Кожна українська область має свою гарну природну особливість. Наприклад, мешканці західних областей пишаються своїми лісами, горами, водоспадами. Центральної – мальовничими луками, річками, східної – безкінечними просторами, полями, степами. Але для кожної людини найближчим є регіон, де вона народилася та виросла.
Села Тарасівка та Антонівське знаходяться в східній частині нашої рідної Дніпропетровщини та мають свою вже вікову історію. Так, саме в цьому році виповнилося 100 років з моменту заснування цих двох сіл, у яких є своя унікальна особливість. Тож, щоби хоч трохи познайомити вас з історією в цей сторічний ювілей, давайте пригадаємо, як на мапі нашої країни з’явилися Тарасівка та Антонівське.
Свій початок ці села взяли з великого та на той час густо населеного села Іванівка.
Історія утворення Іванівки приблизно така: якийсь козак (старшина) Чигиринець Іван над Великим Яром, що зараз за горою, на північ від річки Вовча, оселився, завів своє господарство. До його хутора підселилися інші козаки й селяни. Соціалізація всієї землі селянству дала широкі права на землю. Почали й іванівці гуртуватися та подавати заяви на виділ земель на хутори. Так на своїм степу, що сягав до 20 верст на північ села, утворюється ціла низка хуторів: Тарасівка, Дубове (зараз Веселе 2), Дачнобогданівський (зараз Богданівка), Федорівський і Антонівський.
У свій час відомий вчитель, діяч, згодом і мешканець села Тарасівка Лях Данило Захарович у своїй хронологічній повісті «Сповідь сільського інтелігента минулого століття» описує моменти створення Тарасівки.
«На досить високім місці Іванівського степу розташувався хутір новий, названий іменем Т.Г.Шевченка. Тут клімат хороший, ґрунт плодючий, і нові поселенці -іванівці дружно почали перевозити своє майно та будувати необхідні споруди. До 1925-го року йшло заселення та організація громади.»
Отже, уже на початок 1926-го року Тарасівка стала центром нових хуторів. Тут було створено Сільську Раду. У 1930-му році в селі був організований колгосп імені Т.Г.Шевченка. Він славився на весь район. За селом з північної сторони обладнали колгоспний господарський двір з тваринницькими фермами, дерев’яними амбарами для зерна, тік, кузню, столярну майстерню, млин, лазню. Тут же розмістилася тракторна бригада та колгоспна контора.
У селі було споруджено початкову та семирічну школу, яку побудували однією з перших у районі. Біля неї обладнали спортмайданчик, на якому проводили свій вільний час молодь та школярі. Утворили парк на 3-х десятинах. На найвищій точці степу на козачій могилі, яка зветься «Василенкова», посадили лісок на 2 десятинах. Ще було посаджено плодовий сад на 25 десятинах.
А ще Тарасівці завжди мали не абиякий хист до музики! Тому побудували дуже вдалий будинок культури. Данило Захарович Лях організував великий хор, яким керував сам. Він грав на багатьох музичних інструментах: скрипці, віолончелі, контрабасі, бандурі, мандоліні, гітарі, що було рідкісним явищем для сільського мешканця. Також він знав нотну грамоту, організував ансамбль скрипалів та бандуристів, створив аматорський драматичний гурток. На сцені сільського клубу оживали герої п’єс І.Котляревського, М.Старицького, І.Карпенка-Карого. Данило Захарович у повісті описує так: «Гарний зробили будинок тарасівці! Просторий зал, сцена та дві кімнати за сценою. Пішли вистави, простенькі вечори-концерти. Приємно було бачити на цих вечорах батьків, дітей і навіть дідусів і бабусь. Кому ж було керувати хором, виставами – звісно, учителю. Так воно було до Революції на селі, так і тепер. На кошти, зібрані з вистав і вечорів, товариство придбало майно театральне, музичні інструменти та саме головне – книги до читання – бібліотеку.»
Колектив аматорів будинку культури показував високу майстерність виконання. На виставі «Невольник» за поемою Тараса Григоровича Шевченка був присутній перший секретар Дніпропетровського обкому партії Мендель Хатаєвич, він стоячи аплодував майстерності гри акторів.
