У рації — коротке: «Убер-200». Він чує це про себе. Але він живий. І намагається сам накласти турнікети… У шпиталі перше, що він запитав: «А де моя друга нога? Я на неї розраховував…» Сьогодні військовий Олександр Стець вчиться ходити на протезах і мріє допомагати іншим.
Олександр Стець пішов до війська, пройшов фронт, отримав тяжке поранення, втратив обидві ноги й тепер шукає свій шлях у новому житті. Тепер можна подумати, що вже знаєте цю історію, але насправді головне в ній тільки починається. У цій історії не все так очевидно.
Бо між «тоді» і «тепер» — не лише фронт, вибух, операції та реабілітація. Тут є доля. Є Бог. Є молитва, яка не стихала — щоранку, щодня і щовечора. І є люди, які весь цей шлях ішли поруч.
Ця історія — не лише про те, як почалася його війна. Вона про те, як після неї починається інше життя. Аби зрозуміти, звідки в Олександра сили робити наступний крок, варто повернутися туди, звідки все почалося.
«Коли робота подобається, не відчуваєш втоми»
Олександр Стець родом із Кропивницького. Понад десять років тому разом із дружиною оселився в селищі Макарів Бучанського району на Київщині.
До війни Олександр спробував себе у багатьох професіях. Останньою його роботою була служба таксі «Uber». Каже, що ця справа йому справді подобалася.
— Коли робота подобається, то ти не відчуваєш якоїсь втоми чи незручностей. Мені імпонувало все: їздити за кермом, спілкуватися з людьми, мати заробіток.
За кермом таксі Олександр зустрів і початок повномасштабної війни.
Евакуація людей і гуманітарні рейси
У перші дні російського вторгнення селище Макарів опинилося на шляху ворога до Києва. 27 лютого у селі побачили російську бронетехніку. Коли ситуація в Макарові стала небезпечною, Олександр разом з односельцями переховувався у підвалі місцевої церкви. Там зібралося близько сорока людей. Люди чекали, коли зможуть вибратися із селища. 2 березня українські військові звільнили селище, але Макарів ще довго перебував під обстрілами, а руйнування сягнули значної частини селища.
Люди намагалися виїхати з Макарова, тож телефонували Олександру з проханням допомогти. І він не відмовився — допомагав евакуюватися.
— Вивозив людей з селища. А потім виїхали з друзями й самі до міста Рівного. Там нас розмістили у школі та спортзалі. Кілька днів спали на матрацах і розкладушках, поки друзі не допомогли знайти житло. Відвезли дружин і дітей до кордону, відправили їх у безпечне місце, а ми, чоловіки, повернулися.
Згодом у Хусті Олександру запропонували допомагати з евакуацією людей із небезпечних районів. Переважно це були діти, люди з інвалідністю, багатодітні родини, а також жінки. Для евакуації йому надали мікроавтобус, кошти на пальне. Олександр їздив разом із другом — пастором протестантської церкви.
— Ми вивозили людей здебільшого до кордону, і аби назад не їхати пустими, налагодили постачання гуманітарної допомоги. Допомагали різні люди й організації.
Так тривали перші тижні війни. Через місяць на одному з блокпостів Олександра запитали, чи має він військовий квиток.
«Через два дні — з речами»
Військового квитка в Олександра не було. В юні роки був ще тим шибеником. Тож до армії, як він хотів, його не брали.
— Побилися в клубі. Нас чотирьох шибеників покарали умовно, взяли, як кажуть, на олівець. А в ті часи хлопців з умовними покараннями не брали до армії. Були люди, які «відкуплялися» від армії, бо не хотіли йти служити. А я ходив до військкомату, просився — не взяли.
Часи змінилися. І Олександру на блокпосту вручили повістку та направили пройти військово-лікарську комісію.
— Я прийшов до військкомату, мене сфотографували, зробили військовий квиток, написали там, що я солдат, і сказали: «Через два дні — з речами».
Після евакуаційних поїздок, допомоги людям і гуманітарних рейсів, які стали частиною його життя в перші місяці великої війни, Олександр опинився у війську.
Перші тижні у війську
У навчальному центрі в Кам’янці-Подільському Олександра, як і інших новобранців, розпитували, хто вони, що вміють і який у них досвід.
— Казав все як є, що я водій. Мої навички на той час привели мене до інженерної навчальної частини. Там вже навчали працювати з технікою.
