Свої люди зі Сходу. Ми вже давно кличемо так наших волонтерів Петропавлівщини. Свої, бо їх знають наші захисники, бо саме наші волонтери протягом усієї війни їдуть на Схід України. Бо це їхні автомобілі під кулями мчать до пункту призначення туди, де їх чекають наші захисники. Де надіються отримати вісточки з дому. І це нелегкий шлях, бо часто доїхати до потрібного міста не дозволяють зруйновані мости та дороги. І не завжди гарні новини везуть наші волонтери з фронту. Але вони знову й знову торують шлях на Схід, бо мають виконати свою місію. Про війну, волонтерські будні, де побували, що запам'яталося, говоримо з місцевим волонтером, який був на Сході України, керівником ГО «Єдність і сила» Олександром Бороданьовим.
Люди повинні знати, що війна триває…
Війна триває вже майже рік, але люди продовжують гуртуватися, створювати групи, пекти пиріжки, варити варенички, робити окопні свічки та плести маскувальні сітки та відправляти усе це захисникам на фронт.
- Я вважаю, що у волонтерській справі розголос це дуже непогано, адже розповідаємо все для гуртування людей та заклику до допомоги нашим солдатам. Час йде, ресурси вичерпуються, але наші люди не припиняють допомагати захисникам та землякам. Щоденно телефонують та розповідають, що створюють групи та готують для захисників, говорить Олександр Бороданьов. - Про це треба говорити, люди повинні знати, що війна триває і треба продовжувати волонтерити. Люди за кордоном навіть знаходять шляхи і намагаються допомагати та шукати усе необхідне для фронту.
Наразі діяльність усієї команди волонтерської організації «Єдність та сила» направлена повністю на Бахмутський напрямок, саме там зараз вирішується доля війни, там тривають найтяжчі бої та серйозна ситуація, а захисники потребують допомоги. Саме місто постійно під обстрілом з усіх видів зброї, кожного тижня, коли волонтери повертаються в місто, то бачать все більше розбитих та знищених будівель.
На Бахмутському напрямі
Нещодавно волонтери випадково зустріли, у зв’язку з ротацією, 93-тю бригаду «Холодний Яр», саме після ефективного бою, бригада гарно відбила ракетні атаки на нашу столицю Київ.
- З власного досвіду й спостережень розумію, що 93-тя бригада одна із найсерйозніших, багаточисленних та оснащених бригад. Вони можуть ефективно використовувати усі види озброєння, тому їх ротація робиться для того, щоб показати нашому ворогу, що їх чекають справжні воїни й спробувати напасти на Київ ворогу ніхто не дасть, - говорить волонтер.
Такі зустрічі надихають волонтерів, адже вони зустрічають нових побратимів, які дуже підготовлені та мають бойовий настрій. А в Бахмуті волонтери дізналися про створення батальйонів для вуличних бойових, місто постійно патрулюється, здавати Бахмут ніхто не збирається.
- Ми були в центрі Бахмута біля центрального футбольного стадіону, куди ще з початку війни влучила ракета й рознесла там усе. У тому районі окрім постійних вибухів «прильотів» та «вилетів» чутно й стрілецьку зброю і це свідчить про те, що бої тривають вже на околицях міста. Зараз на Бахмутському напрямку накопичені великі сили, найсильніші хлопці та бригади, які нещодавно звільняли Херсон та мають досвід у тяжких боях: підрозділи гірсько-штурмових бригад, десантні війська. На цьому напрямку воює й наш односелець Едуард Комаров у складі 81-ої десантно-штурмової Краматорської бригади, яка була створена вже під час війни з різних підрозділів та бригад. Але ворог також накопичує багато сил та має великі ресурси усього, що вибухає та летить, - розповідає Олександр Бороданьов.
Зі слів бійців, ворожі снаряди часто летять куди завгодно, розкидаються боєприпасами по полях та пустих будівлях. Бахмутська територія всіяна воронками від снарядів, нерозірвані боєприпаси просто стирчать із землі.
