Мангуш. Невеличкий населений пункт Маріупольського району, який із 24 лютого 2022 року пережив сотні обстрілів, бачив загибелі та страждання свої жителів. Свою історію, свій біль, життя під обстрілами, виживання у сховищах, окупацію та евакуацію з розбитого селища розповідає Катерина Лукашук.
Мангуш - населений пункт поряд із Маріуполем. Коли ворог розпочав бої за Маріуполь, це маленьке селище відчувало на собі страшні дії російських загарбників. Серед тисячі сімей, які опинилися в окупації росії була й родина Лукащук.
Лукашук Катерина зі своїм чоловіком Анатолієм, синочком Іллею та донечкою Єлизаветою жили на Донеччині. Їх рідними містами все життя були місто Маріуполь та селище Мангуш.
Родина жила в Маріуполі. Анатолій був військовослужбовцем, служив у морській піхоті. Незабаром чоловік звільнився з контрактної служби та повернувся додому до рідних.
Мешкало подружжя в Маріуполі, винаймали квартиру в районі «Східний».
24 лютого 2022 року в Мангуші
У 2020 році чоловік Катерини знову йде на контрактну службу в Маріупольську бригаду.
Незабаром синочок подружжя пішов до школи, донечка в дитсадок, щасливе життя тривало до 24 лютого 2022 року
- Напередодні 24 лютого я саме дивилася звернення російського президента про визнання «бананових» республік. Тоді ж одразу до кордону йшли колони військової техніки. Ніхто не вірив, що дійсно буде війна. Ніхто нікуди не збирався виїжджати й думати про погане, - згадує жінка.
22 лютого Катерина у справах поїхала до мами в Мангуш. Не підозрюючи нічого, узяла трішки речей із собою та документи.
23 лютого мамі Катерини зателефонували з роботи й повідомили: «Уночі будуть бомбити, ідіть у підвал».
- Мама була вся знервована, та я не згодилася нікуди йти і вклала дітей спати вдома. Уже 24 лютого мені зателефонувала знайома з Маріуполя. Вона кричала, щоб я забирала дітей та тікала, кричала, що їх дуже бомблять. Розповіла, що в наш будинок у Маріуполі вже були «прильоти». Увесь під’їзд вигорів до дев’ятого поверху.
У селищі одразу почалася паніка, чоловік наполягав, аби Катерина шукала квитки на потяг або автобус та тікали з дітьми. Але тоді вже автостанції не працювали, а залізниці були перекриті. Люди в паніці створювали черги біля банкоматів та магазинів.
- Я відстояла три години біля банкомату. За кошти, що вдалося зняти, могла хоча б купити підгузки та солодощі дітям. Одразу почала шукати транспорт, аби виїхати з Мангуша, та на транспортні послуги вже були космічні ціни. 10 тисяч гривень вартувало, аби доїхати до Запоріжжя. Я була готова заплатити й 10 тисяч, та за годину після домовленості мені передзвонили й повідомили, що нас не повезуть, - пригадує перший день війни Катерина.
Перші обстріли та окупація
Виїзд із міста був неможливий. Катерина з дітьми вирішила залишитися разом із мамою в Мангуші. Аби хоч якось уберегти себе від обстрілів, вирішили перейти з багатоквартирного будинку жити до знайомої у приватний сектор, де під будинком був придатний для сховища підвал.
- Магазини ще працювали, ми запаслися продуктами та перейшли до сховища. У підвалі нас було багато: мама, я, діти, подруга з чоловіком, сестра подруги з чоловіком і невістка з маленькою дитиною. До 28 лютого ми просиділи в підвалі. Там було так холодно, сиро, морозно. Я не витримала, і ми повернулися додому. Чули, як обстрілюють Маріуполь... Я побачила, як люди, які мали свій транспорт, почали виїжджати, - розповідає Катерина.
Першими з Мангуша виїхала вся поліція. А місцеві очільники почали співпрацювати з окупантами. 1 березня окупанти вже були на підході до Мангуша. Була встановлена комендантська година та світломаскування з 18:00 до 6:00 години ранку.
