2014 року з початком російської агресії на сході України разом з бійцями на передовій були і священники різних українських конфесій. Вони з перших днів війни обрали шлях військового капелана для душпастирської служби в українському війську, розпочавши тим самим нову історію військового капеланства в Україні.
Нещодавно був ухвалений Закон «Про Службу військового капеланства», а разом з ним закріплено статус військових капеланів як військовослужбовців, визначено їхні функціональні обов’язки та вимоги.
Про капеланське служіння краще за капеланів ніхто не скаже. Вони залишили дім, родину, звичне спокійне життя та йшли на війну.
Історії капеланів - різні та в той же час мають багато спільного: вони вражають, приголомшують, когось змушують захоплюватися, а хтось не приймає такого вибору. А капелани знову й знову повертаються на війну, від буремного 2014-го й до сьогодні, бо розуміють: вони потрібні там найбільше, бо подолати той нелегкий шлях, який випав на долю України, українського народу можна лише об’єднавшись.
Про війну, волонтерство, капеланство, військові будні, вірян і атеїстів на війні капелани християнської церкви "Нове покоління" розповіли кореспондентці “Степова зоря” та сайту Petropavlivka.City.
Перша історія військового капелана нашого краю — В’ячеслава Хоруженка з Миколаївки.
В'ячеслав з капеланами (перший зліва)
Захищає Бог...
Донеччина та Луганщина: 93-тя бригада, 25-й батальйон “Київська Русь”, 34-й батальйон, 54-й батальйон... Піски, Кримське, Новотроїцьке... Ці місця за роки війни стали рідними для капелана В'ячеслава Хоруженка. До 2018 року він перебував на війні як громадянський, хоч і виконував там місію капелана. Пройшов школу Госпітальєрів, аби за необхідності міг надати першу допомогу.
А от уроків самозахисту не брав: “Нас захищає Бог”, - говорить військовий капелан В’ячеслав.
В’ячеслав Хоруженко родом, як і чотири покоління його родини, з села Миколаївка. Працював на шахті “Ювілейна" до 2016 року, а вже з того часу вийшов на пенсію. Саме цього року прийняв рішення, яке цілком змінило його життя: стати військовим капеланом. Приклад було з кого брати- з 2014 року чоловіки з протестантської церкви вже їздили на війну та несли там капеланську місію.
- Моїм наставником у капеланстві став Віктор Шпоть, з ним кілька разів їздив на війну. Це були короткі візити — день-два. У листопаді 2016 року я поїхав на війну та провів там півтора місяці. Коли повертався додому, знав, що скоро знову поїду туди, - говорить В’ячеслав.
І він повернувся на війну вже капеланом...
У буремні часи було бажання щось зробити для України. Зброю до рук брати не хотів. Думав лише, щоб було менше смертей солдатів, щоб їм там, на війні, було з ким поговорити.
В’ячеслав має дружину Людмилу, двох дорослих доньок, має й онуків. Родина підтримала прийняте колись рішення батька стати капеланом.
В'ячеслав Хоруженко
- Моя дружина — християнка, вона розуміє мене та мої наміри піти в капелани. Богом закладено в людині допомагати іншим. Як людина цього не робить, то відчуває дискомфорт. Коли допомагаєш, сам краще почуваєшся. Мені тоді дуже хотілося, щоб у країні щось змінилося. А змінити все можна лише з Богом.
Уперше в якості капелана В’ячеслав провів півтора місяці під Кримським на Луганщині, позиція Ложбинка. За сто метрів від позиції - лісосмуга, від неї за кілометр знаходилися позиції агресора. У підрозділі було 15 чоловіків. Їм намагався стати другом, помічником і ніс свою важливу місію.
- У перші дні під Кримським зрозумів, що треба завоювати довіру солдатів. Знайомилися вони з насторогою, придивлялися, дехто не розумів, чому я тут, беззбройний. Проте згодом став своїм у команді, - розповідає капелан.
З дружиною
Перше серйозне випробування перед ним постало в перші ж дні...
