Про капеланське служіння ми почали розповідати на початку повномасштабного вторгнення окупантів в Україну. Про війну, волонтерство, капеланство, військові будні вірян і атеїстів ми розпитували капеланів християнської церкви "Нове покоління".
Історії їхні різні та в той же час мають багато спільного, бо вони йдуть туди, де найбільше потрібні. Перша історія, яку ми вам розповіли, була про військового капелана нашого краю В’ячеслава Хоруженка з Миколаївки. Розповідаємо про капелана з Донеччини Євгена Малисевича.
Євген Малисевич народився 1985 року в місті Кіровське Донецької області, працював на шахті. Батьки його померли рано, лишився сам, довелося багато пережити негараздів, поки не знайшов утіху в протестантській церкві в Донецьку, до якої пішов 2012 року. Життя налагоджувалося, але настав 2014 рік…
Спочатку анексія Криму, потім часткова окупація Донбасу. Уже тоді Євген зрозумів, що війна неминуча. Устиг виїхати до окупації рідного міста на підконтрольні Україні території.
- У 2014-му почався безлад і хаос, тому вирішив не зволікати й виїжджати з Донеччини. Хоча вагався й сподівався, що не дійде окупант до нас. Дійшов… - згадує Євген.
Деякий час чоловік пожив у Києві, але згодом доля привела його до міста Першотравенська. Приєднався до вірян церкви «Нове покоління», служив Богу та на волонтерському фронті. З 2015 почали з іншими вірянами їздити на фронт: возили хлопцям харчі, речі. Допомагали й проповідували Боже слово. Згодом Євгенію запропонували стати військовим капеланом.
Перша поїздка на фронт
У 2015 році Євген уперше поїхав на фронт. Це була 93-тя бригада, перший батальйон, село Кримське. На той час військових капеланів не було в штаті ЗСУ, вони їздили добровільно для підтримки солдат. Перший місяць капелан Євген робив усе, що міг для захисників: картоплю чистив, дрова рубав.
- Мені запропонували поїхати на фронт, хоч я не мав досвіду капелана. І все ж я погодився. З 2016 по 2018 їздив на війну, лишався на місяць у бригаді, був там як волонтер. Допомагав усім, чим міг хлопцям: на кухні, у побуті, звісно, не забував із ними говорити про Бога. Спочатку солдати не розуміли, чому я біля них, навіщо я потрібен, а потім хлопці й самі приходили поговорити по душам. Уже за місяць, коли потрібно було мені повертатися, солдати не хотіли відпускати, просили лишитися, - згадує Євген.
Щойно ухвалили закон «Про Службу військового капеланства», а разом з ним закріпили статус військових капеланів як військовослужбовців, визначено їхні функціональні обов’язки та вимоги. Євгену запропонували стати капеланом у штаті ЗСУ.
- 2018 року я мав прийняти для себе рішення – стати капеланом уже не на волонтерських засадах, а офіційно. Розумів, що це велика відповідальність, але погодився. Знову зіткнувся з непорозумінням на фронті, але то бути тимчасові труднощі. Біблія говорить спочатку душевне, а потім духовне. Умію з усіма знаходити спільну мову. Тому допомагав солдатам на кухні, готував, або картоплю чистили разом, чи воду носили - усе робили, я став для них помічником, - розповідає Євген.
Через півтора місяці служби солдати почали сприймати Євгена як одного з них. Тож чоловік спочатку не проповідував, а налагоджував душевний контакт, а згодом хлопці самі тягнулися, задавали питання про Бога та віру.
- У Біблії написано: «Не вбивай». Це питання хвилювало хлопців найбільше, адже це війна, як тут діяти. Вони питали, а я відповідав, що ми на своїй землі, до нас прийшов ворог, тому ми захищаємо свою Батьківщину та рідних. Солдати отримували відповіді й відчували спокій у душі та віру, адже війну бачити щодня дуже важко. Завжди звертаюся в молитвах до Бога за відповідями, яких не знаю сам. Давав віру й світло хлопцям та й залишився з ними друзями досі, - розповідає капелан.
Перше відрядження - 93-тя бригада. Друге – 57-ма бригада, села Опитне та Водяне. Третє – 72-га бригада в с. Водяне та 72-га бригада в Бахмуті. Це були часи до повномасштабного вторгнення окупантів на всю територію України. Але й тоді солдати бачили не менш жахливу війну, гибель товаришів і так само ненавиділи ворога.
- У кожному наступному відрядженні мене не одразу сприймали, але я вже мав більше впевненості та досвіду. Був у багатьох гарячих точках: Піски, Авдіївка, Карлівка, Бахмут та Луганщина. Не дивлячись на це, про свій шлях не шкодую та дуже радий - зрозумів, що це моє покликання, я там дійсно потрібен.
Про війну та емоції хлопців
- Перший мій обстріл градами був на Водяному. Перші вибухи поряд, і я тоді помітив, що хлопці не звертають увагу на вибухи, хтось продовжував щось дивитися, хтось їв, для них війна - це буденність. Я здивувався та молився в ту мить, а їм все одно, вони звикли, пройшли багато гарячих точок. Біблія говорить любити та сприймати ворога, але на війни так не виходить. У солдатів відчуття були жорсткі, від того, що до нас ворог прийшов. Тут інша реальність. Але й на війні для Біблії було місце, - розповідає Євген.