Після цього драматичному колективу почали надавати шефську допомогу викладачі та студенти Дніпропетровського театрального училища. Студенти цього закладу навіть приїжджали до Тарасівки та разом із сільським аматорським колективом поставили п’єсу Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Рішенням обласного журі прославленому колективу було присвоєно звання «Народний театр».
Колгосп імені Шевченка займав перші місця в районі по виробництву сільськогосподарської продукції. А овочівництво! Мабуть кожен у районі на той час чув про Тарасівський город, де під вдалим керівництвом Ольги Іларіонівни Ляшенко вирощували найсмачніші у світі помідори та ще багато-багато іншого.
Безліч відомих людей дала суспільству Тарасівка. Особливо хочеться відмітити Падуна Петра Панфиловича, засновника та організатора Академії митної служби України, державного ратника митної служби другого рангу, професора, кандидата технічних наук. Білоус Катерину Захарівну, Заслужену вчительку України, «Старшого вчителя», «Відмінника народної освіти», Солодівника Володимира Кириловича, агронома, який відзначений золотою медаллю ВДНГ.
Промайнули роки. На жаль, села в Україні переживають не найкращі свої часи. Демографічна криза, масовий виїзд молоді , та ще велика низка факторів призвела до катастрофічного зменшення сіл. Не оминула ця гірка чаша й село Тарасівку.
Для прикладу: у 1990 році в Тарасівці налічували 122 двори, у яких мешкали 244 жителі. Зараз – 28 дворів і 55 мешканців відповідно. Вражаючі цифри, чи не так?
Від колишнього будинку культури, школи, сільради та іншого не залишилося й сліду. Та що там говорити, коли криниці, у яких була найсмачніша крижана вода, і ті обміліли. Але все не так сумно.
Завдяки Новопавлівській громаді було зроблено вуличне освітлення, якого не було більше 20 років, відкрили колонку з водою для спільного користування, підвозиться хліб, питна вода. І головне – у Тарасівці ще народжуються діти! А значить надія на краще не згасла.
Село Антонівське. Мабуть, немає на світі людини, яка б не називала це село лагіно «Антонівка», «моя Антонівка». Село Антонівське засноване в 1922 році переселенцями із села Іванівка. Існує цілком реальна легенда, що, коли дійшли мешканці до питання, як назвати хутір, вирішили дати назву „Антонівське”, так як сиділи під яблунею „Антонівка». Загальні збори хуторян спочатку під цією яблунею й проходили.
За свідченнями Дідчак Самійла Петровича ( 28.08. 1907 р. - 24.01. 1992 р.), які записані в посібнику «Історія села Антонівське»(автор Наталя Миколаївна Разон), село засновувалося так: «В селі Іванівці в 1923 році було 1100 дворів. Приїхав у село землевпорядник з Гуляй-Поля . Об’їхав село і сказав, що хто живе на окраїні повинні виселятись на панські землі. Спочатку виходили на хутір Дубово, Тарасівку, Федорівське. В Тарасівку та Дубово виселились більш заможні селяни.
Організатором переселення був Олексенко Антон. Жителі села Олександрівки подарували коней землеупорядчику, і він віддав їм землі, де нині розташоване село Антонівське олександрівцям. Олексенко Антон сам особисто їздив у повіт на суд за відсудження землі. Весною 1923 року виїхали з Іванівни і почали засівати землі. На весь хутір було три пари волів, п’ять коней . Хто не зміг засівати городи, віддав олександрівцям. По балці Федонова побудували курені, в яких і жили. Держали корів. Потім пололи, косили сіно. Зробили тік, робили цеглу. Викопали колодязь. Восени переїхали з балки. Зимувало того року 11 хат - землянок.
Коли переїхали у Антонівське, ходили у школу у сусіднє село Олександрівку. Учителем був Богуславець Гнат Петрович. Хазяйнували одноосібно до 1929 року. Робили чорні пари.
Обзавелися худобою. У 1929 році організували колгосп «Червона праця». Приїжджала делегація, яка агітувала у колгосп. Люди здавали у колгосп реманент, борони, плуги, коней.
