14 жовтня українці відзначають Покрову Пресвятої Богородиці, День захисників і захисниць України, День козацтва та День створення Української Повстанської Армії. Пишаємося нашими захисниками та захисницями всіх часів, нескореними українцями, які залишають свій дім і йдуть захищати країну. Вони неймовірні, їхні воєнні історії можна слухати годинами, бо там сила, мужність і кохання. У цей день розповімо вам про молоду пару військових, їхній вибір та зворушливу історію кохання на війні.
Вона вдягає піксель і берці,
Розгрузка ховає малесенькі плечі...
Він одягає берці та броник,
Небо прозоре, наче з капрон...
Розглядаючи фотознімок військової пари, чомусь одразу на думку спадають слова цієї пісні. Наспівуються вони, бо захисника Олега Шибченка й захисницю Аліну Лузгіну поєднала військова служба. Він — старший солдат, командир відділення протитанкових керованих ракет, а вона — військовий фельдшер. А це їхня спільна історія: про війну й кохання.
Олег
Олегу Шибченку 23 роки, родом з Петропавлівки. Ще 2019 року він пішов добровольцем захищати країну. І зараз хлопець на війні.
Батьків Олега знають добре в селищі: батько Микола Петрович працює водієм у Петропавлівському ліцеї №2, викладає УПК. Мама Світлана Миколаївна працює в Петропавлівській лікарні в їдальні. Має Олег і двох старших сестер. Родина завжди була і є опорою для Олега. Мабуть, тому швидко прийняв рішення стати військовим. І сили черпає в своїх рідних.
- Найбільше на війні сумую за рідними. Коли випадає нагода навідатися додому, більшої радості для мене немає. Зараз частіше можу бачити рідних. І все ж полюбляю інколи заїхати додому зненацька, зробити мамі сюрприз, - розповідає Олег.
Навчався Олег в Петропавлівській загальноосвітній школі №1. Продовжив навчання в Дніпровському коледжі на електромеханіка та вже на четвертому курсі навчання працював у електроцеху на шахту «Степова» (проходив практику від коледжу).
Рік пропрацював на шахті, закінчив коледж і одразу записався на контрактну військову службу.
- 28 серпня 2019 року вперше поїхав на військові навчання. Це були курси молодого бійця, спеціальні навчання. Уже підготованим солдатом йшов на захист країни. Ще навчаючись у коледжі, я прийняв рішення, що піду служити. У лютому цього року продовжив службу, бо в країні почалася повномасштабна війна, - згадує Олег.
24 лютого Олег знаходився на Сумському напрямку. Вісті про повномасштабне вторгнення застали зненацька. Олег вже був командиром групи відділення протитанкових керованих ракет. Одразу група, яку очолював Олег, отримала накази та бойові завдання – зайняти бойові позиції та зупиняти ворожу техніку. Олег та його побратими з перший днів війни керують українським протитанковим ракетним комплексом «Стугна-П» і нищать ворога в гарячих точках України.
Усі свої думки Олег концентрує на війні: треба бути постійно напоготові, аби зупинити ворожий наступ. Тому у вільний час намагається відпочити, якщо така можливість випадає.
- Доводилося спати в лісах просто неба, у бліндажах, а коли на позиціях трапляється якась будівля, то це вже для нас майже санаторій. Але по-справжньому відпочити я можу лише вдома, у колі своєї родини, тоді відновлюються сили, бо відчуваю особливу ауру. Більше нічого не хочеться, аби хоча б на кілька днів з'їздити додому, - зізнається наш герой.
На війні Олег зустрів чимало друзів та побратимів. І зустрічав, і втрачав…
- У нашій групі багато різних та цікавих особистостей. Є друзі з гарним почуття гумору, з ними завжди весело, вони підіймають нам настрій у важкий час. Є ті, хто завжди зберігає холодний розум. Разом зі мною служив Віктор Міхно з села Українського, він був моїм другом, служили в одній бригаді, але у різних підрозділах. Дуже тяжко сприймаю втрати побратимів. Але даю собі слово не впадати у відчай, бо побратим віддав своє життя за нашу країну та її майбутнє, тому не маємо права здаватися. Ми повинні повернути країні нашу волю, - говорить Олег.
- Захищати Україну – це обов’язок чи покликання? - запитую Олега.
- Обов’язок кожного українця - робити те, що потрібно нашій країні. Хтось не служить, але працює на СТО і безкоштовно лагодить військовим машини. Хтось працює в лікарні, хтось допомагає переселенцям. Кожна людина повинна виконувати свої обов’язки. Не повинні всі йти служити, наразі українська армія має достатньо військових, тепер нам потрібна лише підтримка від нашого народу, - відповідає Олег.