Чи змінилася служба капелана з 2014 року
- За роки я здобув більше довіри, мене усі знають, і я можу впоратися зі своїм фронтом. Спілкувався з цивільними жителями Донеччини та Луганщини. Думки в людей різні, багато йдуть на розмову, а багато озлоблених. Були різні ситуації, наприклад, мирні люди допомагали українським захисникам, а було навпаки, доходило до конфліктів, своєю місією вважав завжди намагатися мирно та з вірою вирішити конфлікти. Багато мирних жителів до нас зверталися, просили помолитися за них. У селі Кримському мене навіть просили проводити богослужіння, адже в них священників немає, та й селище пустує, - згадує капелан.
На війні міняється світогляд, відносини, але загалом захисникам інколи стає геть погано, коли родини руйнуються, і тоді допомагає військовий капелан.
- Солдатам дуже важко на війні. Молюся за хлопців, допомагаю у складних сімейних та особистих обставинах, рятую їх вірою, - пояснює капелан.
Коли розумієш: Бог оберігає
Віра на війні допомагає захисникам. Усі чоловіки різні, не всім допомагає спілкування з капеланом одразу, але, як вода камінь точить, так і слово Боже змінює ставлення, дає світло, зцілює душі. Коли ти на війні, далеко від дому, частіше шепочуть молитви, вірять.
- У мене самого був випадок, коли я відчув Божу силу. Була в мене службова машина, яку для мене благословили. У липні 2021 року приїхали у відрядження під Кримське у село Причепилівку. Ми дісталися автомобілем, вирішували справи, як почався обстріл. Я встиг укритися. Обстрілювали 120-тими мінами, одна з яких улучила в мій бойовий автомобіль. Улучила прямо в дах… Обстріл тривав півтори години. Шкода автомобіля, багато мені прослужив, але, мабуть, так мало статися. Вірю, що Бог мене зберіг. Ми тоді мали якраз іти до машини, але відвело, - згадує Євген.
Наразі посічений уламками від снарядів автомобіль стоїть у музеї в Старобільську із власною історією. До речі, історією Євгена та постраждалого автомобіля зацікавилися й французькі журналісти, які приїжджали відвідати музей.
- Начебто, це й втрата, але Бог створив так, що це залишилося в історії та врятувало мене. Віра рятує, після таких випадків вона стає сильнішою. Я став упевненішим, що капеланська служба - це моя місія, - розповідає Євген.
У Пісках був ще один прояв Божої сили.
- У Пісках був випадок, коли стояли біля багатоповерхівки, летіли трасери (артилерійські кулі з піротехнічною сумішшю), їх добре видно, бо вони світяться в польоті. Нас стояло троє, коли три кулі пролетіли поміж нас, нікого не зачепивши. Тоді віра стала ще сильнішою: Бог оберігає нас. Після такого бачиш та відчуваєш Божу руку у своєму житті, - згадує капелан.
Про кохання на війні
Серед жінок на фронті багато медиків, кухарок, є й капелани. На війні часто зароджувалося кохання. Багатьох захисників чекали дружини вдома. А ще мами й сестри, і їхня підтримка для кожного захисника дуже важлива. Надихало й капелана Євгена кохання.
- Свою кохану Тетяну зустрів у Новій Каховці, точніше в селі Старозбурівка. Нас познайомив її брат. Ми півроку спілкувалися, а в новорічну ніч я зробив їй пропозицію. Вийшов із машини під її будинком з букетом квітів і освідчився. Тетяна розгубилася, але відповіла «Так», - каже Євген.
Євген і Тетяна тепер сім’я, пара одружилася і Тетяна завжди поряд з чоловіком.
Про капеланство
- Хочу й далі продовжувати капеланську службу. Буду рости в цій службі та продовжувати проповідувати. Розумію, що багато часу я буду на фронті, але Яна в такій службі мене підтримує, - каже чоловік.
Повномасштабне вторгнення окупанта застало Євгена на передовій. Тоді він перебував поблизу Лисичанська й бригада опинилася в оточенні.
- До останнього дня не вірили, що ворог наважиться на повномасштабне вторгнення. Але це сталося. Наші бригади потрапили в оточення. Усі разом виходили з оточення: капелани й бригади. Дякуємо Богу, всі вийшли живі. За вісім місяців війни я виконував свою місію з різних областях України, наразі на Херсонському напрямі. І як ніколи впевнений, що саме там, де маю бути.
18 березня Президент України підписав закон України «Про Службу військового капеланства». Закон пришвидшує створення цієї служби і законодавче закріплення статусу військових капеланів як військовослужбовців, визначає організаційно-правові засади взаємодії військових формувань і релігійних організацій у процесі забезпечення функціонування військового капеланства. Тож Євген і його колеги тепер військові.
Капелан Євген Малисевич удостоєний почесних нагород від церкви: медалями «За служіння Богу та Україні», нагрудним знаком «Учасник АТО» та медаллю «За незламність духу». Має почесну відзнаку «Оперативно-тактичного угрупування «Донецьк», а також має державні нагороди: медалі «За заслуги перед ЗСУ» та «За відвагу». Капелан Євген Малисевич продовжує нести свою місію.