Певно, що хоч ресурси боєприпасів у ворога дуже великі, але ворогу бракує вміння розрахувати координати, що грає на руку українському війську. Військова тактика це серйозна та нелегка справа: треба враховувати поправки по вітру, температурі повітря, дальності, тільки тоді політ снаряда буде ефективним. Схоже, що у ворога тактика – знищувати повністю українські міста.
Допомагають людям у зоні бойових дій
На фронт – допомогу, з фронту – евакуація. Волонтери зазвичай виконували дві місії за одну поїздку: туди везли допомогу захисникам, а звідти евакуювали по 8-10 людей у безпечні місця.
Волонтерська діяльність Олександра та інших волонтерів Петропавлівщини розповсюдилась не тільки на допомогу збройним силам України, а й на місцевих жителів, які потерпають від обстрілів у своїх рідних містах.
- Ми не можемо бути осторонь у такий час та не підтримувати людей. Починаючи з березня 2022 року разом із головою благодійного релігійного фонду й пастирем отцем Олександром Володимировичем співпрацюємо з американською спільнотою «Добрий самаритянин». Це люди з великим серцем, які переживають за Україну та приймають участь у благодійності. Ми почали розвозити гуманітарну допомогу по селах, містах та лінії розмежування. Тут вже мета допомагати людям, які проживають у зоні бойових дій, - згадує Олександр Бороданьов.
Не лише доставляють гуманітарну допомогу людям, часто спілкуються з місцевими жителями. Зокрема відвідали Вугледар, Костянтинівку, Барвінкове, Бахмут. Інколи їдуть з однією метою, а доводиться ще багато чого зробити.
- Якось до мене зверталась жінка переселенка з Лозівського, щоб забрали її речі з Бахмута, тікаючи із сином від обстрілів у місті Бахмут вони евакуювались без нічого, окрім того у місті залишилася їхня бабуся. Я відгукнувся на її прохання і коли поїхав за речами дізнався, що в будинку, окрім їхньої бабусі залишилось близька 60 людей, більшість з них - похилого віку. Звичайно у місті під постійними обстрілами, вони живуть без світла, води, тому ми прийняли рішення привозити їм гуманітарну допомогу, - розповідає волонтер.
Допомогу надавали й жителям Вугледару, там досі ситуація не змінюється, усі хто хотів вже виїхали, залишились тільки ті, хто відмовились евакуюватися. На момент закінчення евакуації з Вугледару, у місті залишалось у шкільному сховищі 150 осіб, а ще люди облаштували укриття під власними будинками. Здебільшого вдома залишаються жити люди пенсійного віку, які не мають статків покинути рідну домівку. А ще не виїхали люди, які слухають російську пропаганду, яка дійсна дуже впливає на людей.
У селах також залишається багато людей, адже у сільських хатах є запаси продовольства, є сусіди, тому люди думають, що якось переживуть війну. І як не намагалися волонтери переконати людей виїхати, марно.
- Село, що знаходиться біля стратегічно важливого міста або об’єкту, приречені на знищення, але на жаль люди, а особливо похилого віку це усвідомлювати не хочуть, - зізнається волонтер.
Люди, які мешкають на лінії розмежування вірили, що війна швидко закінчиться, сподівались, що це не буде постійно, тому не виїздили й досі живуть під обстрілами. Як не прикро, серед тих людей є такі, що славлять «руський мир», тим самим підтримують ворога.
- Якось у Соледарі довелося зустріти людей, які відверто підтримують окупантів та чекають на «руський мир». Їх просто шкода. Їхні висловлювання – це проросійська пропаганда. Люди просто задурені і їх дуже важко вмовити виїхати з під обстрілів. Сперечалися та доводили людям, що це не наші захисники обстрілюють їх, але це не мало сенсу. Були випадки, коли люди не хотіли виїжджати і відмовлялися фразами пропагандистів: «А кому ми на Україні потрібні, а що нам там робити?» Щоправда, є такі, що чекають на «асвабадітєлєй» і не приховують цього, - з сумом говорить Олександр Бороданьов.