Кохання
І як же зберігати холоднокровність на фронті, коли прийшов час закохатися. Навесні цього року Олег випадково зустрів гарну дівчину Аліну. Відтепер вона - його наречена.
Аліна - військовий фельдшер, служить пара в одному підрозділі. Проте про існування один одного дізналися не так давно. Олег та Аліна разом з 30 квітня. Випадкова зустріч дала поштовх почуттям.
- Познайомилися з Аліною в казармі. Привернула увагу своєю красою та запальним характером. Аліна дуже бойова. Спочатку навіть не міг розібрати свої почуття, було дуже добре поряд з нею, але в ту ж мить боявся, що ми не підійдемо один одному, - зізнається Олег.
Спілкування між Олегом та Аліною майже одразу перейшло в теплі стосунки. Перші кроки на зустріч коханню Олег і досі пам’ятає.
- Після зустрічі з Аліною повернувся додому із зони бойових дій, відвідав рідних, а потім засумував та й вирішив написати дівчині, що запала в душу. Кілька днів ми спілкувалися телефоном, а потім я її запросив з нами на полігон. Разом пішли на вечерю, відтоді майже не розставалися. Тепер ми живемо разом, чекаю особливого моменту для пропозиції руки й серця, - розповідає Олег.
Аліна
Аліні Лузгіній 22 роки, родом з Вовчанська, Харківської області. Вона - військовий фельдшер. Навчалася в медичному коледжі на фельдшера, по закінченню якого працювала в Харківському медичному відділені з пацієнтами, хворими COVID-19.
За 10 днів до війни (14 лютого) дівчина вирішила підписати контракт на військову службу. Почала свою службу в 93-й механізованій бригаді «Холодний Яр».
- У військкоматі вже тоді говорили, що війна в Україні неминуча. Мені запропонували службу за контрактом. Я погодилася рятувати наших захисників. Я не бойовий медик, надаю першу медичну допомогу у військовій частині, - розповідає Аліна.
Перший день на службі здивував молоду дівчину: прийшла до казарми, очікувала, направду, щось схоже на лікарню, а побачила інший світ. Солдати, графік, форма замість медичного халату. Завданням було вести медичні картки, лікувати солдатів, слідкувати за хворими та супроводжувати їх до шпиталю.
Початок воєнного вторгнення, 24 лютого, Аліну застав у казармі. О 4-ій ранку прокинулася від дзвінка мами Яни.
- Мама подзвонила і каже, що почалася війна. Вовчанськ окупували. Я спочатку не вірила - у нас було тихо. Близько 7-ї ранку поряд з нашою казармою був перший приліт ракети, - згадує Аліна.
Мама Яна й тато Валерій відтоді 7 місяців прожили в окупації. І лише нещодавно ЗСУ звільнили місто, і Аліна з Олегом одразу евакуювали батьків до Петропавлівки.
- Не передати, як ми переживали ці сім місяців окупації. Російські солдати приходили в будинок моїх батьків, перевіряли телефони та питали про мене, де служу. Мама сказала їм, що не спілкується зі мною, ніби повірили, не чіпали їх. Розпитували навіть молодшу сестру, їй лише 14 років. Усе, що мало інформацію про мене, рідні видаляли з телефонів, ховали, - згадує Аліна.
Але попри все, що довелося пережити молодій дівчині, мабуть, як подарунок за стійкість - зустріч із Олегом.
- Олег мені спочатку не сподобався, таким голосним та кремезним видався. Коли побачилися згодом, посміхнулися один одному, і це вже був інший Олег. Він почав мені писати, спілкування швидко перейшло в романтичні стосунки. Поки мої рідні були в окупації, ми не планували ні весілля, ні заручин. А зараз будуємо плани, - говорить Аліна.
Наречені вже познайомили один одного з батьками. Коли евакуювали батьків Аліни до Петропавлівки, то здружилися й батьки молодої пари. Сім’ї спілкуються та проводять час разом.
Про плани на майбутнє
Зізнається Аліна, що не мріяла про чоловіка-військового.
- Раніше й подумати не могла, що в мене коханий буде військовим, але доля так вирішила, і ми – військова пара та служимо разом.
Мрії в молодої пари, як і в більшості українців. Скорішої перемоги та тиші, щоби всі повернулися до рідних додому. Аліна хоче повернутися працювати в лікарню та мати спільну родинну справу. А ще діток: про донечку та сина, майбутніх захисника та захисницю. І просто жити. І все буде, але поки що «…Вона вдягає піксель і берці… Він одягає берці та броник… Зараз вони захищають країну, якій так треба перемога й воля.
