Ольга Михайлівна Іванова – жінка, за плечима якої вже 85 років життя, життя довгого, чесного, життя, у якому вона змогла отримати повагу від кожного жителя рідного села.
Народилася Ольга 20 січня 1938 року в селі Новопавлівка в сім’ї Михайла Семеновича та Євгенії Давидівни Гвоздь і була старшою із двох донечок. Сестричка Ніна була всього на рік меншою.
Коли почалася війна в 1941 році, дівчаткам було 3 і 2 роки. Батька відправили в евакуацію із сільськогосподарською технікою в Саратовську область. Мама сама опікувалася донечками під час окупації та після неї. Батько додому не повернувся. Створив у Саратовській області іншу сім’ю.
- Після закінчення семи класів середньої школи 1952 року я з чотирма подругами поїхала до міста Костянтинівка Донецької області вступати до медучилища. Та так склалося, що вступила тільки я на акушерське відділення. Навчалася три роки. По закінченні навчання в 1955 році мене розподілили в Закарпаття. Я там пропрацювала 7 років. Мені там дуже подобалося. Я всією душею полюбила цей мальовничий край привітних, ввічливих, добрих людей. Та мамі було важко, і вона у 1962 році умовила лікарів надати довідку, що вона хворіє та потребує допомоги. Завдяки цій довідці мене відпустили додому. Та ті роки були дуже щасливими в моєму житті, - згадує Ольга Михайлівна.
Після повернення Ольга Михайлівна приступила до роботи акушеркою в Новопавлівському пологовому будинку, а також у поліклініці на прийомі. Незабаром, на початку 1963 року, Ольга виходить заміж за Іванова Миколу Омеляновича. У цьому ж році народилася дочка Лариса, а в грудні 1967 – син Юрій.
- Працювала я й у старому приміщенні пологового будинку, і вже в новій будівлі на другому поверсі, - продовжує розповідь Ольга Михайлівна, - Пологи були всякі: і легкі, і важкі, і стрімкі, і затяжні, та прикрих випадків, на щастя, не траплялося. Були випадки, коли приймала пологи вдома. За 40 років роботи таких випадків більше десятка набереться. Приймала пологи і в автомобілі швидкої допомоги. А одного разу чоловік привіз дружину до лікарні (пологового відділення тоді вже в Новопавлівці не було), а її до Межівського пологового відділення, бачу, вже не довеземо. А в лікарні, як на той гріх, ще й світла немає. А дитинка вже от-от на світ з’явиться. Так чоловік поставив автомобіль під вікном і світив фарами у вікно, а я пологи приймала. Усе обійшлося, дякувати Богу. І з новонародженим хлопчиком, і з мамою все було добре.
Поступово ми з Ольгою Михайлівною заговорили про сім’ю – чоловіка та дітей.
- Дочка наша, Лариса, продовжила почату мною справу, - не без гордості продовжує жінка, - вступила до медучилища і теж стала акушеркою. Працювала в Петропавлівській лікарні. Справу свою знала добре, робота подобалася. Та коли почалося скорочення, і вона вимушена була працювати всього на 0,25 окладу, довелося покинути улюблену справу та шукати роботу хоч і не за спеціальністю, та оплачувану (на той час Лариса була вдовою з двома дітьми). Юрій працював водієм, а коли переїхав у Петропавлівку, пішов працювати на шахту. Тому він уже пенсіонер. Чоловік Микола все життя пропрацював у колгоспі «Росія», помер у 2015 році на Велікдень, - Ольга Михайлівна перевела подих.
- У мене четверо онуків і четверо правнуків. Діти та онуки мене не забувають. Приїжджають, відвідують, допомагають. Зараз, коли війна, складніше. Двоє онуків і правнуча зараз за кордоном. Одні – в Польщі, інші - у Франції. Та все це тимчасово. Скоро Перемога. Скоро повернуться. І їм буде вдома краще, і мені радість.
Записала Лідія СОТНИК