Через чотири тижні після навчання — урочистості. Олександр прийняв присягу. Цей момент його, як людину віруючу, особливо вразив.
— Присяга дуже схожа на біблійну обітницю. Я присягав: «Клянусь служити українському народові». У церкві люди обіцяють Богу: « Жити доброю совістю, чесно жити». Мені це сподобалося.
Працювати по совісті Олександру судилося в 23-му інженерно-позиційному полку. І служба йому сподобалася.
— Потрапив я до інженерно-позиційного підрозділу. Це не бойова бригада, де військові безпосередньо ведуть стрілецькі бої. Наша робота була — допомогти війську облаштовувати позиції, будувати протитанкові рови, працювати з технікою та виконувати інженерні завдання, — згадує Олександр.
Для Олександра це стало своєрідним подарунком долі — можливістю служити, чого не вдалося в юності, й бути корисним там, де найбільше потрібні були його навички.
Від інженерних завдань — до піхоти
За час служби Олександр разом із підрозділом виконував інженерні завдання на різних напрямках фронту: Херсонщині, Миколаївщині, Харківщині; одна з останніх — Новопавлівка (Дніпропетровщина).
У 2024 році ситуація на фронті змінилася. Вийшов наказ: частину військовослужбовців із підрозділів підтримки перевести до підрозділів піхоти. Для командира роти це було непросте рішення. Із сотні військовослужбовців потрібно було визначити близько половини для переведення.
— Не вистачало людей у війську. Я одразу зрозумів, що буду одним із тих, кого переведуть у піхоту. Я не молодий і не старий, здоровий, не питущий, не палю. У піхоті, як то кажуть, буду в нагоді. Зі мною служили хлопці, яким було по 20 років. А мені вже 45. І я думаю, правильне рішення прийняв командир: я трохи пожив, знаєте, а ще зовсім молодих треба було берегти, — пояснює Олександр.
У 2024 році Олександр потрапив до бойової бригади — 141-ї окремої механізованої бригади. На той час підрозділ перебував на Запорізькому напрямку.
Перший вихід «Убера» на позицію
Для Олександра — тепер вже піхотинця — це був зовсім інший світ. Незнайомий, небезпечний, але такий, якого йому хотілося пізнати. Що відбувається там, на позиціях? Як військові організовують свою роботу в умовах постійної загрози? Як усе це виглядає не з розповідей побратимів, а на власні очі?
Довго чекати відповіді не довелося. Свій перший вихід на бойову позицію Олександр йшов разом із сержантом. З побратимом вони йшли міняти військових, які перебували у бліндажі.
Тоді Олександр уперше побачив війну зблизька — не як поняття, а як щоденну роботу людей, де кожен рух продуманий, кожне повідомлення має значення, а над позиціями постійно працюють українські дрони.
— Особливо мене вразило, наскільки все на фронті продумано й організовано. Над позиціями працювали українські дрони, які стежили за ситуацією, ти не просто йдеш, тебе ведуть. Військові регулярно доповідали про обстановку, використовували свої коди та умовні назви позицій.
У свій перший вихід на позицію Олександр отримав і позивний.
— Я взяв позивний «Uber», тому що таксував у цій програмі. Думав спочатку: таксист, баптист, але «Uber» мені сподобався більше.
Новий напрямок і великі втрати
Підрозділ Олександра раптово перекинули на Донеччину — у район Великої Новосілки. Маршрути, лісосмуги та місцевість доводилося вивчати практично з нуля.
— Я досі не розумію, чому так роблять. Ми стояли на Запоріжжі, вже знали першу стежку, куди заходити. Наші пілоти знали місцевість — усі лісосмуги. А тут новий напрямок. Ніхто нічого не знає, тільки на планшеті або на карті показують, куди йти.
Наступні два місяці стали для підрозділу надзвичайно важкими. Втрати зростали. Були поранені, загиблі та обмежено придатні до служби. Зрештою, Олександр залишився єдиним військовослужбовцем на їхній позиції, який міг виконувати бойове завдання.
— Командування питає: скільки людей перебуває на позиції, скільки в лікарні, скільки залишилося на місці. І ще один пункт: хто здатен продовжувати виконувати завдання. І в цьому пункті написано «Uber». Тобто я один.
