Постійні читачі «Степової зорі» та сайту Petropavlivka.City вже мали нагоду познайомитися з публікаціями нашої постійної дописувачки, майстрині-вишивальниці та жінки з активною громадською позицією - Сідорової Валентини Василівни.
У низці своїх статей, дослідженнях власного родоводу на історичному тлі нашої держави вона не раз торкалася важливих питань історичної пам’яті, актуальних проблем сьогодення. А, можливо, хтось із господинь запам’ятав її чудові рецепти смачних традиційних українських страв. Пропонуємо вашій увазі новий матеріал авторки.
Описуючи історію свого роду та наводячи маловивчені факти із життя нашого селища, я не мала на меті в майбутньому розповідати про життя інших, чужих мені людей. Але сьогоднішні події внесли свої корективи…
Мій нарис не просто відтворення дійсних подій та фактів із життя окремої людини, а й розповідь про любов до України, історію нашої країни, рідного краю; про культуру талановитого українського народу, його славні традиції; про духовну велич та моральну красу звичайних українців на прикладі окремо взятої родини. А тривале буття змальованих мною членів сім’ї пояснюється їх дивовижною здатністю зберігатися в процесі еволюції, адаптуватися до нових умов, кожного разу відроджуючись, мов птах Фенікс, із «попелу згаслого полум’я».
Кожного року за станом здоров’я мені доводиться проходити медичну реабілітацію в спеціальних оздоровчих закладах. Це - виснажливі процедури, масажі, діагностування…
Здається, нічого цікавого. Та кожного разу мені щастило познайомитися з людьми незвичайної долі.
І цей рік не став виключенням! Під час своєї (вже другої) реабілітації я познайомилася з цікавою людиною, доля якої не змогла залишитися непоміченою мною.
Мова буде йти про молодого чоловіка, який лише на кілька років старший від мого сина, військового Мороза Юрія Олександровича.
Юрію довелося рано пройти школу змужніння: стати дорослою, працьовитою, відповідальною людиною, справжнім сином для своїх батьків, а з плином часу - батьком для власних дітей та справжнім товаришем для друзів.
У лікувальному закладі він вирізнявся від інших, насамперед, своєю людяністю. Завжди побажає всім доброго ранку, допоможе зайти до приміщення, пригостить яблуком… Хтось скептично зауважить, що в цьому немає нічого особливого, мовляв, це – звичайний етикет! Може й так. Але коли ти знаходишся серед людей, які перенесли інфаркт або інсульт, із захворюванням опорно-рухового апарату, на милицях, з палицями, тих, хто не в змозі відчинити двері, піднятися східцями, це цінується саме як людяність, особливо, коли тобі допомагає той, хто потребує допомоги сам!
Варто зазначити, що Юрій - доволі скромний чоловік. Але мені він із задоволенням і неабияким захопленням розповів про свою родину, стосунки з рідними, поділився спогадами про минуле та планами на майбутнє.
І
Пращури Юрія жили на Запорізькій Січі, були козаками війська запорізького, про що свідчать записи в поіменних списках запорозьких козаків за 1762 рік.
Родина Морозів разом зі своїм багатостраждальним народом пройшли всі етапи складного становлення нації.
Як відомо, у 1928 році Радянська держава, проводячи суцільну колективізацію, насильницьким шляхом відбирала весь урожай зерна в селян. Одноосібним хліборобам не дозволялося господарювати на своїй землі, їх силою заганяли в колгоспи. Вилучаючи хліб, більшовицька влада не гребувала розправами над селянством. Розпочався великий терор під приводом «розкуркулення», до якого долучилася та частина села, яка за роки революційних потрясінь уже звикла ласувати на чуже добро. Так звані «найсумлінніші селяни», колишні ледарі та пияки, залюбки записувалися до комітетів, щоб потім грабувати своїх сусідів. Тож у 1930 році заможна сім’я Морозів потрапила до списків «розкуркулених» і втратила все, що нажила роками завдяки своїй натуженій праці. Прихильники радянської імперії залишили родину голими й босими, без засобів для існування, але не вбили природний потяг до свободи та жагу до життя.
Аж ось нове лихо! Непомірні хлібозаготівельні плани відкрили дорогу ще страшнішому голодомору. Смерть стукала в кожну хату, від неї неможливо було сховатися. Штучний голодомор 1932-1933 років - акт геноциду українського народу, безкровна війна, організована Сталіним та його спільниками. Дивуватися цьому не доводиться, адже в Україні ще залишалися тисячі людей, які були готові до опору режиму, що дуже лякало «вождя всіх народів». І поки був живий народ, здатний до боротьби, диктатор не міг бути впевнений у перемозі над Україною! Це було не тільки бажання відібрати хліб, це було прагнення викрасти душу й волю. Хліб вони забрали, а ось душу й волю не змогли!
