Вони не мають чарівних паличок і не знають магічних заклинань. Їхня зброя — дрони. Ростислав (позивний «Гаррі») та Владислав (позивний «Манжет») щодня борються зі злом не у вигаданому світі, а на справжній війні. Одному — 24, іншому — 25 років. Вони жартують на позиціях, згадують перші штурми, які були в 19 років, і щодня роблять усе, аби зупинити ворога.
Владислав та Ростислав — бійці з підрозділу «Гідра» 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади імені контр-адмірала Михайла Остроградського. Це вони щодня контролюють усі наземні бойові дії з неба. Вони пройшли шлях від піхоти та штурмів до роботи з дронами, рятували побратимів під обстрілами, втрачали близьких і продовжували воювати. Це розмова про війну очима тих, хто захищає Україну від ворога.
Позивні в них незвичайні й легко запам'ятовуються. Ростислава побратими назвали «Гаррі» через окуляри та очевидну асоціацію з героєм книг про Гаррі Поттера — прізвисько закріпилося і стало позивним. А ось історія «Манжета» зовсім інша. Спочатку Владислав мав позивний «Мажор», але один зі старших побратимів постійно плутав його й називав «Манжетом». Під час контрнаступу на Херсонщині цей побратим загинув, і Владислав вирішив у пам'ять про воїна залишити позивний «Манжет».
Сьогодні поруч воюють «Гаррі» й «Манжет» — два молоді оператори безпілотників, для яких за незвичними позивними стоять не вигадані персонажі, а справжні історії війни.
«Мені було 19 — я пішов на свій перший штурм»: шлях «Манжета» на війну
Сьогодні Владиславу — 24. Але його військовий шлях почався значно раніше.
— У війську я ще зі строкової служби, з 19 років, — розповідає «Манжет». — Через два місяці, як закінчив строкову, я подумав: чому я маю втрачати навички, якщо можу їх використати з користю?
Родом Владислав із Кіровоградщини. Каже, головна мотивація йти у військо була — захистити своє.
— Я йшов на війну, аби не дати загарбникам ступити на мою землю, — пояснює він.
Свій шлях до війська Владислав розпочав ще після школи, вступивши на строкову службу. А коли почалося повномасштабне вторгнення, рішення було миттєвим.
— Я навіть мамі трохи збрехав — сказав, що мене викликали як резерв першої черги. Насправді пішов сам. От тоді я вислухав… Але вона погодилася: це мій вибір. Я знав: сидіти вдома не зможу. Пішов, аби війна закінчилася. А далі — вже як буде, — зізнається він.
Рішення було швидким.
На початку повномасштабного вторгнення у військкоматах були величезні черги. Аби не гаяти часу, Владислав вирішив підписати контракт, адже так шлях до війська пришвидчився. Коли документи були майже готові, зізнався, що насправді просто хотів якнайшвидше потрапити до війська.
Владислава направили до 35-ї окремої бригади морської піхоти. Уже 25 лютого він вирушив до місця служби, а за два тижні був на Миколаївському напрямку, де на них чекали перші бойові завдання.
У 19 років Владислав пішов на свій перший військовий штурм.
— Місто Миколаїв намагалися взяти в оточення. Наше завдання — зупинити ворожу колону. Перший штурм був у районі села Білозірки Миколаївської області. Я новачок, 19 років, поруч були воїни, які на війні ще з часів АТО, дивилися на нас і казали: «Діти, куди ви попали?» — згадує військовий.
Але для нього це було свідоме рішення.
Про те, як це — вперше вбити противника, відповідає коротко: «Це як грати в Counter-Strike, тільки там немає можливості відновитися».
За чотири роки повномасштабної війни Владислав пройшов майже всі етапи фронтової служби. Починав піхотинцем, згодом став водієм британської броньованої машини Mastiff, брав участь у штурмових операціях, а нині виконує бойові завдання як оператор безпілотних авіакомплексів. Каже, війна за цей час кардинально змінилася: якщо на початку найбільше остерігалися російських «Ланцетів», то сьогодні головною загрозою стали FPV-дрони.
За плечима «Манжета» — бої за Давидів Брід, Велику Новосілку, Макарівку та Старомайорське. Саме останній напрямок він називає одним із найважчих. Попри щільні артилерійські обстріли, удари авіації та вертольотів, їхній екіпаж став одним із небагатьох, хто погодився прориватися до української піхоти. І це — лише через два дні після того, як Владислав підірвався на протитанковій міні, керуючи тим самим бронеавтомобілем Mastiff.
За свою службу Владислав має відзнаку: за Старомайорське отримав “Золотий хрест” першого ступеня. Тоді його екіпаж єдиний погодився зайти і підтримати піхоту.
А ще він гордо носить свій позивний.
— Багато хто сміється з позивного: “Манжет — це ж резинка від одягу”. Але позивний має свою історію. У нас був дядько Саня, позивний “Тус”. Він постійно плутав мій старий позивний “Мажор” і казав “Манжет”. Дядько Саня загинув під час контрнаступу на Херсонщині. Я вирішив залишити цей позивний у пам’ять про нього, — розповідає військовий.