Молитва перед кожним виходом
Відтоді кожен виїзд на позицію для Олександра мав особливу цінність. Він знав: там, куди їде, його вже нікому замінити. Добиралися по-різному — на броні чи на пікапах. І щоразу перед дорогою він молився.
— Я завжди молився. Коли їхали на позицію, молився, аби Бог зберіг. Бо доїхати до позиції — це ще той квест. Бувало, броня гнала — траплялося багато різного. Коли нас змінювали й вивозили, теж молився.
Олександр молився разом із побратимами в бліндажі. Навіть якщо не знав, чи звикли вони молитися, просто просив дозволу.
— Я кажу: «Хлопці, можна я помолюсь?» Вони кажуть: «Молись». Кажу їм: «Я буду молитися вголос. Ви почуйте мої слова». А люди вже самі в серці могли щось попросити у Бога.
На позиціях військові майже не спали. Чергували по дві-чотири години, постійно залишаючись напоготові. Тому молилися вранці, вдень і ввечері. Та одного разу молитву перервав бій.
«Він хоч і ворог, але людина»
Під час бою російські військові наближалися до українських позицій. Один із російських солдатів забіг у бліндаж, де перебували Олександр і його побратими.
— Він, мабуть, шукав укриття від дронів і забіг до нас. Ми його схопили, зв’язали, розвантажили. Тепер поруч зі мною перебував полонений — російський військовий.
Війна змусила Олександра по-новому осмислити й питання, яке йому якось поставила дружина: чи буде гріхом стріляти в людину.
— У мирному житті насильство над іншою людиною є злочином. Але військовий виконує свій обов’язок із захисту своєї держави. Якщо моя держава дає мені автомат, кулемет, броню, каску, військовий квиток — усе для оборони, і каже: «Ти тепер військовий. Ти маєш захищати, ти маєш зупинити ворога», — то це вже інше. Я не просто так це роблю. Я захищаю.
Це переконання допомагає Олександру залишатися вірним своєму обов’язку навіть у найважчі моменти.
Через два дні на позицію знову забіг російський військовий. Обидва полонені опинилися поруч.
— Я тоді казав хлопцям, що це наші полонені. Ми не повинні з них знущатися або принижувати. Він хоч і ворог, але людина.
«Є люди різні, але є дуже сміливі»
Війна випробовувала не лише зброєю. Вона випробовувала витримкою, вірою, ставленням до ворога і здатністю залишатися людиною там, де щодня доводилося дивитися смерті в очі. А ще — часом. Бо десять днів на позиції під обстрілами зовсім не схожі на десять звичайних днів.
На Запорізькому напрямку військових зазвичай заводили на позиції на 10–12 днів. Після такого терміну накопичувалася сильна втома, тому людей потрібно було змінювати, аби вони могли трохи перепочити. Та на новому напрямку все було значно складніше. Ворог уже перебував навколо позицій, тому можливості регулярно забирати військових не було.
— Там вийшло так, що ворог був навколо: і попереду, і позаду. Забрати нас не було можливості. Тому ми там затримувалися на 22–25 днів.
Тривалість перебування на позиції залежала від обставин і складності завдання. Інколи військових могли забрати вже через день-два, а інколи точного терміну ніхто не знав. Інколи доля підкидала цікаві знайомства. Олександр згадує одного із командирів — старшого лейтенанта з позивним «Турист». Молодому офіцеру було 27 років. Вони вперше познайомилися вже на позиції.
— Коли я його побачив у лісосмузі Туриста, навіть не здогадувався, що переді мною офіцер. А потім я дізнався, що він лейтенант. І був здивований: як це лейтенант бігає по лісосмугах? Коли бачиш офіцера, який командує ротою і разом зі своїми підлеглими на позиції, то повага до цих людей. Є різні люди, але є й сміливі.
«На першому місці — виконати завдання»
Сміливість, про яку говорить Олександр, для нього не була абстрактною рисою характеру. Її перевіряють не словами, а моментами, коли можна сказати «ні» — але все ж таки ти йдеш.
Телефонний дзвінок від «Туриста»: офіцер запропонував Олександру приєднатися до групи. Завдання було непростим: забрати з бліндажа пораненого військового, який уже кілька днів залишався там сам. Олександр на мить засумнівався. Але все ж погодився.
— Турист зателефонував і розповідає: «У моїй роті хлопець поранений у бліндажі. Він там один вижив, а двоє з ним загинули. Уже три дні минуло. Хлопця треба забрати. З нами йде бойовий медик — ти і я», — переказує Олександр розмову з офіцером.
