. О 5.00 стовбчик термометра покаже О градусів С, до обіду трішки потеплішає, а об 11:00 температура підніметься до 6*С вище нуля, о 14:00 до 7*С, увечері знову стане прохолодно та на 23:00 стовпчик термометра опуститься до 1* С. Схід сонця можна буде очікувати о 6:28, а захід о 17:17. Ранок наступного дня розпочався дуже рано, раніше, ніж зійшло сонце. Я не намилувався чудовою погодою, заходом і сходом сонця.

Не здійснилися мої мрії як на наступний день, так і на багато інших.

Війна для мене розпочалася саме 24 лютого, - продовжує Юрій, - з тієї хвилини, коли вранці дізнався про вторгнення рф в Україну. У душі я відчував, що це виклик усьому українському народу, конкретно моїй родині, мені. Я вже відслужив строкову службу, знав військову техніку, знав, як захищати Україну та свій народ. У моїй пам’яті ще свіжі події 2014 року – анексія Криму, знакові події на Сході України. Дніпропетровська область граничить з Донецькою, але тоді я не чув вибухів і поступово звикав до військових гелікоптерів, що шумно та низько літали. Телевізійні новини показували бойові дії, поранених, говорили про втрати. Мені здавалося, що це відбувається десь далеко, що скоро вже закінчиться. Але минали роки, а події на Сході лиш загострювалися. 24 лютого я зрозумів, що не звикну до людського горя, - продовжував Юрій, - не маю права втратити людської гідності, що я повинен бути там, де проходять бойові дії. Відсиджуватися вдома, ховатися за власними дітьми та чекати Перемоги я не можу й не буду. Вирішив для себе, що обов’язково маю бути там, робити все можливе та неможливе для Перемоги. Але на той час моя кохана дружина Рая була вагітна, носила під серцем нашу шосту дитину, синочка. Тому вона була проти, щоб я йшов до ЗСУ. Їй тяжко було поратися із дітьми, а ще вдень і вночі сирени, треба було ховати дітей у безпечне місце. Від страху діти плакали, втратили сон, погано їли. Їх страх і біль передавалися нам. Кожного дня дітей потрібно було нагодувати, напоїти, а з полиць магазинів зникли продукти, у аптеках були відсутні ліки. Доводилося стояти в чергах, щоб купити необхідне. Дружина була, ніби лелека, своїми крилами оберігала наших дітей. Кожного дня між мною і Раєю були розмови. Я намагався переконати її, що повинен бути в ЗСУ, що я в першу чергу буду захищати нашу родину, дітей, а вона намагалася переконати мене залишитися вдома з родиною. Під час наших розмов, ми зберігали спокій, теплі стосунки. Я кохаю свою дружину, у нас чудова любляча родина, діти зростають у любові. То ж не тиснув на дружину, вважав, що ми разом повинні прийняти виважене рішення . У єдиних новинах я бачив обгорілі рештки цивільних автомобілів, швидку допомогу з вибитими вікнами, дороговкази міст, якими пройшла війна, автобуси з дітьми, яких вивозять на територію рф. Я не міг знайти собі місця, прийняти правильне рішення. З одного боку – вагітна дружина, а з іншого - ворог, який захоплює й атакує наші землі, горять міста й села, гинуть люди. А що буде, коли ворог дійде до нашої оселі? І наприкінці квітня мені вдалося переконати дружину, що я йду в ЗСУ. Другого травня був у Павлоградському міському військоматі (маючи дев’ятеро дітей вісім з яких неповнолітні). Відразу заявив, що я з’явився не просто пройти комісію, а стати на захист своєї країни. Медична комісія визнала мене придатним до військової служби, сказали чекати дзвінка. Наступного дня о восьмій годині ранку я вже був у військоматі з повним комплектом необхідних речей та запасом їжі на три дні. Мене запитали, чому я з’явився, адже мене не викликали? Відправили знов чекати дзвінка. Тоді я прийняв рішення в чергового військомату взяти номер телефону, щоб самому телефонувати, сказавши тому, що в нашому селі поганий зв’язок, і я можу пропустити дзвінок. І так з 4 червня кожного дня, я телефонував до військомату. І ось нарешті 20 травня мені повідомили, що на збори в мене година. Через 40 хвилин я вже був у військоматі.

