Іван Волков із Мирнограда — батько двох синів, люблячий чоловік і доброволець Третьої штурмової бригади. Після виходу на позиції під Авдіївкою у лютому 2024 року Іван зник безвісти. Півтора року очікування, пошуків і ДНК-перевірок завершилися болючим підтвердженням: захисник загинув під час виконання бойового завдання. В останній шлях Івана Волкова проводжали в Петропавлівці.
Іван Волков народився 5 травня 1985 року в Мирнограді. Зростав у великій родині: шестеро дітей, і Іван був третім. Іван закінчив місцеву школу, потім здобув фах зварювальника.
Родина та діти
Іван жив у Мирнограді, працював за професією на шахті — на підприємстві «Шахта 5/6» у Мирнограді. 2016 року познайомився з Наталією - дівчина з Покровська, яку покохав. Невдовзі Наталя переїхала до коханого в Мирноград, де вони будували своє майбутнє.
Виховувало подружжя двох синочків. У жовтні 2017 року в закоханих народився син Богдан, а в травні 2019 - син Антон.
До 2023 року життя родини було мирним і звичним. Усе змінилося, коли Іван вирішив піти добровольцем.
11 листопада 2023 року Іван Волков став на захист України.
Мріяв про Третю штурмову
Рішення Івана було твердим і свідомим. Долучився добровольцем до Третьої штурмової бригади. Пройшов навчання. У підрозділі Іван служив із першого дня й до останнього. Його рішення піти воювати було внутрішньою необхідністю.
- Військового досвіду чоловік не мав, строкову службу не проходив. Він просто хотів потрапити у Третю штурмову. У нього було бажання поповнити лави саме цієї бригади. І я звісно підтримала його. Він пройшов навчання, почав служити і більше додому за час служби він так і не повертався, - згадує друджина.
Авдіївський напрямок
Іван - солдат Третьої штурмової бригади. Увесь час Іван ніс службу на Донеччині під Авдіївкою. Мав позивний “Вовк”. Він мало ділився пережитим на фронті з рідними, хоча за будь-якої нагоди телефонував дружині, питав більше як вони, та втішав: “Усе добре!”
13 лютого 2024 року зв’язок з Іваном родина втратила.
Коли Іван із побратимами виходив на позиції під Авдіївкою, зв’язок став уривчастим. 12 лютого 2024 року дружина Наталія говорила з ним востаннє. Після цієї розмови чоловік більше не вийшов на зв’язок. А з 13 лютого він вже вважався безвісти зниклий.
Останні слова
Наталія добре пам’ятає ту останню розмову.
- Чоловік мені завжди говорив, що все буде добре. А останнє, про що ми говорили — я просто цікавилася, як він, що він, і коли вони будуть виходити, щоб чекати його дзвінка. Він написав, що ще не знає, коли будуть їх міняти, і все.
20 лютого Наталі зателефонували та повідомили:
- Сказали, що мій чоловік безвісти зниклий ще з 13 лютого 2024 року.
Обставини зникнення
Наталія не знає напевно, що сталося з Іваном. Та з часом почула версію, яку передали побратими.
- Як мені вже з часом стало відомо, їхня група вже збиралася виходити з Авдіївки.
Їм був наказ витягнути ще одну бригаду, яка знаходилась у кільці росіян двоє чи троє діб. Іван з побратимами вирушили туди, де з ними пропав зв’язок. У допомогу тим підрозділам відправили ще одну бригаду. І з трьома бригадами пропав зв’язок. Так, як мені розповідали.
Сповіщення та перші надії
Повідомлення про зникнення чоловіка Наталя отримала у військкоматі, де колись Іван ставав добровольцем.
- Я отримала сповіщення у нашому військкоматі в Донецькій області. На той момент не було розуміння, що з Іваном сталося — чи він потрапив у полон, чи загинув. Просто сказали, що пропав.
Потім приїжджали представники його бригади.
- Спілкувалися з комбатом, і він сказав, що є надія, що він потрапив у полон. Але стовідсоткового підтвердження полону не було.
Втеча з-під обстрілів і втрата дому
Після зникнення Івана Наталія залишалася з дітьми в Мирнограді. Вона вірила, що він живий і дочекається його вдома. Але в жовтні 2024 року життя Наталі та її синів знову перевернулося.