Волонтер зізнається, що через таких людей навіть інколи зникало бажання продовжувати допомагати цивільним, але й розумів, що більшість людей просто під впливом російської пропаганди. І зарадити не можуть, і кинути їх на призволяще також.
- Ми не можемо просто викинути таких людей із свого життя, адже на нас чекає перемога і потрібно думати, як такі люди будуть жити далі у вільній Україні зі своєю позицією, - зазначає волонтер.
Поїздки на Схід не припиняються
Із початку повномасштабного вторгнення на Схід їздить волонтерська група з Петропавлівщини: Генадій Корж, Сергій Мацюк, Оксана Шевченко, Тетяна Рубан, Віталій Сап’янов, Дмитро Вербовський. Акценти війни змінювалися, українські війська з Барвінкове, Ізюмського та Вугледарського напрямку перекинули на Бахмут, Соледар, тоді змінювалися напрямки поїздок наших волонтерів. Наприклад у вівторок волонтери їдуть у села Богатир, Велика Новосілка, потім повертаються на Курахове, потім села від Мар’їнки до Вугледара й Бахмуту та села біля нього, які вже знищені повністю. А на кінець тижня група їде на інший маршрут: Костянтинівка, Бахмут, Соледар, Сіверськ, Слов’янськ, Барвінкове, Близниці…
Зустрічали на шляху 53-тю бригаду, 68 єгерську бригада, бригади ТРО… У всіх поїздках зустрічають земляків – захисників з Петропавлівщини.
- Практично в кожній бригаді, з ким нам довелось поспілкуватися, були наші земляки, яких ми обов’язково відвідували, надавали допомогу та свою підтримку, - говорить волонтер.
Везти пиріжки ціною власного життя нерозумно
Волонтерська група загалом їздить на передову, відгукуючись на прохання захисників знайти та привезти необхідну їм річ. То може бути, як побутові предмети, так і запчастини, генератори й багато іншого, що на передовій неможливо дістати. Тож волонтери постійно на зв’язку із захисниками з передової та дізнатися про ситуацію на фронті, адже це війна і їхати у зону бойових дій під обстріли дуже небезпечно.
- Відвезти пиріжки цінною свого життя це дуже не розумно. Від волонтерської діяльності повинен бути ефект. Так, бувають випадки коли приїжджаємо й починаються обстріли. Одного разу уламок від снаряду пробив нам колесу в автомобілі та довелось під свистом мін над нами колесо замінити, щоб поїхати далі. Потім іншого разу були у Вугледарі та під час розвантаження автомобіля почалися обстріли. На щастя ми усі встигли заховатися, але постраждав наш автобус: вилетіло скло з вікон і автобус роздувся від вибуху. Отут ще зрозуміли наскільки все небезпечно, у поїздці для своєї безпеки на дверці автомобіля ми вішали бронежилети, але вже після обстрілу зрозуміли, що вони не врятують, якщо прильоти неподалік, - розповідає волонтер.
Потрапили якось волонтери під обстріл у Бахмуті і про це часто думає Олександр Іванович. Тоді була місія врятувати людей і вивезти їх на безпечну територію.
- З Геннадієм Коржом їхали в Павлівку, яка наразі вже окупована, мета була вивезти людей з під обстрілів. Уперше ми евакуювали людей з Волновахи, вони нам повідомили, що в Павлівці в підвалі школи живуть близька 10 людей, там біженці та поранена жінка. Ми зібрали гуманітарну допомогу та поїхали на евакуацію. І коли вже доїхали до Павлівки, то перед нами був зруйнований міст, проїхати і забрати людей можливості не було, - згадує Олександр Бороданьов.
Доленосні зустрічі на шляху
З Павлівки людей так і не вдалося евакуювати. А коли поверталися волонтери зустріли військового, який стояв на пагорбі та щось роздивлявся в бінокль, це була доленосна зустріч.