«Хотів до армії ще у дев'ятому класі»: шлях «Гаррі» від зенітника до пілота дронів
Ростислав, або «Гаррі», як прозвали його побратими, має шестирічний військовий шлях: від служби у зенітному дивізіоні до роботи оператором ударних безпілотників.
Зараз йому 25 років. Про службу в армії задумувався ще задовго до повномасштабної війни.
— Ще в 2014-му році я хотів служити. Але тоді я ще навчався в школі, у дев’ятому класі. З другом мріяли разом служити. Мені виповнилося 19, я став до лав Української армії, а друг спасував, — усміхається «Гаррі».
Ростислав зізнається: інколи долю людини вирішує випадковість. Каже: «Міг бути серед тих, хто потрапив у полон». Напередодні повномасштабного вторгнення він служив на острові Зміїний. Через зламаний зуб його евакуювали ще до Нового року. Побратими, які залишилися на острові, згодом потрапили в російський полон.
— Міг бути на їхньому місці, — говорить він.
За кілька днів до 24 лютого Ростислав знову вийшов у море. Разом із побратимами вони патрулювали район Зміїного та вишок Бойка, а дорогою до Одеси кілька днів супроводжували російський військовий корабель, який прямував у бік Криму. Уже після повернення отримали наказ не виходити в море, а займати позиції для відбиття перших ракетних ударів.
Службу Ростислав починав у зенітному підрозділі оператором «Стріли-10» і номером обслуги ЗУ-23-2. Згодом змінив напрямок служби. Перевівся в кулеметний взвод. Працював із зенітною гарматою, яка уражає повітряні цілі (літаки, гвинтокрили, ракети і безпілотники). Але з часом вирішив іти далі.
— Побігав із кулеметом і зрозумів, що хочу бути пілотом. 2022-го хотів перейти в дрони, одразу не виходило, але згодом перевівся в підрозділ БпЛА. От уже майже два роки працюю пілотом. На моєму рахунку чимало знищених цілей, — говорить Ростислав.
Про особливість — окуляри. Вони стали для Ростислава не перешкодою, а частиною його образу. Саме через них колись і народився позивний «Гаррі». Без окулярів він майже не обходиться, але це не завадило пройти шлях від зенітника до оператора безпілотників.
— Уже звик. Хіба коли ходимо шукати позиції, інколи окуляри можуть зісковзувати, а загалом — нормально, — каже він.
Каже про це буденно, ніби мова йде про дрібницю. Для нього важливіше інше — виконати завдання й повернутися разом із побратимами.
Головне — не залишити «вікна» в небі
На позиціях немає пауз. Робота триває постійно — вдень і вночі. Оператори безпілотників кажуть: головне — не залишити «вікна» в небі, бо саме в цей момент ворог може скористатися шансом.
Владислав і Ростислав працюють командою, охоплюючи одразу дві місії — розвідку й ураження.
— Ми оператори безпілотних авіакомплексів. У кожного з нас є своя роль, але все робимо разом. Починається саме з розвідки. Моє завдання — знайти і підтвердити цілі для ураження, — пояснює Манжет.
Після того, як ціль виявлена, у роботу вступають ударні екіпажі.
— Я займаюся скидами на «Мавіках», на малих дронах. Скидаємо ВОГи і гранати. Розвідка виявила ціль — мій безпілотник летить, аби знищити її, — додає «Гаррі».
Виконання бойового завдання починається задовго до зльоту безпілотників. Спочатку — заїзд на позицію згідно з графіком та ротацією пілотів. Далі — спорядження дрона, перевірка систем, підготовка до вильоту.
Розвідка не припиняється ніколи. Під час польоту оператори працюють у визначеній зоні, яку їм ставить командування.
— Ми літаємо в «каруселях». Якщо з’являється вікно — тобто ніхто не контролює ділянку в небі — ворог може просунутися до нашої піхоти. Ми не маємо права цього допустити. Знаходимо рух техніки ворога, а це бувають цілі колони. Чим раніше помітимо, тим швидше зреагують наші бойові безпілотні екіпажі, — говорить «Манжет».
Після виявлення цілі до справи підключається ударна група. Тоді по ворожих цілях працюють безпілотні комплекси «Вампіри» або FPV-дрони.
— Коли знаходимо ціль — легку техніку або піхоту — ми вилітаємо і скидаємо ВОГи, гранати. Великі цілі передаємо усім «дружнім екіпажам». Якщо ворог знаходиться на близькій дистанції, рішення приймаються миттєво, — говорить «Гаррі».
«Чим нижче летиш — тим більше шансів повернутися»
Аби не втрачати час у критичний момент, військові готуються заздалегідь.
— У вільний час готуємо боєкомплекти до бою. Усе має бути готовим заздалегідь до вильотів. Розвідка знайшла ціль — ми одразу вилітаємо, бо все вже підготовлено, — пояснює «Гаррі».