- З цієї хвилини закінчилося моє цивільне життя, - продовжує Юрій свою розповідь, - відчув, що тепер на великій відстані від мене буде моя мама, дружина, діти, а також синок, який ще не народився, а я його вже так сильно люблю. Як батько я люблю однаково своїх діток, вони - моя радість, відрада, заради них я і йду до ЗСУ, повинен захистити їх і повернутися до них живим , адже я так їм потрібен. Десять днів навчання, до курсу входила тактична підготовка, інженерія, медицина. І тепер я вже - боєць ЗСУ. Першого червня 2022 року я був на Харківщині. Воював у територіальній обороні, військове звання сержант, бойовий медик, 113 бригада, 125 батальйон . Свій бойовий шлях у ЗСУ пройшов від Чугуєва до земель Луганщини, воював на «0». Коли ще був удома, то знав, що більша частина Харківської області була в окупації з перших днів війни. Війська рф підійшли до околиць Харкова, але місто вони не змогли взяти. Моїм місцем базування були околиці Чугуєва. Укріпившись, ми були там два місяці. У вересні-жовтні 2022 року я брав участь у наступальній операції ЗСУ на Харківщині. Ми цього так довго чекали, бажали швидше звільнити Харківщину, а потім і всю Україну від нечисті ХХІ ст. Настрій був піднесений, ми виконували всі накази командирів, деталей операції нам не розголошували. У Харківській області багато населених пунктів були в окупації, частини з яких уже фізично не існує: рф на своєму шляху зруйнувала все – лікарні, дитячі садочки, школи, фермерські господарства, вирощений на полях урожай. Спалили міста й села.

Тяжко доводилося виживати цивільному населенню, ховалися в підвалах без світла, води, їжі, але в серці вони вірили в ЗСУ та Перемогу. Вересень минулого року був прохолоднішим, ніж цьогоріч. Уранці моросив маленький дощик, Удень світило сонечко, але не гріло. Відчувалася осінь, опадало листя, посохла трава, небо було в хмарах. Але під час наступальної операції здавалося, що навіть природа змінювалася та допомагала нам.

- Як же ви не помітили? Ми ж сьогодні над моєю Україною билися!
- А як тут помітити - і ті ж поля, дороги…
- Е ні! А повітря? Інше! А небо? Голубіше! А земля? Зеленіша.

Потім рушили в бік кордону, до Вовчанська, у саме місто не заходили. Звільнення Вовчанська - це спецоперація , яка увійшла у світову історію військової справи. Бої йшли жорстокі. Наші збройні сили нещадно знищували військову техніку та самих рашистів. Вони мали колосальні втрати, як техніки, так і живої сили. Ми боронили свою землю, свій народ, тому мали за честь нищити ворога, який прийшов з війною на нашу землю.

По Харківській області попереду на нашому шляху були с.Глибіне і м.Оскол (під Ізюмом). Точилися жорстокі бої, ЗСУ громили «першу» армію у світі, яка в потапцях покидала свої позиції. На нашому шляху були села Юрченкове та Веселково. Місцеве населення навіть не встигло отямитися, 30 хвилин тому точилися бої, рф вела обстріл, а тут зайшли ЗСУ. Місцеве населення боялося виходити з укриттів. Лише коли деякі побачили на нас розпізнавальну синю стрічку, почали виходити з укриттів. Ця синя розпізнавальна стрічка й на моєму фото. Усе це теж були найкращі моменти життя. Місцеве населення зустрічало нас із радістю та сльозами на очах. Цілували, обнімали. У мене було таке відчуття, що це зустріч зі своїми рідними, яких не бачив багато років. Вони говорили, що вірили в ЗСУ, що кожної хвилини чекали нас, чекали, коли ми звільнимо їх. Плакали й запитували, чому ми так довго до них ішли? Від щирого серця пригощали нас супом, борщем, пиріжками, кавою, молоком, варениками. Це, на мою думку, була найкраща їжа, така рідна, смачна по-домашньому, ароматна. Вона була схожа на їжу, приготовану дружиною, пахла рідною домівкою. У ці хвилини в моїй пам’яті відтворилася фігурка дівчинки з простягнутими руками до солдата серед зруйнованого життя, немов подія, немов світлий промінь. Цю дівчинку я бачив, коли знайомився з Дніпропетровським музеєм проти неба в парковій зоні поблизу діарами, частинкою нашої болючої історії – зоні АТО. Там були відтворені реалії, які повністю схожі з тим, що я бачу зараз. Події повністю співпадають з однією відмінністю, вони зараз ще жорстокіші, не людські. Пам’ятаю, що в дитинстві мені розповідали про дідуся, який був танкістом, п’ять разів горів у танку під час Другої Світової війни, а тепер я, дідів онук, воюю проти онуків тих, з ким мій дідусь пліч-о пліч воював, дійшли до Берліну, здобули Перемогу.