- У підрозділі був чоловік, який мав звичку вживати наркотики та спонукав до того молодь. Моя спроба достукатися до нього спершу не дала результату. Чоловік вхопився за автомат, певно хотів подивитися, як я поводитимусь, чи не схоплюся за зброю. Я почав з ним говорити, пропонував покаятися, пояснював, що нас війна вбиває, то навіщо нищити себе шкідливими звичками. Нам треба жити, говорив йому, захищати свою Батьківщину. Солдат відповів, що Бога не знає. Через півроку він потрапив до госпіталю. І там уже покаявся нашим капеланам. Рано чи пізно всі йдуть до Бога, - говорить капелан.
Капелани
Місяць — на війні. Місяць — вдома.
Капелан все частіше повертався до гарячих точок, знав, що на нього там чекають.
- Якось на ротацію потрапив у 25-й батальйон “Київська Русь”. Добре пам'ятаю комбата. Звали його Євгеній, кремезний був чоловік. Штаб знаходився на другій лінії, я був серед офіцерів, просився, щоб відправили на передову лінію. Спочатку комбат відмовив, а через день сам мене викликав і дозволив їхати на передову. Сказав, що я там потрібен. Я поїхав... - говорить капелан.
Уже коли прибув на місце, дізнався, чому комбат змінив своє рішення. У цей день там почався обстріл. Коли вибухнула перша міна, усі побігли до бліндажу, за ними слідом падали міни. Друга міна впала — не розірвалася, те ж саме було з третьою. І лише, коли солдати сховалися в бліндажі, упала четверта міна та вибухнула. Ніби хтось беріг солдатів та дав змогу їм добігти до укриття неушкодженими. Ось після цього комбат подумав, що капелан має бути з бійцями.
- Якось розмовляв з одним солдатом, він сам з Києва. Той розповідав, що був успішною людиною, а коли почалася війна, сказав собі: “Я - українець. Я йду добровольцем на війну”. Його розповідь мене надихнула. Я знав, що є такі люди, які люблять свою країну, готові віддати своє життя за Україну. І мене це дуже зачепило. Саме на війні я побачив істинних патріотів України, для мене це було особливе свідоцтво та впевненість у тому, що я обрав вірну місію, - говорить капелан.
На війні випадковостей немає
Міна не розривається, дає тобі змогу укритися... Або ж навпаки хтось ніби відвертає солдатів від біди.
- Такий випадок був: почався обстріл на позиції, солдати разом з ротним бігли окопом до бліндажу... і проскочили поворот до укриття, хоча сотні разів тими окопами ходили й бігали. Вони розвертаються бігти назад, а в цей час снаряд попадає прямо в бліндаж. Назвіть це випадковістю... Якби вони не проминули той поворот до бліндажу, то в цю хвилину б усі загинули. Тому Бог є, а випадковстей не буває, - розповідає капелан В’ячеслав.
- Чи правда, що на війні немає невіруючих людей? - питаю в капелана.
- У певних ситуаціях так. Бувало солдату говорю про Бога, а він каже: “Не вірю, я атеїст...” А коли починаються ворожі обстріли “Градом”, укрилися в бліндажі й чую, як цей же солдат починає молитися. Я слухаю, а він краще молиться, аніж я, - посміхається В’ячеслав.
Капелани навчаються
Про місію капеланів на війні можна говорити багато. Вони стали невід'ємними від солдатів на фронті. Самі військові помічають, там де знаходиться капелан, фактично не буває двохсотих. Розуміють це солдати і самі вже запрошують капеланів.
- Просять солдати, щоб капелан був поряд. Їм спокійніше. Одна з моїх місій, щоб менше молодих хлопців гинуло на війні. Бог захищає. Я вірю в Бога, я люблю Бога. Я його випробовував не раз, - говорить капелан.
- Чи задумувалися ви над тим, що може трапитися ситуація і вам доведеться взяти до рук зброю? - цікавлюся в капелана.