Другого березня о 9-ій ранку вже пролетіли два ворожі літаки та дві ракети з моря в Нікольське. О 10-ій годині через Мангуш почали їхати російські колони техніки з написами «V» та «Z», вони рухалися на Маріуполь із Бердянська. Тоді повз Мангуш проїхало 226 одиниць техніки…
- Моя мама в цей час, коли йшла техніка, пішла по молоко дітям. Уже близько 12-ої години я почула сильний гуркіт і вибухи. Дітей сховала під диван, накрила ковдрами, закрила їх собою та лежала так з ними. Чула, як сиплеться скло, дуже гупало, усе гуділо, тряслося, і в мить стало тихо. Відійшовши від шоку, зрозуміла, що мами вдома немає. Я не знала, що мені робити, куди бігти шукати чи чекати її. Вибігла на вулицю, усе було в диму, люди в паніці. Побачила, що біля помешкання був приліт. За нашим будинком знаходився дитсадок і дві підстанції, одна з них не працююча, і от у неї і влучив снаряд. Люди в паніці вибігали зі своїх квартир, - розповідає жінка.
Обстріл продовжувався по магазинах, житлових будинках і навіть по дитячих майданчиках.
- Летіло, як у шаховому порядку, по всьому навкруги. Мама прибігла додому в шоковому стані, тоді ми вирішили, що треба кудись тікати.
Швидко зібравши продукти, речі та документи, родина перейшла у сховище в підвал п’ятиповерхівки. Пізніше дізналися, що через російський обстріл загинуло двоє хлопчиків, добігти до сховища встигла лише бабуся малечі…
- У сховищі люди почали говорити, що все погано, ми всі помремо. Я не витримала, морально важко було таке слухати. На той момент у місті вже не було електроенергії та мобільного зв’язку, проте була ще вода та газ. Обстріли продовжувалися, люди гинули… Моя тітка працювала в торговому центрі, уламок від граду пробив стіну з гіпсокартону і влетів їй у живіт. Її повезли в місцеву лікарню, у якій уже років 30 нікого не оперували, зробили операцію, але, на жаль, вона прожила лише три дні, - згадує жінка.
Обстріли ставали ще сильнішими, багато людей отримували поранення. На той час карети швидкої на прильоти не виїжджали, а запаси палива для генераторів закінчувалися. Навіть отримавши поранення, люди самотужки намагалися добратися до лікарні, аби отримати хоч якусь допомогу.
- Знайомий запропонував нам вільний дім для сховища. На подвір’ї був колодязь, через два дні нам дали світло. По продукти я ходила до будинку мами та годувала кота, який там залишився. На щастя, у дворі були запаси дощової води, могли хоч дітям одяг попрати. Було таке, що й не знали, де навіть питної води взяти, дуже вдячні хлопцям, які знаходили воду й під обстрілами приносили нам.
Ситуація в Мангуші ставала критичною, майже всі магазини було розбиті, і їх одразу розграбовували. Потім люди вимінювали воду на їжу або навпаки - продукти на воду.
- Наш місцевий бізнесмен, який тримав мережу магазинів, наказав просто роздавати воду людям, наскільки її вистачить. Почали роздавати хліб, якісь продукти, і ми могли готувати їсти. Почали виходити наші родичі на зв’язок. Приходила тітка з бабусею та хрещена моя, зараз я навіть не знаю, чи вона жива з дітьми, ніяких новин про неї немає. Тітка різала курей, приносила нам і роздавала знайомим, щоб можна було щось їсти. А потім у нас пропав газ: пробили газопровід під Бердянськом. Так ми прожили по 6 березня 2022 року, - згадує Катерина.
Мангуш із початку березня був у окупації. Обстріли припинилися, селищем пішли чутки, що з’явився російський комендант.