Головою колгоспу обрали Польчика Миколу Гавриловича, замісником Дригу Андрія Федоровича . Весною 1930 року багато жителів вийшли з колгоспу ( залишилось 8 дворів), але восени знову ввійшли у колгосп.
У 1933 році приїхала в село виїзна редакція газети «Крестьянская газета». Тоді і назвали колгосп «Крестьянская газета».
Голодомор не оминув Антонівське. Ледь-ледь виживали люди в ті страшні роки, харчуючись здебільшого травою. Людям з колгоспу не дозволялося виїжджати, паспорти та інші документи їм просто не видавалися. Земля в колгоспі оброблялася вручну.
Переживши роки голодомору та роки війни, поступово налагоджувалося життя у селі, та колгоспі. Найбільше було побудовано та зроблено для жителів села в 60- х – 70-х роках. У 1964 році було побудоване сучасне приміщення контори та поштове відділення. Завідуючим поштовим відділенням довгий час працював Олексієв Олексій Степанович. Було побудовано Антонівський ФАП , дитячий садок, магазин, тракторну бригаду, автогараж, майстерню, корпуси тваринницької ферми, птахоферму. Завідуючою ФАПом довгий час працювала Царко Марія Герасимівна.
Було відкрито сільську бібліотеку. У 1970 році відкрила двері нова будівля Антонівської восьмирічної школи. У ній навчалися діти з трьох сіл: Антонівського, Федорівського, Олександрівки. Школа налічувала 144 учні .
Для вчителів школи на вулиці Піонерській було побудовано чотириквартирний будинок. Саме з середини 70-х до початку 90-х років життя у селі набрало найбільших обертів. Була потреба в робочих руках. Колгосп поповнився молодими спеціалістами. Хлопці після служби в лавах Радянської Армії із задоволенням поверталися в рідні села, де їх радо зустрічало керівництво колгоспу. Утворювалися нові сім’ї, у яких з’являлися двоє та більше немовлят. Діти мали можливість виховуватися в дитячому садку, навчатися в школі, своє дозвілля проводити в клубі та бібліотеці, вечорами разом із батьками переглядати в Будинку культури кінофільми на великому екрані. На початку 80- х років утворилася нова вулиця Степова. Добротні будинки давали молодим спеціалістам колгоспу, на яких покладалися великі надії в подальшому розвитку села.
Працівники колгоспу «Слава» одержували перемогу в тогочасних соцзмаганнях. Їх нагороджували грамотами та вимпелами, їм вручали грошові премії та цінні подарунки. Публікації про працівників села та їх фото часто з’являлися на сторінках районної газети «Червона зірка» 80-90-х років.
І от, переживши таку кількість випробувань, подолавши таку кількість катаклізмів, село Антонівське не впоралося з одним – реаліями сьогодення, та «диво-реформами». Від різноманіття життя в селі залишилися хіба що тільки спогади.
Для прикладу: у 1990 році налічувалося в Антонівському 155 дворів і 382 мешканців відповідно, зараз дворів 78 і 181 мешканець. Але попри всі негаразди село живе своїм життям. Тут є крамниця з необхідними товарами, бібліотека, будинок культури ПСП «Мрія». Окремим абзацом хочеться відмітити ПСП «Мрія», головою якого є Олександр Андрійович Крупа, який, до речі, нагороджений пам’ятною медаллю « За вагомий внесок у розвиток Дніпропетровської області». Це господарство опікується селом Антонівським і на радість селян всіляко допомагає долати труднощі сьогодення.
Так, історія сіл Антонівське і Тарасівка цікава та велична. Але все ж справжньою окрасою цих сіл є люди. Люди які творили історію та творять її дотепер, невтомно працюють, будують, садять садки, орють землю, народжують дітей. Скромні, працьовиті. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця, життя – то джерело людської мудрості та самовідданості.
Для кожної людини найдорожчий той край, де вона народилася, звідки пішла у світ. Де жили діди, прадіди, де корінь нашого славного українського роду, і неважливо, велике місто це, чи маленьке село.
Ольга ГОЛЯНИЧ