- Це одне з головних питань, яке ставлять мені солдати. І воно цілком зрозуміле. Ми ж фактично живемо в одному бліндажі, як то кажуть: одна ложка, одна виделка на всіх. І вони часто запитують, якщо трапиться така ситуація, чи буду я стріляти? Ішов у Ложбинці бій, я забіг до бліндажу та мимоволі виникає думка, що, можливо, доведеться стріляти, я думками навіть вимальовую план дій: згадую де зброя, де запасні ріжки. Умію я стріляти, умію розбирати автомат, пройшов строкову службу в Усурійську, дослужився до старшини, це для солдата- найвище звання. І коли я відповідаю, "як Господь поведе", солдатам такої відповіді достатньо, - розповідає капелан.
Звертатися до Бога треба так, як до батька
На службі
Військові знають, що і перед боєм, і під час бою поряд буде людина, яка молитиметься за них. Навіть серед вибухів, артилерійської канонади вони чутимуть його молитву.
- Мій дідусь був на війні в 1942-1945 роках. У кишені його гімнастерки була зашита молитва “Живим в помощі Вишняго” (Псалом 90-й). Дідусь цю молитву часто повторював. Він повернувся з війни живий. Я читаю бійцям різні молитви, “Отче наш” — це народна молитва, її знає кожен. І все до Бога можна звернутися своїми слова. Бог усюди, можна будь-де до нього говорити й Він відповість. Звертатися до Бога треба так, як до батька. Молитва — це розмова з ним. І не забувайте дякувати Богу, бо все від Бога, до Бога, і для Бога, - радить капелан.
Поліцейський капелан
В’ячеслав Хоруженко служить у протестанській церкві в селі Миколаївка. А віднедавна почав працювати на громадських засадах поліцейським капеланом. Священник вважає, що поліцейським з огляду на складні умови служби потрібна психологічна підтримка й Боже Слово.
Якщо військове капеланство в Україні добре розвинуте, то капелани в поліцейських підрозділах є радше винятком, ніж правилом. Хоча в США вони працюють із 50-х років, а в сусідній Польщі – від 2005-го.
В Україні поліцейські капелани вперше з’явилися на Луганщині три роки тому. Це був пілотний проєкт, який на сьогодні набирає потужніших обертів та все більше охоплює територію України.
В'ячеслав Хоруженко
-На поліцейського капелана я вчився в Сєвєродонецьку. Уже більше року їжджу в Дніпро, там є особливе відділення поліції, яке займається питаннями насилля в сім’ї. Я разом з поліцейським в одному екіпажі їжджу на виклики. Моя місія тут теж як священослужителя. Такі виїзди зазвичай відбуваються два-три рази на місяць. Поліція відділена від суспільства, у них така служба, що чужим правоохоронці не довіряться, до себе не підпустять. А проблем у поліції дуже багато. Я бачу, коли приходять служити ї молоді хлопці та дівчата і говорять, що хочуть допомагати, але швидко вигорають. Поліцейським теж немає з ким розмовляти. Це була основна причина, чому я став ще й поліцейським капеланом, щоб і цим дівчатам та хлопцям було кому вилити душу.
Довіра до капеланів зростає й у буденному житті
- Я часто їжджу міжміським автобусом. У таких поїздках заводяться розмови з пасажирами, і люди мені відкриваються. Капеланам довіряють. Це зі своєї практики говорю. У мене є бажання стати капеланом своєї рідної Миколаївської громади. Я вже говорив про ці наміри голові громади. Усвідомлюю, що я вже пенсіонер, та у 60 років не так легко все охопити. Та я тішу себе думками, що готую грунт для послідовників, - говорить капелан В’ячеслав.
Є час війні і час миру...
До 2014 року в Україні були лише тюремні капелани, а в арміях - замполіти. Сьогодні військовий капелан -важлива складова Української армії. Важливі й поліцейські капелани.
Капелан - почесна місія, сприйняти яку треба серцем і розуміти, що ти йдеш на війну, а твоя зброя - Слово Боже. Капелани потрібні в усіх силових структурах. Капелан іде туди, де не завжди піде священник. Вони йдуть на війну, бо усьому свій час під небом.
Є час народжуватися та час вмирати,
час розкидати каміння та час збирати його,
час війні та час миру...
Цими рядками з Біблії завершуємо розмову з капеланом В’ячеславом Хоруженком.
Продовження буде...
