Українцю не треба пояснювати, що таке для нього рідний дім, і що означає покинути його та поїхати в невідомий світ. Це такий біль, який уже ніколи не вийде із серця. Людей, які пізнали в Україні цей біль унаслідок вторгнення росіян, за даними ООН більше восьми мільйонів, і половина з них припускають, що назад уже не повернуться.
Ми продовжуємо розповідати про долі людей, які через війну лишилися без свого минулого. Наша розповідь про Ірину та Віктора Назаревич.
Ірині Анатоліївні Назаревич 61 рік, вона родом із Луганщини - Попаснянський район, с. Новоіванівка. Селище окуповано з 25 липня 2022 року. Відтоді жінка втратила свій рідний дім. Тікаючи від війни, Ірина Анатоліївна разом із чоловіком Віктором Ростиславовичем переїхали до Петропавлівки. Вони обидвоє - пенсіонери.
Віктор Ростиславович усе своє життя працював гірником, зокрема в Горській шахті (Первомайський трест) - 35 років, загальний стаж - 45 років. Уже 10 років, як Віктор Ростиславович - на заслуженому відпочинку.
Ірина Анатоліївна працювала медичною сестрою. Із 22 років має групу інвалідності через складне захворювання міастенія - м'язова слабкість. Аби тримати силу в м`язах, жінка повинна регулярно вживати пігулки та робити спеціальні процедури для імпульсу між дрібними судинами. Проте вдома подружжя завжди мало невелике господарство. Мали свій затишний будиночок і любили поратися по господарству.
У Новоіванівці не було природнього газу, будинки люди опалювали вугіллям, якого у вугільному регіоні було вдосталь. Останнім часом у селі проживало близько 450 людей. А тепер там немає ні вугілля, ні людей… Лише покинуті хати, ті що вцілили…
- Ми вісім років жили в умовах війни. Йшло розмежування, а ми потихеньку жили, тільки чули постріли. 2014 року наше селище сильно не постраждало, ворог побив навколишні села та міста. Дуже дісталося місту Попасна. Ми нікуди не виїжджали, усі вісім років на одному місці. Навіть у наше село приїздили люди з Первомайська та Алчевська, - згадує пані Ірина.
Із 2014 року була окупована «Первомайка» (так місцеві називали місто Первомайськ на Луганщині). Тоді люди із сіл відчули вперше скруту.
- Перші чотири місяці не отримували ні пенсій, ні зарплат через те, що вся документація була в місті. Багато місцевих хлопців пішли в ополчення. Ішли через гроші: комусь потрібно було закривати кредити, хтось просто заробити. Та сторона платила по 300 гривень за день тим, хто стояв на ополченських блок постах. Якось і моєму чоловіку пропонували, але він відмовився. Я ще в 2014-ому році казала хлопцям: «Що ви робите? Куди ви зібралися? Ви ж народилися тут, хрестилися. Чого ви йдете туди?» Та хто ж нас, пенсіонерів, слухав. Ми й самі бачили: хто не награвся в іграшки, ці танчики, їм було цікаво. А скільки вже немає тих, хто в танчики пішов грати, - говорить пані Ірина.
Син і сестра Ірини Анатоліївни залишилися в Луганську. Ще в 2014 році купили хату, захотіли жити в обласному центрі, звідти до Новоіванівки їхати 40 хвилин.
- Часто приїжджали до нас із Луганська в гості рідні: то вони до нас в село, то ми до них у місто. А потім - окупація. Сестра не хотіли кидати будинок, думала, що все скоро закінчиться. Перший раз я поїхала до них тільки через півроку, у листопаді 2015 року. На блок-постах стояли військові, перевіряли паспорти, автомобілі. Якийсь час проїжджали «сахарними тропами», аби минути обшуків. А потім було декілька випадків, що підривалися люди на цих тропах, після чого перестали ними їздити, - розповідає пані Ірина.
Війна 2022 року в них почалася 22 лютого. Ірина Анатоліївна згадує, як летіли ракети, дуже багато прильотів було в полях. А вже вночі 24 лютого почали працювати градами по краям села.