- У жовтні минулого року нам довелося покинути свій дім. Наше місто бомбардували. У Мирнограді не було світла двоє діб, планували їхати до батьків у Покровськ. Пішли з синами з дому, дорогою йшли на зупинку. Недалеко від нас вибухнув дрон. Ми з дітьми дивом вижили. Дійшли до будинку моєї куми, там було безпечніше, але обстріли не припинилися. Уночі теж був приліт. І вранці, коли я зателефонувала сусідам, мені сказали, що влучило у наш дім.
Наталія вирушила туди.
- Я повернулася додому, можна сказати, подивитись на згарище. Ми втратили все: дім, документи, речі… Так ми опинилися в Петропавлівці, прихистили друзі, - згадує Наталя.
Півтора року чекали
Утрата дому пригнічувала. Утішали лише синочки поруч та віра в повернення чоловіка. Після зникнення Івана Наталія жила в очікуванні новин — між надією та страхом. Півтора року невідомості, коли ніхто не міг сказати, де Іван і що з ним сталося.
Перша звістка про Івана, на жаль невтішна: Наталю запросили на впізнання тіла. У травні 2025 року відбувся обмін тілами загиблих, в результаті якого Україна повернула 909 захисників. Після повернення тіл їх ідентифікують експерти, а потім передають родинам для поховання. Іван був серед тіл, переданих у тому травневому обміні.
31 травня 2024 року:
- Тоді в нас було перше співпадіння з ДНК. У жовтні ми здали повторний зразок ДНК, який збігся. Це вже означало, що Івана нам повертають.
Батько, друг, людина з великим колом друзів
Іван був людиною, яку поважали всі довкола. Хороший друг, до нього всі друзі добре ставилися, а їх у нього було дуже багато. Майстром у своїй професії, лагодив, ремонтував автівки. Та передусім Наталія згадує Івана як турботливого батька й люблячого чоловіка.
- Іван хороший батьком і чоловік. Дуже сильно любив дітей, завжди казав мені: бережи дітей — і все буде добре. Я їм тільки-но повідомила, що тата більше немає…
Останній шлях Івана Волкова сповнений болю, тиші та вдячності
22 листопада 2025 року, після півторарічного шляху, Іван Волков повертається додому на щиті. Зустрічає Івана живий коридор у Петропавлівці… Сирени поліцейської автівки сповіщають: Івана везуть додому...
Труну встановили у дворі будинку, де нині живуть Наталя з дітьми, у дворі, що став для них новим прихистком після втрати дому.
На труні — синьо-жовтий прапор. Люди один за одним, кладуть квіти, торкаються дерева домовини, тихо промовляють слова прощання.
Панотець Олег Тимофієв служить панахиду за загиблим — над подвір’ям лунає молитва, змішуючись із приглушеними схлипуваннями дружини та рідних.
Наталя обіймає синочнів — Богдана і Антона. Хлопчики притискалися до мами, наче намагаються упіймати у її обіймах безпеку, яку колись давав тато.
Після молитви, траурний кортеж вирушає до останнього місця спочину захисника.
Під час поховання на кладовищі виступили військові.
- Ми вшановуємо солдата частини А4638 — Івана Волкова. Іван загинув від отриманих ран під час бойового завдання поблизу Авдіївки. Його подвиг назавжди залишиться в пам’яті усіх, хто його знав. Щирі співчуття родині. Пам’ять про нього житиме вічно. Він — приклад присязі. Війна пам’ять воїну, - представник військкомату Роман Шугайло.
Прощальне слово взяла в.о. голови Петропавлівської громади Лариса Замура:
- Іван воював у гранатометному відділенні 3-ї штурмової бригади, брав участь у боях за Авдіївку. То був його другий вихід на позиції, після якого він пропав безвісти. Півтора року він був безвісти. Осиротіли діти — 8-річний Богдан та 6-річний Антон. Родом із Мирнограда. Свій останній прихисток Іван знайшов на Петропавлівщині. Герой віддав своє життя за нас з вами.
Панотець Олег додав слова, від яких багатьом знову навернулися сльози:
- На жаль, у кожну громаду приходять сумні звістки. Співчуваю родині, котра залишилася без чоловіка, батька. Але ви повинні знати, що тато — Герой. Усі воїни йдуть до раю, і він став до лав війська небесного. Він став вашим Янголом-охоронцем.
Біля домовини дружина Наталя, стискаючи руки синів, схилилася й тихо промовила:
«Дякую тобі за все…»
Три салютні залпи розітнули повітря — знак того, що військо небесне поповнилося ще одним воїном.
Ще один Янгол з висоти оберігатиме свою родину й рідну землю.
Останній шлях воїна Івана