Олександр отримав наказ перейти в розпорядження « Туриста». В опорному командному пункті отримав завдання. Командир показав на карті, куди вони мають рухатися і що саме потрібно виконати.
Але для Олександра важливим було інше: «Турист» сам обрав його для цього завдання. Поклався на нього — і довірив йому не лише порятунок свого підлеглого, а й життя тих, хто вирушав разом із ним.
— Хтось намагається уникати небезпечних завдань, шукає можливості перейти на спокійнішу роботу, а хтось, навпаки, сам іде туди, де потрібні люди. Таким був «Турист». Його сміливість і довіра до мене зіграли свою роль. Я пішов з ними.
Водночас військовий зазначає, що рішення йти було його волевиявленням.
— На війні є страх, який не завжди видно тим, хто керує операцією дистанційно. Командир бачить мене фактично лише з камери дрона. Йому легко сказати: «Вибігайте з бліндажа, стріляйте — ворог поруч». Але він не бачить очей переляканих людей, коли ми сидимо й тремтимо, розуміючи, що смерть поруч. Цих відчуттів у камері не побачиш. Я бачив такі моменти: коли страх настільки охоплював бійців, що вони буквально не могли діяти. Хлопці ніби паралізовані. Я розумів, що це завдання небезпечне, але я взяв цю відповідальність на себе.
Це завдання дало Олександру зрозуміти одне з головних правил війни: на першому місці завжди має бути виконання завдання.
«Я вас ждав як Бога»
До місця, звідки група мала розпочати шлях до порятунку солдата, вони вирушили на «броні». Як і щоразу перед виходом на позицію, Олександр молився.
— Я їду і знову молюся: «Господи, проведи нас, включи свої РЕБи, заглуши ворожі пташки». Я звертаюся до Бога простими словами — так, як розумію те, що навколо відбувається, — розповідає Олександр.
Завдання Олександра полягало не лише в тому, аби дістатися до пораненого. Він мав із собою спеціальну «рушницю» — засіб радіоелектронної боротьби, який використовували для придушення сигналу ворожих FPV-дронів.
— Комбат сказав: «Ти будеш біля річки. Коли я скажу по рації — виходиш, береш потрібний азимут і б'єш цією рушницею, садиш їхні дрони, поки хлопці йдуть понад річкою і тягнуть пораненого».
Група прибула до розбитої школи, заночували у підвалі. Уранці вирушили далі — на позицію, де перебував поранений. Але заблукали… Місцевість була для них незнайомою, тому на пошуки дороги витратили два дні. І все ж повернулися до школи, звідки мали починати рух знову. Але тут бойовий медик підвернув ногу й уже не міг іти. Залишилися двоє — Олександр і командир «Турист».
Коли медик вибув із групи, «Турист» вирішив іти сам.
— Я кажу: «Як ти сам підеш?» Нам ще кілометрів півтора треба пройти. А там протитанковий рів, багато замінованих ділянок, «зуби дракона», колючий дріт, путанка. Я ж був інженером, усе це робив і встановлював. Тому знав таку місцевість дуже добре, - пояснює Убер.
Перед виходом Олександр знову запропонував помолитися.
— Кажу «Туристу»: «Брат, ти не проти, я помолюсь?» Він каже: «Помолися». Знаєте, таке враження, ніби він навіть чекав, аби я помолився. Помолилися — і пішли.
Удвох вони дійшли до потрібного бліндажа. Пораненого хлопця звали Антон, він вже близько тижня перебував сам у бліндажі. Усередині стояв важкий трупний запах — поруч лежали загиблі.
— Ми залізли в бліндаж, там був такий неприємний запах. «Туриста» одразу знудило, він навіть висунув голову назовні, аби подихати. Антоха весь цей час чув, як ми намагалися до нього дістатися. Йому скидали дроном батарейки для рації, тож він знав, що допомога йде. Він чув, як ми заблукали і не могли знайти дорогу. Я добре розумів стан Антона. Одне — коли поряд людина, яка не залишить тебе самого. І зовсім інше — залишитися одному на позиції, коли навколо смерть і ти не знаєш, чи прийде хтось на допомогу.
Перше, що сказав Антон, запам'яталася Олександру особливо: «Я вас ждав як Бога».