- 26-го лютого обстріляли Червонівку поряд з нами. Одразу перебили нам електроенергію, зник зв'язок та інтернет та постраждало вісім будинків. Після цього обстрілу ми вже ховалися в погреби. Після 2014-го року ми потихеньку почали облаштовувати свій погреб, занесли туди крісло розкладне, зробили лежаки невеличкі. Так вийшло, що скористатися погребом довелося 2022-го року. Це були жахливі дні. Я захворіла, у мене був Covid-19, а лікувалася в нашому погребі. У часи затишшя люди виходили з погребів, топили пічки в будинках. Хоча нас попереджали та пояснювали, щоби сильно не топили, щоби диму не було видно, щоби вимикали освітлення по селу. Та й то були дрібниці. Миттєво стали пусті магазини та аптеки. Продавці намагалися привезти хліб хоча б раз у 4-5 днів. А коли не було хліба, ми пекли коржики на печі. Щойно давали світло, то було приблизно на чотири години, одразу включали холодильники, щоб підморожувало продукти. Запаси були в нас із господарства: кролики, кури, звичайно, яйця були. Ми не голодували, село ж є село. А от містянам було скрутніше. У Гірському в чоловіка друзі жили в квартирах, їм ще важче було, тому ми ділилися з ними продуктами, - згадує пані Ірина.
У селі було багато людей, які дивилися тільки російські канали. Українські показували, але був поганий зв’язок.
- У нашому будинку не було кабельного телебачення, тільки інтернет. Я тоді ще говорила сусідам: «Вимкніть цю російську пропаганду». Там дійсно все було проти України, - згадує наша героїня.
Найстрашніше було, коли села закидали фосфорними бомбами. Три дні небо було блакитним від фосфорних салютів. У березні родина Назаревич боялася, що згорить і їхнє село, та Бог милував, вітер змінив напрямок.
Уночі спали одягнені. Щойно чули, що почалися постріли, спускалися в погреб. Бувало й день, і два сиділи.
У погребі сім’я Назаревич просиділа 43 дні. Сподівалися, що ось-ось усе налагодиться. А потім електрика зникла зовсім. Почало затоплювати шахти Чегерянську, Золотовську, Карбонітську.
Коли затопило повністю найглибшу в регіоні шахту Гірську (1100 метрів), стало зрозуміло, що вижити в селі буде неможливо. Люди почали кидати свої будинки та виїжджати в більш безпечні міста та села.
Виїжджали Назаревичі своїм транспортом разом із колоною.
- На той час була проблема з бензином. Їздили за паливом у Костянтинівку, то так не виїхали б. Наші сусіди із села теж до Петропавлівки перебралися. Але вони кинули свою машину вдома, тому що бензину просто не було де дістати. Тож приїхали евакуаційним автобусом. А ще йшли три з половиною кілометри пішки до автобуса в Гірське. Багато людей залишилося там. Собаку ми забрали із собою, а котики десь бігають. Ми ж сподівалися, що через тиждень-два повернемося. Та не судилося, - згадує пані Ірина.
Новоіванівка знаходиться за 50 кілометрів від Бахмута. 7 квітня, коли родина Назаревич покидала своє селище, по дорозі зробили зупинку в місті Бахмут.
- Ми просто були вражені, яка стояла тиша в місті. Усі будинки були ще цілі. А людей не було. Потім у Костянтинівці на автозаправці ми чотири години стояли, тут теж місто було ціле, і тиша стояла, тільки двічі «Повітряна тривога» звучала. Потім ми рушили в Покровськ, і там трохи вже було видно, як деякі споруди були зачеплені снарядами, у квартирах позабивані фанерою вікна, - згадує пані Ірина.
Вони їхали та думали, чи побачать міста цілими, чи вціліє їхнє село, як скоро повернуться додому. Коли оселилися в Петропавлівці, отримали звістку від сусіда, що лишився вдома й приглядав за їхнім будинком:
- У вашому будинку оселилися «асвабадітєлі», повідомив нам сусід. За тиждень у нашому домі троє жильців змінилося, кожен приходить, бере що хоче та йде, - розповідає пані Ірина.
Перший день, коли родина приїхали до нашого Першотравенська, не могли позбутися звичок, які були, коли ночували в погребі.
