Ірина Коцина з Луганської області Сєвєродонецького району. Усе своє життя прожила в Камишувасі. Навчалася й посвятила своє життя вихованню дітей. Працювала вихователем у дитячому садку. Але війна увірвалася в її життя, у рідне селище та забрала все те, що будувалося роками.
Перший раз Ірині довелося залишати рідну домівку в 2014 році. Місяць жінка провела в чужому місці, але, на щастя, ситуація стала кращою, тому Ірина повернулася додому. Продовжувала працювати, допомагала будувати дитячий садок, який відкрився в 2015 році.
- Це була дуже радісна подія для нашого селища, так як діток було багато, а самого садочка не було. На той час було 28 дітей, садок усім подобався. Ми займали призові місця, не відставали від міських. Багато було планів, але знову прийшла війна, - згадує Ірина.
Ірина з онукою
З 24 лютого жителів Луганської та Донецької області почали масово евакуйовувати, бої були надто важкими, тоді родина зрозуміла, що ситуація - критичніша, ніж у 2014 році.
- Ми зрозуміли, що до нас знов прийшла війна, коли побачили по телевізору, що з Луганської та Донецької областей почали вивозити людей. Ми ще тоді з дівчатами пожартували: «Ну нічого, пережили 14-ий рік, переживемо й це». Ми навіть на 8 березня матусям зробили з дітками подарунки, думали, що будемо святкувати. Та, коли 24-го лютого ми прийшли в дитсадок, уже розуміли, що це не 14-ий рік, - розповідає жінка.
Колектив Ірини
Ходив колектив на роботу до четвертого березня, були чергування, і до останнього сподівалися, що до нас не дійде. Але коли вже почали падати снаряди поблизу, сиділи по домівках. Підвал у Ірини був не пристосований, щоб туди спускатися, тому від обстрілів ховалися в будинку.
Ірина з родиною
- Ми постійно були на телефонному зв’язку з родичами, з дівчатами з роботи. Щойно десь щось упаде, ми одразу телефонуємо, якщо одразу відповідають – значить живі. Через деякий час почали падати снаряди там, де наша школа й дитсадок. Потім почали обстрілювати іншу сторону. Коли падає снаряд, думаєш, гадаєш, на якому боці села він упаде. Починаєш знову телефонувати. Найголовніше, що ми всі - живі та здорові, а от морально - тяжко, - розповідає Ірина.
Коли вже ворожі снаряди прилетіли родині на подвір’я та город, зрозуміли, що треба виїжджати з рідного селища в безпечне місце.
- Мій син вийшов з моєю мамою на вулицю годувати господарство, і тоді «впало» на городі, син прикрив свою бабусю. Чоловік мій працює рятувальником в ДСНС, він увесь час був на роботі, коли йому повідомили, що снаряди почали прилітати на нашу вулицю та город, він приїхав і вивіз нас з села неподалік від своєї роботи у Верхньокам’янку, це біля Лисичанська. Було 20 березня. Там ми переговорили з усіма по телефону, дізналися, хто виїхав, хто залишився, просили виїжджати, багато хто сидів до останнього. Сподівалися, що, може, завтра все закінчиться. З моєї роботи багато хто поїхав за кордон, хто в Росію, але більшість тут у Дніпропетровській області. Коли телефонуємо один одному, завжди кажемо: «Усе одно настане той день, коли ми всі зустрінемося, хоч і будемо в різних областях. Виберемо найближчу область і з’їдемося туди». Що мене найбільше зараз заспокоює, що мої всі - живі, усі дівчата по роботі, мої родичі, - каже жінка.
Чоловік Ірини
Забрала родину з собою з-під страшних обстрілів та свого вірного друга - домашню улюбленицю вівчарку Геру, яка зараз пристосовується до нового місця проживання та охороняє його.
Гера вдома в Комишувасі
- Коли ми поїхали, то залишили вдома нашого собаку, вівчарку Геру. Чоловік після роботи їздив додому годував собаку та привозив сусідці продукти. Коли він виїжджав, вівчарка на нього так дивилася, він не зміг її не забрати. Так що ми не тільки тут усі, ми ще й собаку забрали. Гера навіть боялася перший час, якщо ми виходили на вулицю, бігла та дивилася на нас такими очима, що ми її знову покинемо, - розповідає Ірина.
9 травня Ірині подзвонив сусід та повідомив, що її будинок повністю згорів від російського снаряду. Немає не тільки будинку Ірини, немає навіть усієї вулиці. На теперішній час, якщо залишилося три будинки, то й добре, а інші всі - розбиті та попалені.
Будинок Ірини після обстрілів
- Нам телефонував сусід і сказав: «Вашої хати нема, вона згоріла, я не зміг усі хати врятувати». Казав, що стріляли фосфорними бомбами, які спалюють усе. Перший снаряд упав 22 квітня в гараж, а 9 травня згоріла наша та сусідська хати. Мій будинок згорів. Мені немає куди повертатися. Я за всім сумую. Я не думала, що так буде тяжко. Буває, так накриває, що йдеш по вулиці й бачиш ту квітку, те деревце, ті ворота, і все нагадує про свій дім. Тепер ідеш і намагаєшся не дивитися на ті ворота, на ту квітку. Дуже боляче... - зі сльозами на очах розповідає Ірина.
Будинок Ірини після обстрілів
На даний час Камишуваха - окупована, зараз там ходять «кадирівці», знімають відео для ТікТоку по вулицях і домах. У селище пускають лише за пропусками та пропискою. Якщо їдеш туди, то зайти можна лише у свій двір.
Зараз Ірина проживає разом із чоловіком, сином та двома матусями в Петропавлівці. Чоловік працює в місцевому ДСНС. У селищі оселилися ще їхні троє кумів, які допомагають і підтримують один одного.
- Одній сім’ї тяжко, а коли нас уже три родини – це вже сила! – каже Ірина.
На сьогоднішній день Ірина підтримує зв’язок із своїми колегами по роботі, вони їй розповідають, хто знайшовся, а хто вже пішов на нову роботу.
- Може, і я 1 вересня знайду щось по своїй професії. Усі чекають перемоги. Я сподіваюся, що ми все налагодимо. Приїдемо прибирати свій дитячий садок, поставимо з дітками ще не одну виставу, ще випускні. Ми цим жили, нам це подобалося. Зробимо ще не одну казку, і казки будуть дуже гарні, і кінець буде щасливий у цій казці.
Ірина із сім’єю сподіваються, що тимчасово проживають у Петропавлівці. Сергій Гайдай, голова Луганської обладміністрації, обіцяє, що Луганщина в першу чергу буде відбудовуватися, тому що всі чотири місяці вона стримувала ворожі війська. Може, не буде кожному свій дім та подвір’я, як люди жили раніше, але мріє Ірина хоча б про кімнату, свій куточок на рідній землі.