А потім поранений зізнався: «Я вже хотів застрелитися, але автомат заклинило».
Ці слова Олександра дуже зачепили.
— Я подумав, мабуть, він молився, розмовляв із Богом, у нього були питання. Чому так? Чому це відбувається? Я не знаю його внутрішніх відчуттів, але можу уявити, що він переживав, - говорить Олександр.
«Невже ти нас не виведеш звідси?»
У бліндажі вони укріпили вхід мішками, аби ворог не зміг непомітно підійти чи закинути гранату. Спали, фактично, головами до виходу. Було холодно, ковдр не мали. На позицію вони вирушали без зайвого спорядження — лише те, що було необхідне для виконання завдання. У Олександра із собою був рюкзак, важка електронна «рушниця», автомат, боєприпаси, гранати та пістолет.
Однієї ночі вони з «Туристом» розмовляли про Бога. Олександр запропонував уявити, як міг би молитися єврей, який жив тисячі років тому, звертаючись до Бога в такій ситуації.
— Боже, дивись, Ти нас зберіг, ми доїхали до цієї школи. Потім вийшли, заблукали, але Ти знову нас вивів, ворог не завдав нам шкоди. Ми дійшли до нашого побратима, знайшли пораненого, він живий, ми цілі. Потім знову заблукали вночі, але Ти знову нас зберіг і не покинув. То невже Ти нас не виведеш звідси? Бо якщо ми помремо, то як ми Тобі пошану і славу віддамо? То виведи нас, аби ми Тебе прославили.
«Турист» вислухав і попросив Олександра теж так помолитися.
— Я відповів: «Брате, Бог тільки що чув нашу розмову з тобою. Він тебе бачить, мене бачить, слухає нас і знає, що в нас на думці. Я обов'язково помолюся. Але Бог знає наші бажання ще до того, як ми просимо, що ми скажемо. Він уже знає обставини, які будуть».
Вранці «Турист» зробив Антону знеболювальний укол. На подив поранений побратим зміг стати на ногу. І вони рушили.
— Я йому кажу: «Давай, Антосе, швидко, брате, біжи».
Вони рухалися на відстані один від одного, аби не створювати щільної групи, яка була б помітною для ворожих дронів. Олександр ішов з електронною «рушницею», стежив за небом і слухав рацію, через яку їх супроводжували свої.
Та дорогою комбат повідомив,що біля «зубів дракона» помітили ще одного пораненого, який уже кілька днів повз до своїх позицій. «Турист» побіг його шукати, а Олександр разом з Антоном продовжували рух.
Усе склалося добре. Замість одного пораненого « Убер» та «Турист» повернулися з двома. Для Олександра це стало ще одним моментом, який він сприйняв як Божу допомогу.
— Хлопці тоді так раділи, казали: «Ми живі. Ми вийшли. Ми вижили». Знаєте, як діти радіють. Для мене це був дуже щемний момент.
Підготовка до бою
Після цієї історії комбат захотів особисто познайомитися з Олександром — з людиною, яка не відмовилася від завдання, і виконала його. Олександру присвоїли звання молодшого сержанта, преміювали. Його досвід в бойових умовах був важливим для новобранців, тож до їхньої роти, у підпорядкування Олександра стали іноземні військовослужбовці — колумбійці.
Олександр займався їхньою підготовкою до реального бою. Для цього просив командування створити умови, максимально наближені до фронтових: вони ночували в лісосмугах, облаштовували бліндажі, відпрацьовували доповіді, імітували бій із димовими гранатами та холостими пострілами.
— Я хотів, аби вони почули, як гуде дрон, як летять FPV. Аби вони розуміли, що це таке, як від цього ховатися, коли треба завмерти на місці, а коли — залягти. Навчав їх користуватися засобами РЕБ, маскуватися, збивати дрони. Давав можливість самим політати на дронах, аби вони побачили місцевість очима оператора. Я хотів, аби вони розуміли, як виглядає людина з дрона і як треба ховатися.
Колумбійці дуже відрізнялися настроєм від українських новобранців, яких йому доводилося бачити.
— У наших хлопців очі часто вже тьмянілі від страху. Людина розуміє: якщо мене зараз відправлять у піхоту, там буде зовсім інше життя. А колумбійці, навпаки, дивилися на мене так, ніби казали: «Ну що, поїхали вже, хочемо бою». У них очі горіли. Але ці хлопці просто ще не знали, що таке сучасна війна, і тому виводити їх на позиції я не поспішав.