Потім була Друга світова війна, яка залишила по собі на українській землі жахливі сліди, роки відбудови народного господарства та мирного життя людей, обпаленого полум’ям війни. Але це - окрема глобальна тема. Хочу лише додати, що на долю кожного покоління Морозів, як і багатьох українських родин, випали суворі випробування. Проте це лише зміцнило рід, взаємовідносини в сім’ї, а також додало впевненості в тому, що наш народ трудолюбивий, цінує мир і спокій, ніколи не завойовував чужих земель, а свій рідний дім, Батьківщину захищав мужньо та сміливо.
Ми - нація, дух міцний, ті,
хто повстали
Із заходу, сходу, дорослі й малі,
Ми стільки вже бачили
всього й втрачали,
Що ми не підемо зі своєї землі!
(Ю. Хандожинська)
ІІ
15 квітня 1976 року в подружжя із с. Юр’ївка Дніпропетровської обл. Мороза Олександра Михайловича та Мороз Раїси Дем’янівни народився син, якого чекали з великим нетерпінням! «Казали, - як згадує сам Юрій,- що мене їм приніс лелека. Ім’я дали на честь першого космонавта Юрія Гагаріна, про що я з гордістю говорив усім, хто мене запитував.
Оскільки моя мама працювала вихователькою в дитячому садочку колгоспу «Дружба» та мала великий досвід роботи, то і мене виховувала професійно. Багато читала, розповідала казок, вчила віршів, та головне – навчала шанувати рідних і близьких, не ображати однолітків, з повагою ставитися до старших себе та людей похилого віку. Ці мудрі поради дуже знадобилися мені в дорослому житті. Тож мамині «університети» не минули дарма.
Дитячі пустощі закінчилися, коли я переступив поріг школи та пішов до першого класу. Навчатися мені сподобалося. Ялоза Надія Іванівна, моя перша вчителька, не тільки вчила, але й виховувала у своїх учнів чуйність, людяність, доброту. Завжди підтримувала нас: знаходила влучне слово, а її очі випромінювали стільки тепла, що наші маленькі серця наповнювалися радістю – і смутку, як не було. Вона була для нас другою мамою та найкращим другом, який вміє вислухати, заспокоїти та зберегти таємницю. І хоча потім були інші, також талановиті викладачі, та образ першої вчительки назавжди закарбувався в моєму серці.
Ще в шкільні роки, часто залишаючись самим удома (батьки ж були на роботі), у своїх дитячих фантазіях я уявляв своїх предків, запорозьких козаків, що боронили свою рідну землю, свого дідуся - Мороза Михайла Степановича, який у роки Другої світової служив у п’ятій танковій бригаді, п’ять разів горів у танку. Я пишався ними й тоді ще не знав, що прийдуть часи, коли я буду жити в іншій дежаві, що Україна буде незалежною, і в ХХІ ст. буду також захищати свою неньку-Батьківщину…
А ще той чарівний світ дитинства пов’язаний з незабутніми спогадами про мого тата. Малим я залюбки бігав до нього на роботу, де намагався йому хоч чимось допомогти. Він тоді працював комбайнером-механізатором у колгоспі «Дружба», як і дідусь Михайло, який, повернувшись із війни, став бригадиром механізаторів тракторної бригади.
Здавна праця комбайнерів, трактористів та механізаторів вважалася нелегкою, адже потребує повної самовіддачі, а високі здобутки безпосередньо пов’язані зі станом техніки. Але щоб вона працювала злагоджено, як годинник, треба її знати й любити. Тато завжди сумлінно виконував свої обов’язки, дбав про «залізних коней» і знав майже досконало. Очевидно, цей потяг до техніки успадкував і я.
Трактористи виходили в поле дуже рано, коли ледь виднілося, і поверталися, коли на небі з’являлися вже перші зірки. Я дивився на полиск тих зірок і не міг відірвати свій погляд. Вони манили мене і ставали такими рідними, такими дорогими… Так моє дитяче захоплення переросло в сенс життя».
Одвічного братерства хліб
нестиму в зоряне прийдешнє,
у поступи синівських літ,
у рукотворний добрий світ,
що починався з людських
звершень.
Співучого братерства хліб
несу в душі, у кожнім слові,
як сонця непогасний схід,
як почуттів і дум політ,
що зіткані лише з любові.
(О. Орач)
ІІІ
Швидко промайнули шкільні роки, і настав той момент, коли потрібно було приймати дорослі рішення, і перш за все, дати собі відповідь на питання: ким бути, яку професію обрати, на якій справі зупинитися, щоб присвятити цьому все своє життя. Відповідь Юрія була виваженою та однозначною.