- Ми привіталися і познайомились: це був командир батальйону 53-ї бригади, сам він з Межової та понад 300 днів на війні, з командира роти став командиром батальйону. Сталося так, що наш Гена Корж у 2014 році служив у 43-му батальйоні «Патріот» (на той час), а зараз це мотопіхотний батальйон 53-ї бригади Володимира Мономаха. Тоді під Павлівкою ми й познайомились з командиром цієї бригади та почали їх опікувати. Ми спілкувалися з командиром батальйону та підтримуємо відтепер зв'язок постійно, - говорить волонтер.
Батальйон 53-ї бригади Володимира Мономаха тоді перебували в напівзруйнованому приміщенні й потребували допомоги, а волонтери мали все необхідне, щоб їм допомогти.
- На той час ми шукали батальйон Олексія Кравченка, ми знали, що їм потрібна допомога, вони відходили з боями, в них не було більше техніки, все погоріло. Ми везли їм провізію, одяг, але на жаль ми їх не знайшли. Через зруйновані мости доїхати не мали змоги, - згадує Олександр Бороданьов.
Тоді волонтерська група почала допомогла 53-тій бригаді, у якій, як виявилося на захисті наші земляки Микола Ключик, Володимир Лубенський, Олег Чирва, Владислав Добреля. Для них волонтери ще не раз збирали їжу, ліки та навіть виготовляли кулеметні станки, оснащували їх позиції та ремонтували побиту техніку.
- Також під час поїздок на передову ми натрапили на наших десантників, у тому числі й сина Галини Задорожної. Тому ми вже знали, які маршрути нам прокладати. Де наші хлопці, - говорить волонтер.
Петропавлівські волонтери за час війни стали топовими клієнтами Нової пошти, адже на тиждень приходило по 20-30 посилок від рідних до Петропавлівки, а волонтери перевозили посилки на передову.
Найтяжче першим дізнаватися про загибель захисника
Поїздки, обстріли, розбиті мости… Не завжди все добре в поїздках волонтерів, але це не зупиняє їх щотижня мчати прифронтовими, а потім фронтовими дорогами знову на передову. Та найтяжче везти з фронту страшні звістки. Цього року Олександру Івановичу довелося забирати із зони бойових дій нашого загиблого земляка Олексія Кравченко. Він загинув у Волновасі, а тіло захисника волонтер забрав у селі Валер’янівка.
- Це була жахлива ситуація. Є загиблий, а у підрозділу на той час не було нічого, щоб евакуювати тіло захисника. Був пекельний бій, там усе горіло, наші хлопці відходили з боєм… Мені довелося їхати на впізнання Олексія, а потім вивозити тіло та передавати коменданту для подальших бюрократичних дій. Я хотів його забрати й вивезти додому, адже це нестерпно бачити, як солдат лежить під парканом просто накритий рядниною. Але командир не дозволив забрати бійця, сказав, що якщо я його заберу та самі поховаємо, то Олексію б приписали дезертирство. На жаль під Волновахою тоді був відступ наших бійців, тому процес перевезення тіла та оформлення документів тривав дуже довго, - розповідає волонтер.
Завжди гріють думки, що волонтери обов’язково знайдуть того чи іншого бійця. Якого давно не чули рідні, бо на війні немає зв’язку.
- До мене звертались миколаївські волонтери з проханням знайти їхнього односельця воїна Богдана Журбу, на той час було тільки відомо, що він знаходиться десь під Мар’їнкою у 54-й бригаді. Я тоді через знайомих знайшов його, а після того ще кілька разів відвідували захисника, а на третій раз, як приїхав на позиції мені повідомили, що він загинув, - розповідає Олександр Бороданьов.
Відновлювати міста будемо важко й довго
Олександр зізнається, що за час війни міста, які йому доводиться відвідувати, дуже зруйновані, ворог і далі продовжує знищувати міста та села.