Але через кілька днів командування поцікавилося, як проходить підготовка.
— Кажу: хлопці в порядку, надійні, але треба ще час. Якби ще тиждень, а бажано два, аби пройти таке бойове злагодження — було б добре. І мені дозволили продовжити навчання.
Але вже ввечері батальйонний командир повідомив: потрібно готувати три групи до виходу на позиції.
— Я кажу: хлопці не готові, сирі, якщо так можна сказати. Починаю сперечатися, пояснювати, що це завдання не дуже розумне. Навіщо нам іти прямо туди, під село? Якщо ми знаємо, що це село вже не наше…
Олександр намагався переконати командира змінити план. Командир відповів, що розуміє його аргументи, але завдання потребує людей.
Тоді Олександр вперше за роки служби відмовився йти на завдання.
«Я без тебе не справлюся»
Замість Олександра командир направив на завдання ротного — нового полковника. Ротний вирушив на «броні» з трьома групами колумбійців — близько 12 військовослужбовців. Але водій заблукав і не зміг довезти групи до потрібного місця.
Коли група повернулася, ротний звернувся до Олександра: «Я без тебе не справлюся. Ти цих колумбійців знаєш, вони тебе розуміють. Ти їх багато чого навчив. А що я буду там із ними робити? Давай разом».
— Я питаю ротного: «Ти мене підтримаєш?» Він каже: «Піду». Я відповідаю: «Ну, пішли», — говорить Олександр.
Групи виїхали знову, тепер вже одна з них на чолі з Олександром. Але водій вдруге не зміг знайти дорогу.
Втретє дали іншого водія. Цього разу в селі Покровське водій в'їхав автомобілем в електроопору.
— Утретє ми не доїхали до точки. Наша «броня» заіскрила, потекло мастило. Разом із ротним припустили, що й сама аварія навмисна, бо водій не хотів їхати далі.
«Броня» вийшла з ладу, тож групу з 12 людей розділили на три підгрупи. Їхали «пікапом» із водієм від суміжного підрозділу мінометників. Планували, що «Пікап» перевозить одну групу, потім повертається, акумулятори для РЕБ заряджаються всю ніч — і машина знову вирушає за наступними. Так поступово мали доставити всіх.
— Першою поїхала група колумбійців з перекладачем, другою — група з ротним, третьою — вже я. Я сам розподілив ці три групи, бо знав, на що здатен кожен із хлопців. Знав, як кожен стріляє, як мислить у критичній ситуації. Більш-менш розумів, хто молодий, хто старший. Ротному дав хороших хлопців, сміливих.
Олександр їхав у третій групі. Хлопці розмістилися в салоні, а він залишився на кузові. Поруч із собою взяв одного з колумбійців — снайпера.
— Перед виїздом один з колумбійців Мессі, попросився їхати на кузові. Я заперечив: «Ні, брате, давай у салон. На кузові небезпечніше».
Група вирушила до позицій.
«По рації передали: “Убер” — 200»
Дорогою до позицій Олександр знову молився. Він розумів, що завдання складне, а шлях — небезпечний.
За кілька хвилин автомобіль наїхав на міну. Через високу швидкість автомобіль встиг проїхати передніми колесами, а вибух стався вже під задньою частиною машини — саме там, де перебував Олександр.
— Я одразу не зрозумів, що відбувається. Вибух. Я впав. Забився. У якусь мить почув, як по рації передали: «Убер — 200».
Олександр не одразу усвідомив, наскільки тяжко поранений.
Новина про вибух і загиблого швидко розійшлася серед військових. Один із хлопців, із яким Олександр раніше служив в інженерних військах, почув повідомлення по рації. Він написав дружині Олександра, Юлії, повідомлення, що її чоловік загинув.
— Ми з дружиною постійно спілкувалися. Юля знала, що в мене складне завдання. Знала командирів, сержантів. І тут їй приходить повідомлення, що я загинув. А я то живий…
Олександр тим часом намагався зрозуміти, що з ним сталося. В обличчя потрапили порох і уламки, тому він майже нічого не бачив. Він усвідомлював, що живий, розумів, що потрібно діяти. Пригадав слова парамедика, наскільки швидко людина може втратити кров у разі тяжкого поранення.