«Після закінчення Новоіванівської середньої школи, - продовжував він розповідь, - я вирішив навчатися на газозварювальника. Ще буваючи з татом у тракторній бригаді, я з неабияким захопленням спостерігав за майже віртуозною працею зварювальника, коли в руках людини підкорюється гордий метал, і на очах створюється дивовижна конструкція. Але щоб стати справжнім професіоналом, майстром своєї справи, мені довелося докласти чимало зусиль. Я багато працював, адже для опанування цієї спеціальності потрібні фізичне здоров’я, витривалість і гарний зір, а крім цього, необхідно розвивати просторове сприйняття й технічне мислення.
І незабаром це дало свої результати: мене стали запрошувати на важливі будівництва в Україні. Зокрема, НСК «Олімпійський» для проведення «Єврофутболу- 2012» (м. Київ); «Олійноекстракційний завод», де розливається соняшникова олія «Щедрий дар» (м. Полтава); «Новодніпровська ГЕС» (Чернівецька обл.); «Міжнародний аеропорт» (м. Харків); ТРК «Республіка» (м. Київ).
У 1994 році мені виповнилося вісімнадцять років, і тому був призваний на строкову військову службу в ЗСУ. Я потрапив до морської столиці - м. Одеса, до інженерних військ. Не хочу вдаватися до подробиць, описуючи цей період у своєму житті. Було по-різному. Лише хочу додати, що саме служба в армії зробила мене справжнім чоловіком, здатним стояти на сторожі рубежів своєї держави».
Воїне, лицарю славний,
Ти зброю тримаєш в руках,
Щоб на нашу країну-державу
Злий не позарився враг.
Будь мужній і будь достойний
Ти слави своїх батьків,
Відважний вкраїнський воїне,
Нащадку славних козаків!
(Г. Британ)
ІV
24.02.2022
03:40
ВІЙНА!!!
24 лютого 2022 року мільйони з нас зробили вибір: не білий прапор, а синьо-жовтий стяг! Не втеча, а зустріч! Зустріч ворога. Опір і боротьба! Незламні піднялися на боротьбу в лютому.
«Коли почалася війна, прийшло велике лихо до моєї країни, мого дому,- поволі промовив мій співрозмовник,- я відразу для себе зрозумів, що хто, як не я, піде боронити мою землю, рідне село, захищати дорогих для мене дружину, дітей, матусю? Відразу пішов до військкомату, маючи дев’ятьох дітей, восьмеро з яких - неповнолітні. А оскільки за моїми плечима вже була пройдена строкова служба, і я вже був обізнаний з військовою зброєю, взяли «за контрактом».
Удома цю звістку сприйняли стримано. Та я добре розумів, що це удаваний спокій, що рідні, звісно, дуже хвилюються. Особливо тоді, коли мама підійшла до мене, обійняла натрудженими руками, поцілувала спочатку в праву, а потім у ліву скроню. Рясні сльози мимоволі покотилися з її печальних очей, капаючи на мої вуста. Я не тільки відчув гіркий присмак материнських сліз, а й невимовний біль, який пронизував її серце. Вона сказала: « Синку мій ріднесенький! Я буду чекати тебе, прохати Божої благодаті, молити всіх святих, щоб захистили тебе й повернули живим». Перебуваючи на війні, я постійно відчував її любов і ласку. Вочевидь, мамині молитви допомогли мені вижити».
Молодший сержант, бойовий медик Мороз Юрій воював у 113 бригаді 125 батальйону, пройшов важкий шлях від Чугуєва до земель Луганщини. А коли був на «0», дружина подарувала йому сина, якого назвали, як і батька Юрія, Олександром, Сашою.
«Воюючи в лавах ЗСУ, я рахував, що добре знаю військову зброю та техніку, але виявилося, що це далеко не так. Тож довелося вивчати новий бойовий арсенал, пізнавати незнайомі слова. Це нині майже кожна дитина знає, що таке « Джавелін», «Байрактар», «Гаубиця», «Леопард», «МіГ»… Краще б не знали.
Знаєте, стародавня мудрість говорить: «Людина у своєму житті повинна зробити три речі: посадити дерево, побудувати будинок, виростити сина». Що ж, свою головну місію я, можна сказати, виконав. Мрію побачити Україну щасливою. Будинки відбудуємо, сад обов’язково посадимо. І не один. І заквітнуть вони буйним цвітом вишень і черешень, слив і абрикосів, груш і яблунь. Будемо чекати на Перемогу. А ми обов’язково переможемо!»
Тримайся, моя рідна Україно!
Хоч зболена, хоч зранена — живи!
Ми віримо — піднімешся з руїни!
Якщо ми з Богом, що нам вороги?
Тримайся, нене, стій заради діток,
Заради волі, правди, мирних днів.
Ти не одна, розкиданих по світу
Мільйони в тебе дочок і синів!
Щоб відродилась ненька-Україна,
Щоб у стократ прекрасніша була,
Щоб знав весь світ,
кожнісінька країна,
Що з нами Бог! Бог миру і добра!
(Н. Паснак (Мельник))
Валентина СІДОРОВА