- Окупанти встановили комендатуру, з’явився комендант. Він одразу всім сказав, що, якщо хтось хоче виїхати, поки вони дають можливість, треба прийти до нього, розповісти, чому хочемо виїхати, сказати, що саме нас не влаштовує, і тільки потім він би вирішував, давати пропуск на виїзд чи ні. На співпрацю з окупантами пішов наш голова, поліцейський, який до останнього прикривався українською поліцейською формою. А коли нам вимкнули воду, люди ходили до місцевої криниці, ми називали її «Сідормовський». Так тоді наш голова сказав, що дарує нам цю криницю. Місцеві його ледь не розірвали за таке, був побитий, весь у синцях. Потім почали ширитися чутки, що рашисти ходять по хатах і шукають форму українську, тобто, військових. Гошка, у якого ми жили, служив у армії, а брат його, військовий за контрактом, проходив службу у Дніпрі. Я йому сказала, щоб він палив усе, що в нього є пов’язане з армією. Окупанти озброєні вже їздили по вулицях та перевертали всім домівки.
Із «руськім міром» місцеві вимушені були пристосовуватися до нових умов… Відсутність світла, води, газу та навіть можливості зателефонувати рідним.
- Мама постійно нервувала, у нас не було зв’язку, а значить можливості зателефонувати близьким. Нам пощастило, що в будинку, де ми жили, була пічка з плитою, хоч могли їсти приготувати. Ми ходили на мамину роботу та брали там брикети, збирали гілля. Шостого березня нам дали світло. Завідуюча магазином продуктів повідомила, що відкриє магазин і буде роздавати продукти, щоб їх не розкрадали. Ми пішли із хлопцями, що працювали в ньому та пакували крупи в пакетики невеликі, щоб дісталося всім, по жмені цукерок, овочі пакували, роздавали напої, капусту, картоплю, робили борщові набори. Роздавали засоби гігієни, корм для тварин. Роздавали до останнього. Восьмого березня нас знову обстріляли. На мить з’явився зв’язок. До мене змогла додзвонитися сестра, і я її попросила передати чоловіку, що з нами все гаразд, а потім зв’язок із рідними знову зник, - розповідає Катерина.
Місцеві співпрацювали з окупантами
15 березня окупанти зібрали жителів Мангуша, аби повідомити, що вони тепер - влада.
- Зібрали всіх, сказали, що ми їм тепер маємо підкорятися. Та саме неприємне, що серед них були й голови нашої адміністрації, які одразу пішли на співпрацю. Досі вони там живуть і прислужуються. Рашисти шукали людей, які будуть з ними працювати і, на жаль, знаходили. Два моїх однокласника, які працювали в поліції, директорка школи, яка на кожне свято була у вишиванці, вона навіть до війни робила догани вчителям, діти яких не співали гімн України. А потім Пушиліна зустрічали із хлібом і сіллю. І смішно, і страшно, як люди швидко змінюються.
Евакуація з окупації
Щодня, щогодини з появою електроенергії в Мангуші в будинку Катерини працював телевізор з надією почути в новинах про евакуацію. Щодня родина шукала можливості покинути окупацію.
- Повинні були дати автобуси на Маріуполь. У новинах казали, що рашисти не пускають автобуси, а нам окупанти говорили, що це Україна не дає автобуси. Ми постійно чекали новин, чекали, коли зможемо виїхати. Деякі місцеві робили спроби виїхати, комусь вдавалося на своїх машинах проїхати. У нас такої можливості не було, - говорить жінка.
13 березня Катерина нарешті змогла знайти зв’язок хоча б із побратимом чоловіка.
- Я додзвонилася до Вані, він одразу мені сказав: «Терміново виїжджайте, шукайте автівку за будь-які кошти». Я почала телефонувати всім підряд, щоб тільки нас із дітьми забрали, навіть без речей, тільки з документами.
У новинах повідомили, що Україна відновлює зелений коридор, тоді Катерина вирішила, що треба спробувати виїхати з Мангуша.
- Мені вдалося поспілкуватися із чоловіком, і він сказав, що одна знайома буде виїжджати з Маріуполя та, може, у неї є місця для нас. Ми зв’язалися, і 15 березня о 6 ранку я була в неї з речами та дітьми. Мама моя категорично відмовилася виїжджати й залишилася вдома, - згадує Катерина.
Два автомобілі о 6-ій ранку вже були готові виїжджати. Аби врятуватися, на транспорт пов’язали білі прапори та ганчірки, а на склі великий напис: «ДІТИ». Шість автівок колоною вирушили в напрямку Бердянськ-Мелітополь.