— Було таке відчуття, ніби в очах бруд. Я погано бачив. Права нога взагалі не рухалася, відчуття, ніби вона десь відлетіла, бо я її навіть не бачив. Я знав, що організм за кілька хвилин може втратити всю кров, якщо пошкоджена артерія — часу ще менше.
У цей момент Олександр згадав розмову з побратимом про віру.
— Колись казав побратиму: «Уявляєш, яка милість, що навіть коли отримав важке поранення і розумієш, що, можливо, це вже кінець, у тебе все одно є ще кілька хвилин врятуватися». Може, Бог і помилує, якщо його просити про це.
Тепер ці слова Олександр згадав уже сам. Подумав: якщо він живий — значить, кров у ньому ще є. А отже, потрібно було діяти.
«Дякую, Господи, що живий»
Після вибуху Олександр дістав турнікет і почав накладати його на ногу якомога вище. Та самостійно затягнути турнікет було важко — вибухом йому відірвало кілька пальців на руці. Але те, що «Убер» рухається вже помітили побратими. Живий…
— Я показую колумбійцю: «Затягуй, затягуй мені». Він затягує, а я кажу: «Ще затягуй, ще крути». Потім наклав турнікет і на другу ногу. А водієві кажу: «Виходь на зв'язок і кажи, що нам потрібен евак». Хоча сам розумію, що ризиковано їхати нас забирати. І якщо хтось наважиться поїхати, то чи знайде він нас? Можна їхати і не знайти.
За 20 хвилин з того боку, куди прямувала група, з’явилася автівка. Це були військові із суміжного підрозділу, які вже поверталися після виконання свого завдання.
— Вони нас побачили і підібрали. Забрали всіх. Я їхав у кузові автомобіля — був увесь у крові та бруді. Їхав і дивився в небо. А потім сказав: «Дякую, дякую тобі, Господи, що живий». І отак весь час їхав і дякував. Я розумів, що я живий, що дружина й мати вже знають що я вижив… Їм важливо, аби я живий залишився, — пригадує Олександр.
Суміжники довезли групу до села Орли, там чекати на медичну евакуацію. Тим часом адреналін в крові Олександра минув, і біль ставав дедалі нестерпним.
— У мене почалися дуже сильні болі. Я кажу хлопцям: «Вколіть мені щось, бо не можу вже терпіти». У моїй аптечці є необхідні препарати, я завжди був добре підготовлений.
Евакуаційна машина затримувалася. І тоді по рації Олександр почув голос командира бригади.
— Я почув, як він каже: «Я комбриг Шевчук. Негайно мені евак. Маємо важкого 300-го».
Ці слова особливо запам’яталися Олександру. Він був простим солдатом, тяжко пораненим, а командир бригади особисто подбав про його евакуацію.
Коли приїхав медичний екіпаж, Олександра поклали на ноші. Він розповів медикам, де саме вони підірвалися, куди прямували та хто входив до групи. Медики тим часом почали первинний огляд. Один з парамедиків згодом сказав Олександру: «Я взагалі був вражений, що ти живий з такими пораненнями».
«Я питаю: а де моя ліва нога?»
Після стабілізаційного пункту Олександра доправили до лікарні в місті Запоріжжя. Він прийшов до тями після операції й побачив, що з рота виходить трубка — дихати самостійно він ще не міг.
— Я розумію, що апарат дихає замість мене. Мені хотілося пити. Жестами намагався пояснити медикам, які стояли поруч, що хочу води. Вони кажуть: «Ми зараз будемо витягувати цю трубку, а ви щось скажіть на видиху». Я киваю: добре. Вони витягують трубку, а я кажу: «Слава Україні!»
Олександр запитав лікаря про ліву ногу. Він відчував її, коли був поранений і розраховував, що вона залишилася.
— «А де ліва нога?» питаю. А лікар каже: «Після поранення 11 годин були з турнікетом на лівій нозі. Тканина почала вмирати, тому й другу ногу довелося ампутувати».
Олександр сприйняв це як факт, з яким уже нічого не можна було зробити.
Олександр переніс численні операції. Лікарі неодноразово проводили повторні втручання, очищали рани. Виникли серйозні проблеми і з пораненим оком. Олександр втратив ліве око. Згодом у США йому встановили очний протез. На нього чекала довготривала реабілітація.
«У мене немає претензій»
Попри все пережите, Олександр не має образи ні на командування, ні на обставини, за яких отримав тяжке поранення.