- Я навіть не знаю, як буде відбуватися процес відновлення нашої країни, але це буде дуже важка та тривала робота. Наприклад, Вугледар був завжди маленьким компактним містечком з населенням у 15 тисяч чоловік, але зараз там зруйноване все, немає жодного повністю вцілілого будинку й обстріли продовжуються. І зараз таке триває з Бахмутом. Я навіть не знаю, як можна відбудувати наприклад 9-ти поверхівку, коли в неї пробоїни, в які може заїхати автомобіль. Таку будівлю відновити не можливо. Ракета може влучити поміж будинків, але уламки все одно дуже пошкодять будівлю, усе руйнується вибуховою хвилею. Приїжджаючи до Бахмуту я завжди звертаю на в’їзді увагу на школу, яка мені нагадує наш ліцей. Школа була така світла і гарна, а зараз школа виглядає як гнилий гарбуз: роздута, вікон та рам немає, я не уявляю, як такі руйнування можна полагодити. А місто Сіверськ взагалі знищене: з усіх сторін нічого вцілілого, від приватного сектору до центру міста все зруйноване, нічого більше не існує, - розповідає волонтер.
Зараз Бахмут кожного дня руйнують ще більше, наші захисники під постійними обстрілами, і отримують контузії не від прильотів, а вже й від того, що вони самі постійно стріляють. А ще під обстрілами лишаються мирні люди.
- На жаль місцеві жителі у Бахмуті ще залишаються. Я не можу спокійно й досі знаходитися в містах, де точаться бойові дії, сам прислухаюся до кожного вибуху, а поряд спокійно йде жінка з дитиною і не звертають уваги на обстріли, це дуже страшно й вважаю необачно, особливо коли це стосується життя дитини, - говорить волонтер.
Волонтер – це відома особистість на фронті
Для поїздок на передову волонтери мають спеціальні посвідчення, що слугують пропусками. Це посвідчення членів волонтерської організації «Єдність і сила». Але самі волонтери зізнаються, що з 2014 року їх добре знають на фронті.
- Багато вже нас впізнають і радіють нашим приїздам. Нам приємно, що ми виконуємо таку місію і допомагаємо нашим захисникам. Ще ми не тільки веземо допомогу, а й звідти привозимо хлопців у відпустку, адже виїхати самим у них можливості майже немає, а часу на відпочинок дають дуже мало. В нас немає чіткого графіку, ми намагаємось їздити та підстроюватись під ситуацію, зазвичай залежить від збору допомоги. Наприклад, у першотравенських волонтерів вечори вівторка та четверга – це випічка, у четвер увечері привозять до нашого пункту різну випічку та інші страви, все, що можуть приготувати наші українські господині. Кожного разу переймаюсь, що не встигнемо приїхати саме у той день, коли нас чекають нас наші хлопці, - говорить Олександр Бороданьов.
Зник безвісти… Не все так просто…
За період 24 лютого ми багато захисників, в тому числі з Петропавлівщини, загинули та вже поховали. Були різні випадки, коли захисника знаходили живим, а через кілька днів дізнавалися, що його вже немає. Волонтери, вони як психологи на фронті, бо з ними захисники діляться болем і радістю, через них передають вісточки до дому. Усвідомити волонтеру, що хлопця, з яким день тому спілкувався вже немає, пекельно важко.
- Якось я довго шукав захисника з Першотравенська, якому жінка передала посилку, до усіх звертався, шукав його та вже втратив надію на те, що він живий, і все ж солдат знайшовся. Потім його бригаду перевели у Бахмут і він там загинув, ще п’ятеро солдат загинуло, коли поїхали забирати його тіло. І це важко, ти з хлопцями спілкуєшся, їздиш, вони усім діляться, а потім ти дізнаєшся про їх загибель або захисник зник безвісті. Насправді, усі знають, де знаходиться тіло солдата, але на жаль через постійні обстріли забрати бійця для поховання просто немає можливості. Безвісті це просто відсутність тіла солдата. Є хлопці, які були поряд із загиблим, бачили, що саме сталося, бачили й пряме влучення, але немає солдата, немає кого віддати рідним для поховання, - розповідає Олександр Бороданьов.
За цю війну ми маємо дуже багато втрат, які ще роками будемо оплакувати й шукати зниклих Героїв. Але наші хлопці мають сильний дух попри те, що сили з ворогом нерівні.