- Одразу, як виїхали з Мангуша, на блокпосту побачили розбиту дорогу та понівечені автівки. А далі перед нами був замінований міст. На щастя, нам вдалося через нього проїхати. Дорогою бачили купу покинутих автівок, не вистачало пального, і люди залишали транспорт та вимушені були далі йти пішки. Бачили згорівши танки та машини, - ділиться спогадами про евакуацію Катерина.
Першою зупинкою став блокпост у Бердянську. Колону зупинили, записали номери машин і сказали чекати проїзду. На другому блокпості вже перевіряли телефони.
- Нам одразу сказали двері не відчиняти, документи показувати лише якщо попросять, вікна не відчиняти, ми сиділи тихо, бо боялися. Ми так проїхали вісім блокпостів. На одному з них у мене перевіряли паспорт, побачили моє місце народження - Горлівка. Російський військовий сказав, що я його землячка, я не думаючи сказала: «Яка я тобі землячка»… І в мить так лячно стало. Вони ж усі агресивні та озброєні. Та він почав говорити: «Чого ви виїжджаєте, тут буде все добре, росія нам допоможе, усе відбудуємо, будете жити прекрасно, усе налагодиться»... Ми їхали далі, об’їжджаючи спалені машини на дорогах і боялися, аби не було замінованих доріг.
Дорога до Запоріжжя тривала з 6.30 ранку до 17.00 вечора.
- Цілий день їхали до Запоріжжя, не виходячи з машин, навіть у вбиральню не дозволяли на блокпостах виходити. Хто їм з евакуаційної колони не сподобався, того виводили з автомобіля й роздягали, перевіряли речі, відривали навіть обшивку в салоні автівки. Окупанти шукали татуювання на шкірі, ми знали, що шукають АЗОВців.
«Бородатий, роздягайся! Лисий, роздягайся!" Будь-яка ознака зовнішності могла стати причиною, аби людину роздягали. Забирали в людей телефони, ноутбуки.
- У мене теж перевіряли телефон, та я до виїзду видалила всі світлини та контакти. Задавали питання провокаційні. Останній блокпост був у сірій зоні, на ньому стояли дагестанці. Вони перевірили документи, задали купу питань і почали лякати нас, що не проїдемо, бо дорога замінована. Ризикуючи життям, наші колони поїхали далі. Ми доїхали до села, побачили там ще евакуаційну колону. Трохи далі палав автомобіль, він таки підірвався на міні, - згадує Катерина.
На замінованій ділянці дороги колону зустріли та супроводжували сапери. Минувши заміновану територію, люди нарешті зустріли українських військових.
- Наші хлопці нас зустріли, провели до траси й далі до Запоріжжя велику колону з півтори тисячі машин супроводжувала поліція, - говорить Катерина.
У Запоріжжі евакуаційну колону зустріли волонтери, аби кожній родині знайти прихисток.
- Усіх розселяли, а ми з дітками поїхали до чоловіка, нашого татка, на Донеччину. Нарешті зустрілися родиною, провели час разом, і ми поїхали в Чернівці. Дуже вдячні волонтерам за підтримку. Нас добре зустріли після такої тяжкої дороги, надали все необхідне. Нарешті ми були вдома, у рідній країні. Після таких випробувань синочок питав у мене: «Чому росія на нас напала?» Часто сумував, доводилося навіть ходити на заняття до психолога. Зараз ми вже будуємо життя на новому місці. Найголовніше, що діти в безпеці. Віримо, що колись повернемося в рідний український Мангуш, - говорить Катерина Лукащук.
Уже будучи на території, підконтрольній Україні, на своїй сторінці в соцмережах Катерина написала: «Шкодую, що взагалі знаю людей, які пішли на співпрацю з окупантами». Знайомі, які залишилися в Мангуші, передали ці слова матері Катерини, яка лишилася в окупації. Слова доньки матір сприйняла як образу. Зв’язок між матір’ю та донькою обірвався. Катерина згадує мирне життя в Горлівці, Мангуші та Маріуполі та з дітьми чекає свого чоловіка й татка, який боронить Україну від окупантів.