- Ми першу ніч ночували в племінниці, то було дивно, що можна спати без верхнього одягу, - згадуючи, плаче жінка. - Я вже настільки звикла, щоб речі були поруч. Це страшно, і не дай Бог комусь перенести цей страх.
Удома в Назаревичів усе було. Тепер довелося з пустої хати починати своє життя знову.
- Були в нас удома й кухонний комбайн, і духовка електрична, я дуже полюбляла пекти. А коли довелося виїжджати, що ми могли взяти: дві каструлі, одна сковорідка. Сусіди нам допомогли, чим змогли, благо у волонтерському пункті Будинку культури пішли трохи тарілок набрали. Будинок, який ми винаймаємо, був зовсім пустий. Трішки стареньких меблів, те, що зміг чоловік підлатав. Дали нам малий холодильник. Тетяна Матвієнко багато чим допомогла: і подушки, і доріжки дала. У будинку, що винаймаємо, долівка тільки цементом залита. Дуже дорого все купить, щоб облаштуватися заново. Отак і живемо, з миру по нитці, нам допомогли. За комунальні платимо, - розповідає пані Ірина.
Важка доля випала на сестру пані Ірини – Галину. Сестра двічі втрачала житло, чергового переїзду жінка не витримала.
- Галя двічі залишилася без нічого. Перший раз 2014 року кинула квартиру в Луганську, у якій лише півроку прожила, переїхала в Сєвєродонецьк. Там лише рік, як закінчили ремонт в квартирі, і знову довелося тікати. Квартира в сестри згоріла, вона сиділа в підвалі без світла та газу. А потім евакуаційним автобусом приїхала до Першотравенська. Племінниця знайшла квартиру, зробили ремонт, а в сестри почалася алергія на нервовому ґрунті, її паралізувало. Останні свої чотири дні Галя провела в Дніпрі в реабілітаційному центрі, у неї був великий набряк мозку, сестра померла, - згадує пані Ірина.
Кожного дня пані Ірина благає Бога, щоб повернутися назад додому. Свій дім і своя земля.
- Знаєте, яка сама більша втрата для мене? Я не взяла ні одного фотознімка. Нічого… Усе залишилося там, на окупованій землі. І ми нічого не змогли взяти. У чоловіка брат теж помер у Дніпрі, а до цього він теж втратив будинок - він згорів. Мої двоюрідні сестри з Комишувахи теж залишилися без даху над головою, нічого не вдалося вивезти. А вони знають, що в них вже немає нічого. Маємо надію на те, що хоч наші стіни та дах лишаться в будинку. І ось у 60 років починати все з нуля. Де? Як? – плаче пані Ірина.
Зараз подружжя живе на пенсію та виплати вимушено-переміщеним людям.
- Заробити не в силах. У мене з очами проблема, більше 3-х кілограмів підняти не можу. А лікуватися дуже дорого, одна упаковка моїх пігулок коштує 500 гривень, на одну пенсію сильно їх не накупишся. А ще прикро, що люди наживаються на чужому горі, - жаліється пані Ірина.
Зізнається, що найстрашніше було покинути власний будинок.
- Знаєте, коли сняться покійні, - жінка починає плакати, - ми завжди прибирали з чоловіком могилки рідних та тих людей, які давно повиїжджали з Новоіванівки. 34 могилки ми прибирали, не уявляю, що там твориться… Поминаємо думками рідних і все… Я 61 рік прожила у своїй хаті, я не можу спати в чужім домі, п’ю снодійні, щоб поспати. Не знаємо, що буде завтра. Спостерігаю, як діти ходять у селищі, так душа болить за їхнє майбутнє. Думаю, коли вже росія вгомониться. Я не знаю, чи Бога за душею немає. Коли нам дадуть спокійно жити на власній землі, - каже жінка.
Пані Ірина приходить за гуманітарною допомогою. Для них із чоловіком це вагома допомога. Чекає та слухає так же, як і сама, тих, вимушених втікачів. Хтось молодший, хтось старший, хтось із дітками… Скільки ж людей лишилися бездомними, а скількох забрала війна. Та навіть у свої 61 вірить у Перемогу України, вірить нашим українським хлопцям, нашим захисникам. І вірить, що повернеться додому.