Я був звичайним бійцем нашої роти, але зі мною завжди були медикаменти. Під час бою я повинен був пораненому надати медичну допомогу, стабілізувати, евакуювати в разі необхідності. У цей час потрібна витримка, фізична сила, знання, уміння швидко прийняти рішення. Під час бою за село Гракове Харківської області командир поставив перед нами завдання висунутися на підмогу побратимам , евакуювати 300-200 на броню, а самим зайняти позицію та утримувати її до підходу основних сил. Шлях був полем, відстань 5 км. Ми не дійшли, дрони нас вистежили, накрили мінометним вогнем. Відразу чотирьох бійців поранило. Ті, хто вцілів, підхопили поранених і понесли назад. А я і ще один побратим не доїхали, у мене на очах він підірвався на міні. Ми вдвох дійшли, 200-им уже нічим не могли допомогти, а от пораненого забрали. Так, як броні не буде, то виносили його на руках, він був тяжким. Ми залізли в дачний будинок, узяли простирадло та на ньому несли його під обстрілами. У нього було серйозне поранення, іти не мав можливості. Ми його несемо, а поряд з нами лягають міни. Рашистам так було видно, бачили скупчення людей, а нам заховатися не було де. Винесли, він живий. Коли його несли, відчув, що в мене піднявся тиск, щеміло серце. А коли його винесли, зрозумів, що врятоване життя того варте, що він зателефонує своїй мамі та скаже: «Мамо, я живий». На війні я й мої побратими виконували свій обов’язок, саме обов’язок перед Україною, українським народом, захищали свою землю. Це був не героїзм, як пишуть у підручниках з історії, це закладено в нашій свідомості, нашій ДНК. Ще з полів Запорізької Січі боронили нашу неньку Україну всі покоління українців, а тепер настав і наш час.

Нас не здолає війна,
Наша віра єднає серця,
Україна навіки жива,
Україна – це наша земля.

На війні теж є хвилини тиші. У ці хвилини, коли наставала ніч, я дивився на небо, згадував маму, відшукував на небі її зірку «Надія». Небо на війні завжди було зоряним, на ньому з’являлося багато зірочок, тому що рашисти знищили, спалили, вбили багато цивільного населення й військових. Ці зірочки не дають мені змоги забути жахіття війни. Вони будуть для мене світити й улітку, і зимою в години радості та смутку. Свої обов’язки бойового медика, на думку моїх побратимів, я виконував відповідально, вони були впевнені, що кожної хвилини можуть покластися на мене, що я прийду на допомогу та підставлю своє плече. Це я їм довів, коли рятував поранених.

Потім був Лиман Донецької області та Кремінна Сєвєродонецького району Луганської області, де я й отримав поранення. Згадую, що на початку жовтня було звільнено Лиман. Ми знали, що рф встигла проголосити, що Лиман «ніби» став російським. Для нас це був виклик, адже це - наша земля, заради якої ми воюємо й були готові віддати своє життя. Другого жовтня Лиман було звільнено ЗСУ. Це була надто складна операція для наших військ: були кваліфіковано розроблені плани операції, задіяні кращі військові формування, злагоджена робота всіх підрозділів.
А далі була Луганщина, «0», Кремінна. До цього часу Кремінна знаходиться в окупації. Бої точаться ще з минулого року. У саме місто ми не заходили, біля Кремінної наша рота закріпилася в окопах, зайняла позиції та була там дві доби. Був приліт в окоп, і мене поранило. Окоп врятував мені життя. Друзі надали допомогу, я був у свідомості, відчував біль. Згадав маму, яка говорила, що буде молитися за мене, щоб я повернувся живим.

Юрій закінчив свою розповідь словами: «я поділився з вами своїми відчуттями пережитого, нездійсненними мріями, своїми цінностями, з того, з чого складається наше з вами життя. А в єдиних новинах ви можете побачити кожний прожитий день війни, наші здобутки, перемоги, втрати рашистів. Розповідати про це я не мав наміру. Україна - країна мужніх воїнів, патріотів, готових у будь-який час захищати свою землю, свою родину, свою незалежність. Пишатися тим, що ти - українець!