- Кожного дня чую різні новини з різних каналів, а потім спілкуюсь з хлопцями і розумію, що реальність не зовсім така. Тоді повертаєшся додому з великим тягарем на душі. Іноді зустрічаєш хлопців, які тільки вийшли з передових позицій і вони кажуть, що це напевно все: «Нас вибили з позицій». Їм немає чим стріляти, таке також трапляється коли підривають наші склади з боєприпасами. Хлопцям видають по 3 снаряди, а вони не стріляють, тому що у відповідь прилетить набагато більше снарядів, а своїми кількома пострілами вони лише здадуть свої позиції, - говорить волонтер.
Це буде велика ціна – втрати життів
Утім більшість волонтерських поїздок приносять гарні новини, а піднесений бойовий дух солдатів надихає на Перемогу нашої країни.
- Коли почув якісь гарні новини від наших захисників, які впевнено кажуть, що не здадуть Бахмут і будуть захищати до кінця, не виникає сумніву у нашій перемозі. Наші воїни дуже сильні і говорять, що стоятимуть на своїх позиціях за кожного полеглого побратима і ворога не пустять далі. І ще через своїх друзів я знаю, що у нас з кожним днем посилюється надходження зброї та боєприпасів, тому ми переможемо, обов’язково. Проте не варто забувати, що це війна і радіти, що збільшується зброя, це не ті радощі. Ми воюємо з серйозним та кровожерливим ворогом, для них не існує людських визначень, вони готові штурмувати наші міста та знищувати усе навкруги. Ми маємо впевненість, що вистоюємо, але розуміємо, що це буде велика ціна – втрати життів, - зауважує волонтер.
Перемога – це спільні зусилля в тилу і на фронті
Ще з 2014 року та після 24 лютого 2022 було зрозуміло, що ця війна забере багато життів. Що війна не закінчиться завтра. Що подолати ворога можна лише спільними зусиллями – в тилу і на фронті.
- Ніхто не знає, що на нас чекає у будь-яку мить. Але зараз ми сильніші і знаємо, що ми переможемо. Це буде нелегко і не швидко. Я знаю про нескінченні поставки зброї, є велике підсилення нашої армії, міста наші так просто не здадуть і на сьогодні Бахмут готовий до вуличних боїв. Особисто бачив як готують вогневі точки та обороняють міста, наше військове керівництво готуються ще більші укріплення, усі розумно оцінюють сили ворога і все робиться для того, щоб бути готовими до можливих нових наступів та дати гідну відсіч ворогові, - каже волонтер.
Наші захисники настільки сильні, що повертаються на фронт прямо зі шпиталю. Вони не ховаються за пораненнями, а знову їдуть на захист Батьківщини. А в тилу не припиняють готувати страви, знаходити все, що треба для наших захисників.
- Ситуація в країні зараз дуже важка, але приємно, що наші люди єднаються, кожного дня створюються нові волонтерські групи, гуртується увесь наш край, збираються й печуть разом, а потім й окремо по домівках. Усі все більше розвивають свою діяльність і коли бачать наші загальні українські зусилля у світі, то з’являються друзі з різних країн світу, які підтримують нас і допомагають йти до перемоги і це буде обов’язково, - говорить Олександр Бороданьов.
Нелегко розповісти за такий період усе, що відбувалося з початку війни. Це багато нових знайомств, зустрічей, втрат, подій. Але це реалії 21 сторіччя, бачити на вулицях свого селища танки ЗСУ. Це реально, як люди під обстрілами у підвалах готують їсти і вірять у Перемогу України. Реально, коли народ збирає кошти й купує тепловізори, генератори, турнікети, і навіть безпілотники.
- Я пам’ятаю як 24 лютого усі люди боялися, зараз усі увійшли у волонтерський рух життя. І ще я вважаю, що нашою найважливішою волонтерською місією є підтримка морального духу наших захисників. А ще мабуть тільки після побачених наслідків війни на власні очі люди розуміють, яка вона війна. Повинно бути розуміння війни для підтримки та оснащення нашої армії і тоді ми переможемо, - резюмує Олександр Бороданьов.