— У мене, знаєте, немає претензій до командування. Немає претензій до Бога. До Бога взагалі подяка. Бог урятував мене та побратимів. Я вважаю, що таким чином Бог дозволив зупинити цю автівку. Я вижив, побратими живі.
Того дня перші дві групи зустріли ворожі війська, які зайшли з тилу. Зав’язався бій. Група, яка їхала разом із перекладачем загинула вся. Група з ротним зазнала важких втрат: із неї вижили лише двоє. Ротний отримав смертельне поранення від ворожої гранати. Евакуаційна машина заблукала й не змогла вчасно дістатися до них.
— Ротний скомандував: «Ідіть, хлопці, я тут прикрию вас». І так з автоматом біля дерева, кажуть, і помер.
На цьому тлі Олександр особливо гостро усвідомлює, наскільки неймовірним було те, що його група повернулася живою. Зв’язок із побратимами Олександр підтримує й досі. Нещодавно відвідав Олександра головний сержант батальйону. Передавав нагороди та привітання від нового командира бригади.
Олександра Стеця нагороджено «Срібним хрестом» — почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України.
Нині триває вже другий рік його лікування та відновлення.
«Я вчуся жити заново»
Після всього пережитого Олександр поступово адаптується до нового життя. Важливим етапом для нього стала реабілітація у США, де благодійний фонд допомагає протезувати військових і цивільних. Робота фонду значною мірою тримається на пожертвах звичайних людей. До реабілітації долучалися американські студенти, які навчаються працювати з людьми після важких травм.
— Нас не просто лікували, житло давали, і возили на екскурсії, і займалися нами: фізпідготовка, розминка, процедури, масажі, ерготерапія. Тобто адаптували нас до нового життя, вчили ходити заново.
Зараз лікування та відновлення продовжується вже в Україні.
— Дякую Богу, що вже в мене, як то кажуть, з’явилися ноги. І я можу стояти і ходити. Це не проста щоденна праця. Протези дали можливість знову стояти й робити перші кроки, але утримувати рівновагу та пересуватися потрібно вчитися фактично заново.
Олександр пояснює: тепер тіло потрібно стабілізувати іншими м’язами, навчитися правильно розподіляти вагу та реагувати на найменші перешкоди.
Поруч із ним постійно дружина Юлія, яка допомагає йому робити всі ці кроки разом.
«Якщо твоє діло зруйнують — будуй наново»
Олександр говорить про майбутнє не лише як про власне відновлення. Він нагадує усім своїм знайомим, друзям одну просту, але надзвичайну істину.
— Якось мене відвідував у шпиталі Микола Гаврилов, ми з ним познайомилися ще в часи, коли я з інженерним підрозділом будував укріплення в Новопавлівці. Васильович був засмучений через те, що сталося з Новопавлівкою. Село, яке вони добре знали й розбудовували, поступово зруйнувала війна. А я кажу: «Колись Мати Тереза сказала так: якщо твоє діло зруйнують — будуй наново». Йому ця ідея сподобалася. А я впевнений все можна збудувати наново й залишити після себе добрий слід. От і моє життя після поранення має продовження не просто так. Якщо Бог мене врятував, подарував мені ноги, інші органи тіла, то я думаю, що в Нього є якісь плани на мене і якась мета. Можливо, аби я допомагав таким самим, як я. Може, словами, може, справами якимись я ще не знаю.
«Мені треба йти туди, де люди ще не навчилися ходити»
Олександр уже думає про наступний крок.
Він хоче бути поруч із тими, хто після тяжкого поранення опинився на початку такого самого шляху. Показати власним прикладом, що втрата кінцівок чи інші важкі травми не означають кінець життя.
— Якщо в мене ноги з'явилися і я можу робити кроки, то думаю, мені треба йти туди, де люди ще не навчилися ходити, робити кроки і не знають, як далі жити. Бо якщо людина втратила навіть одну кінцівку, вона може втратить сенс життя. То, може, якось мені вдасться мотивувати людей до життя. Вони бачитимуть, що в мене двох ніг немає, а я ходжу. То на одному протезі це робити ще легше.
Олександр щодня вчиться жити по-новому. Попереду в нього чимало роботи — фізичної, психологічної, побутової. Але він бачить свій новий сенс — не лише самому навчитися знову ходити, а допомогти зробити перший крок тому, хто поки боїться його зробити.
