Лисичанськ. Випалений та знищений російською армією. Місто, за яке точилися страшні бої з початку повномасштабного вторгнення. Своєю історією війни ділиться родина з Лисичанська. Про життя під обстрілами, евакуацію та прихисток у Петропавлівці розповідає Олена Резанцева.
Олена разом зі своїм чоловіком Юрієм з Лисичанська Луганської області. Усе життя провели в рідному місті, працювали, виховували дітей та будували плани на майбутнє. Виховує подружжя двох діточок: 20-річну доньку Юлію та 14-річного синочка Артема. Юлія з народження має діагноз ДЦП й інвалідність 1 групи, тому життям мами став догляд за донькою. Юлія, на жаль, не може ходити, тому все життя проводить у інвалідному візочку, але, не дивлячись на таку свою особливість, дівчина дуже розвинена, закінчила коледж та має педагогічну освіту. Тато родини працював електриком на водовідливі, а мати інколи підробляла на місцевому ринку, мала власну точку з овочами.
Мирне та спокійне життя родини закінчилося в лютому 2022 року.
Бої за Лисичанськ почалися майже одразу, через кілька днів із початку війни місцеві жителі відчули прильоти ворожих снарядів.
- Ми жили в багатоповерхівці в житловому районі ГТВ (заводу гумово-технічних виробів). Наша квартира була на 9-му поверсі. Перші прильоти по нашому мікрорайону були 28 лютого, тоді від ворожих снарядів загинули мирні люди. Лисичанськ був, як маленьке село з чотирьох районів та приватного сектору, люди один одного знали по районам. Тому, коли загинули земляки, стало вже страшніше, - згадує Олена.
Тоді родина прийняла рішення покинули свою квартиру, адже жити на 9-му поверсі було дуже небезпечно, і оселилися у квартирі на першому поверсі.
- На той час нам здавалося, щоб так буде безпечніше. Діти спали в коридорі на підлозі, а ми з чоловіком у єдиній кімнаті біля вікна. Інколи, під час сильних обстрілів, ми спускалися у сховище, але жили у квартирі.
Під обстрілами жити ставало все страшніше. Поряд із будинком родини був невеличкий ринок, площа. З вікна квартири видно було дитячий майданчик, на якому до війни гралися дітки, але коли ворог прийшов на нашу землю, місцина перетворилася на кладовище.
- Люди інколи робили покупки на невеличкому ринку поряд із нами, але одного разу сталося жахливе. Ворожий прильот був саме в ту мить, коли зібралося багато людей, щоб купити продукти. Тоді багато місцевих загинуло, і найстрашніше, що під тротуаром біля дитячого майданчиком одразу їх і ховали, адже не було можливості під обстрілами ховати загиблих повноцінно, - розповідає жінка.
Олена та Юрій із дітьми залишалися в рідному місті, допоки снаряд не влучив у сусідній будинок, знову загинули люди, і сталася пожежа. Тоді подружжя прийняло рішення рятувати дітей, свої життя та виїжджати з-під обстрілів.
- Евакуювалися ми великою колоною в супроводі поліції власною машиною. Звісно, зібратися в нас можливості не було, ми дуже поспішали, узяли дві торби з документами та найнеобхіднішими речами, цуцика й поїхали. У той день було навіть тихо, але ми все одно поспішали, щоб скоріше доїхати хоча б до Бахмута.
Із Бахмута родина тримала шлях на Дніпро, адже планували їхати до родичів у Одесу, але незабаром плани змінилися.
- Якраз коли ми зібралися туди їхати, 2 квітня там стався обстріл, тому вирішили трохи почекати. Тимчасово зупинилися в Дніпрі в пункті для переселенців. Ми зовсім не знали, куди нам тепер їхати, як нам подзвонила знайома та запросила до себе в Петропавлівку. Вони родиною також евакуювалися з-під обстрілів із села Тошківка, знайшли прихисток у Петропавлівці. Нас добре зустріли, надали все необхідне, допомогли облаштуватися. Так ми тут і опинилися, живемо зараз великою родиною в одній квартирі. Чоловік навіть уже працює на шахті «Ювілейна», - говорить Олена.
Зараз Олена з Юрієм та своїми дітьми - у безпеці, починають своє життя спочатку на новому місці. Їх рідний Лисичанськ у окупації ворога з 3 липня 2022 року. Зруйнований, без світла, води та умов для проживання. Тільки перед війною в місті навели красу, зробили гарні дороги, відбудували будівлі, а зараз усе випалене.
- Коли виїжджали, наш будинок був цілий, лише без вікон, але зараз ми не знаємо, що там, уже рік, як ми не були вдома. А ще ми дізналися, що коли виїхали від прильоту, у тій квартирі на першому поверсі вирвало й вікна, і двері. А ми сподівалися тоді, що нам там безпечно було. Якби ми ще там залишалися, мабуть, нас уже б не було, - говорить Олена.
Зараз сім’я дякує Богу, що вчасно встигли виїхати та врятували свої життя. Вони всією родиною разом продовжують жити в Петропавлівці та вірити в Перемогу.
