У Миколаївській громаді знову сумна звістка з фронту: невтішний лист надійшов у село Дмитрівку на Лебежу: загинув земляк - захисник України Теліпко Андрій Іванович. Сьогодні, 27 грудня, жителі громади зустрічали Андрія до дому на щиті.
Андрій народився в Дмитрівці 18 лютого 1977 року. Після школи здобув професію зварювальника. Спочатку працював у рідному колгоспі, там його поважали за добросовісну працю. Уподобав столярство і почав займатися цим ремеслом. Згодом обрав гірничу галузь: працював зварювальником, його вважали майстром свого діла. Якось захопився бджолярством, вулики виготовляв власноруч і завжди будинки для бджіл фарбував у синьо-жовті кольори, у колір українського прапору. Він був справжнім патріотом і любив Батьківщину.
Для мами та сестри завжди був люблячим сином, підтримкою та опорою.
Чоловік вирізнявся з поміж усіх патріотизмом до своєї країни, тож у перші дні війни став до лав добровольців у Київську територіальну оборону. Невдовзі зі своїм 205-м батальйоном територіальної оборони ВЧ А7374 були направлені на фронт. Андрій був навідником першого механізованого відділення, першого механізованого взводу, механізованої роти.
Юлія Гришко згадує свого дядька Андрія:
«Він був гарним прикладом для нас усіх. З перших днів пішов захищати свою домівку та свою Україну. Любив її ще, як був малим (бабуся говорила). У нього було високе почуття любові до країни. Дядько займався бджільництвом, то навіть вулики в нього були синьо-жовті.
Дядько Андрій завжди допомагав своїй мамі, називав її – мамулік. Коли приїжджав у відпустку, ні дня не було, аби дядько просто сидів без справи, постійно щось майстрував. Пам'ятаю, як була маленька, дядя змайстрував халабуду в садку, але це був не просто якийсь намет, це був справжній дім. Було дуже цікаво бавитись в тому будинку. А на згадку тепер вже, на все життя, ще як маленька була, він мені сам зварив дитяче сидіння на велосипед, воно на раму кріпиться, то зараз на ньому я вожу свого сина. Коли почалася війна сказав, що не дозволить аби чужа нога ступила біля його дому. Він пішов захищати країну».
Захисник Андрій часто знімав всілякі відеоролики, викладав свої думки, в тому числі й про війну, людей та повагу. Якось в одному своєму зверненні, він сказав: «У державі фінансують зйомки безглуздого фільму, насправді ж найкращі фільми знімають наші військові, коли звільняли Херсон, а люди їх з радістю зустрічали. У цих фільмах справжні реальні емоції. Фінансувати треба саме ці фільми».
Односельцям Андрій говорив: «Будемо відзначати перемогу разом»…
20 листопада 2023 року розпочався штурм ворожих військ між населеними пунктами Сеньківка та Лиман Перший Куп'янського району на Харківщині. У цьому бої Андрій загинув. Він поклав своє життя у боротьбі за перемогу, аби його рідні та односельці жили.
У кінці листопада родина отримала з фронту сповіщення: «пропав без вісти». Не вірили в його загибель, чекали, шукали в списках полонених, молили Бога аби тільки живий… Та дива не сталося… Довелося впізнавати тіло рідної людини, чекати висновків ДНК. Не так хотілося матері зустрічати свого сина вдома… А сестра так хотіла його обійняти…
Сьогодні на Лебежій майорять державні прапори: розвиваються синьо-жовті стяги, які так любив Андрій. Це так односельці зустрічають свого Героя. Навіть сонечко сьогодні засяяло для Андрія з Лебежої, бо світлою був людиною. Це його останній путь, що пролягає Лебежою до його місця спочину. Останні слова для Андрія лунають на кладовищі.
- Війна стала нашим сьогоденням, нашим життя. Нікому в голову не приходило, що сусідня країна, з якою були пов’язані економічні, політичні та родинні зв’язки, вторгнеться на нашу землю, будуть плюндрувати нашу землю, нищити, знущатися та вбивати наших дітей, синів та чоловіків. Сьогодні знову біль прийшла в сім’ю і нашу громаду. Знову Україна ховає свого найкращого сина, який загинув у бою. Захищаючи на землю від нелюдів. Андрію ще жити та жити... Доземно вклоняюся від усієї громади матері та родині відважного сина-воїна, - говорить Тетяна Лесюк, секретар Миколаївської сільської ради.
- Тяжкий і скорботний день. Ми проводимо нашого Андрія, нашого Героя, який поклав своє життя за наш з вами спокій, за наше життя. Вічна пам'ять Герою. Матері вдячні за сина-героя.
За життя Андрій славився своєю працелюбністю, він любив свої ремесла, усе. що він творив своїми руками лишається нащадкам і не лише у рідному краї, а й у столиці.
- 2017 році, уже будучи одруженим та маючи двох доньок, Андрій вирішив поїхати до столиці України, там він займався своїм улюбленим ремеслом. У багатьох парках Києва нині стоять альтанки та лавиці виготовлені руками нашого Андрія. Коли почалася страшна війна, він вирішив захищати рідну землю. Як кажуть рідні, тиждень оббивав пороги військкомату, а 13 березня прийняв присягу на вірність Україні і пішов воювати. Не забував свій дім, своїх рідних, свою маму… 20 листопада на Куп’янському напрямку наш Андрій загинув, - говорить Валентина Іванченко.
Від побратимів до рідних звернувся Олександр Міщенко, капітан, заступник начальника відділу, начальник відділення обліку та мобілізаційної роботи 2-го відділу Синельниківського РТЦК та СП:
- Не вперше, на жаль, ми зустрічаємося в такому місці аби провести в останню путь нашого героя-захисника, який захищав свою сім’ю, державу. Герої не вмирають! Слава Україні!
Олександр передав матері полеглого воїна державний прапор. Вшанували Героя трьома салютами!
Він повернувся лелекою на свою рідну Лебежу. Світла пам'ять Герою!
Як прощалися з Героєм дивіться у відео та на світлинах:
