Ми багато чуємо про війну, здебільшого з екранів телевізора та розповідей волонтерів. Минулого тижня як журналістка головна редакторка видання Ірина Ситнік побувала на лінії фронту та на деокупованих територіях Донеччини. На фронті мені вдалося зустрітися та поспілкуватися з багатьма захисниками України. І навіть там під постійні гучні звуки «вильотів» та «прильотів» снарядів військові жінки та чоловіки ділилися своїми історіями війни. Історії наших воїнів розповідатиму вам на нашому сайті.
«Дякую Вам, Іринко, за позитивні хвилини», - написала в повідомленні пані Алла Меть після нашої зустрічі на передовій. Алла Григорівна - сержант медичної служби 3-го механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Острозького. Про неї моя перша історія.
Медикиня та журналістка
Бригаду фронтових медиків зустріла майже під Соледаром. Медики готувалися до евакуації тяжкого пораненого, чекали, поки бійця вивезуть з поля бою.
- Зараз наша зміна, ми працюємо на евакуації 300-х та 200-х, - пояснює пані Алла. Наразі нам везуть пораненого бійця. По рації нам передають, звідки везуть наших хлопчиків, виїжджаємо назустріч, приготували крапельниці, ін’єкції, знеболюючі та, як бачите, ноші. Екіпаж наш готовий до роботи. У нашому автомобілі працює автономне опалення, бо пораненого хлопця треба буде оглядати, потрібно тепло, - пояснює пані Алла.
Під час спілкування лунає гучний вибух. Для цивільної людини моторошно. А медики вже звикли.
- Таке тут постійно, але ми повинні тут бути й чекати, поки привезуть пораненого, - говорить пані Алла.
Пані Алла вже четвертий рік на війні. З 2019 року жінка пішла служити за контрактом медиком до 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Островського. Контракт закінчився, але почалася війна, і службу жінці продовжили автоматично. Вона про це не шкодує, бо все своє свідоме життя дбає про здоров’я та порятунок людей.
За освітою Алла Григорівна - медик, 1986 року закінчила Житомирське медичне училище за фахом акушерство. Працювала пані Алла за спеціальністю акушерка, пройшла хірургію та терапію, вона ж і парамедик. Має 35 років медичного стажу, з них 12 років працювала на швидкій медичній допомозі 265 бригади міста Києва.
Несподівано розмову Алла Григорівна продовжує чеською мовою. Потім посміхається й додає:
- Мала нагоду два роки працювати в Чехії у сфері медицини. Спочатку санітаркою, склала відповідні екзамени. Згодом перевели до гінекологічно-акушерське відділенні. А потім приїхала додому в 2019 році, якраз почалася мобілізація, і я пішла служити за контрактом. Мені вже 57-й рік, а я й досі на війні. Працюю та хочу, щоб усі були живі, здорові.
Бригада 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Островського
Алла Григорівна була на службі в Бахмуті, коли почалася повномасштабна війна.
- 24 січня о 5-й годині ранку був приліт ракети в поле поряд із нашою локацією. І ми вже знали, що почалася війна. На Бахмуті я вже вчетверте працюю. Працювали з бригадою в Курдюмівці, Кліщіївці, Опитному, Іванграді. Потім поїхали на один місяць на відновлення, і знову повернулися на Бахмут. Бахмут-Соледар — наша дорога. Бахмут – прямо, Соледар — наліво, Часів Яр — направо. Об’їздили тут край гарненько, - розповідає пані Алла.
Між тим жінка говорить, що на війні їй тяжко. Бувають випадки, коли всі старання медика не дають результату, бійця втрачають. Це потрібно пережити.
- Скажу чесно: тяжко. Хочеться іноді сплакнути, але при хлопцях не дозволяю собі цього. А коли нікого немає, то можу трішки дозволити собі поплакати. На минулій зміні ми евакуювали хлопця, у якого відірвало ногу. Кінцівка була в штанині. Ми його везли до лікарні, а він кричить: “Золоті мої медички, спасіть нас”. І ми довезли, врятували хлопця. Звісно, там була ампутація ноги, але буде хлопчина живий. І заради цього я не вдома, а на війні, - говорить пані Алла.
За два роки війни жінка лише шість днів побула вдома. Хоч вона за фахом - медик, але подбати про себе часто не вистачає часу. Ті кілька днів, що має на відвідини рідного дому, намагається побути із сім’єю. Удома на Аллу Григорівну чекає донька Анна, син Вадим та 9-річна онука Софійка, зять Максим.
- Їду додому: два дні - на дорогу, п’ять днів – на родину. Хочеться побути з мамою, вона мене чекає. Онучку обійняла. Чекають на мене донька, син та зять. Син ще не одружений, та особисте життя відклав, зараз він у територіальній обороні міста Києва й працює на водоканалі. Дуже сумує за своїми рідними, - ділиться почуттями пані Алла.
Єдине, що на фронті нагадує маму Ольгу Павлівну, це її гостинці, для доньки та її побратимів мама насушила горішків. Чай та кава з горішками дуже смакують медикам. А якщо чесно, то часто медики не мають часу та змоги на обідні перерви. Буває, що за день устигають лише води попити.
- За день маємо багато виїздів на евакуацію. У такому ритмі час швидко минає. На останній зміні ми вивезли за день 13 поранених та одного загиблого бійця. І так щоденно, з 8-ї ранку й до 8-ї вечора. І ми не одна бригада, яка працює на евакуації, нас багато. Хочу побажати безмежного миру всім. І щоб наші хлопчики повернулися додому живими й здоровими, - говорить пані Алла.
«Хочу додому, але треба стояти тут», - каже жінка.
Чому ж пані Алла не залишає служби?
Жінка згадує відомий чеський вислів: «Je tu nejlepsi mesto na svete, musite zit, musite ho branit». Й додає українською: «На землі то є найліпше місце, треба жити, треба обороняти».