У роботі використовують різні типи дронів, але основа — перевірена техніка. Працюють на “Мавіках” третьої та четвертої Т-серії, також на Autel. Кожна техніка відчутно різниться і має своє призначення.
— На DJI Mavic ми можемо летіти дуже низько — метр, навіть півметра від землі. А Autel менше метра не дає — автоматично сідає. Це критично важливо, бо чим нижче сідає безпілотник, тим більше шансів, що його не виявлять, а отже, ворог не визначить наші позиції. Наприклад, сідаємо у пшеничному полі — це 20–30 сантиметрів від землі. Не можна зависати або довго крутитися — піднімається пил, а пил дуже видно з дрона. Це одразу «палить» позицію, — пояснює «Манжет».
Дрони працюють і вдень, і вночі — із зовсім іншими можливостями.
— Для нічних польотів ми маємо тепловізори та нічні камери. Можемо бачити світло фар техніки за десятки кілометрів. Наприклад, російські пілоти іноді використовують Autel і не заклеюють далекомір. А він дає інфрачервоний промінь — його дуже добре видно на нічній камері. Це як ліхтарик у темряві, — пояснює військовий.
Фізично бійці можуть перебувати на різних позиціях. Але працюють одночасно. Це і є командна робота.
Для Владислава та Ростислава дрони — це інструмент, від якого щодня залежать людські життя. Та найбільше про цю війну говорять не характеристики безпілотників, а історії, які пілоти пережили за роки служби.
«Від «Тюльпану» лишились тільки катки»: історія з бойового досвіду «Манжета»
Один із бойових епізодів Владислав згадує особливо детально. Через рік роботи в підрозділі пілот виявив серйозну ціль — гусеничний міномет «Тюльпан». Ці системи є пріоритетними цілями, оскільки вони призначені для руйнування укріплень і здатні стріляти на відстань до 20 кілометрів. Саме «Тюльпан» армія РФ використовувала, коли нищила Маріуполь.
— Противник, скажімо так, втратив відчуття страху і підтягнув «Тюльпан» дуже близько до наших позицій. Це була зима, лісосмуги голі — і посеред них мій дрон під час розвідки помічає дивний «квадрат». Вирішив підлетіти ближче і підтвердив найгірше. Росіяни хотіли максимально обстріляти наших піхотинців, — розповідає Владислав.
Інформацію одразу передали командуванню. Утім, противник теж швидко зрозумів, що його викрили.
— Я передав координати командирам, бригаді — і вже почали підключатися наші бойові дрони. Я завис на висоті приблизно 140 метрів проти сонця. У нас є така тактика — якщо дивитися в його бік, дрон майже не видно. Дрон був на відстані, тож ворогу було важко його збити. Але ворог помітив, що над ними чужий дрон. Було видно, що вони нервують — бігають, показують пальцями, розбігаються, — згадує військовий.
Один із російських військових намагався збити дрон, інші вирішили рятувати техніку.
— Водій при мені сів у машину, завів і почав їхати. Але далеко не заїхав — метрів 300, і наш FPV-дрон зайшов йому прямо в кузов. Водій вискочив з «Тюльпана», вхопив автомат, спальник, відбіг метрів на 20. А тут підключилися вже наші FPV і нанесли остаточний удар. Здетонував боєкомплект — від «Тюльпана» залишилися тільки катки, — розповідає військовий.
Піхоту, яка розбіглася, також не залишили без уваги. Координати отримали українська артилерія, міномети, ударні дрони.
«Побачили двох — а їх було шестеро»: про небезпеку, втрати і момент, коли треба діяти
У роботі операторів дронів бувають не лише успішні ураження, а й ситуації, коли доводиться швидко приймати рішення і рятувати побратимів.
— Мої цілі в основному — це піхота. Але круто, коли з двох боєприпасів виходить більше результату, аніж очікуєш. Таке буває часто — результат роботи тішить, — розповідає «Гаррі».
Оператори теж постійно перебувають під загрозою.
— Прямо біля бліндажа прилітало — аж колоди на бліндажі підлітали. Але Бог милував: важких уражень не було, нікого витягувати не доводилося, — каже «Гаррі».
«Манжет» згадує інший випадок — значно важчий.
— Був гіркий досвід. По сусідній позиції пілотів вдарили високоточним снарядом. Не знаю, як їх тоді вичислили. Наслідки були серйозними: один — загиблий, один — важко поранений. Решта — контузії, уламкові поранення, — додає він.
Бійці вже звикли, що біля позиції час від часу прилітає. І цього разу думали — звичайний “прихід”. Але вночі підняли дрон і побачили страшнішу картину.
— По-перше, до наших позицій швидко рухаються двоє людей. Це були хлопці з тієї обстріляної позиції: обгорілі, поранені. Їх було двоє, а на позиції загалом до обстрілу було шестеро. Я одразу питаю: де решта? Вони розгублені, самі не розуміють. Сказали тільки, що там ще є тяжкий, — розповідає військовий.
Часу на роздуми не було. Троє добровольців пішли до сусідньої позиції. Вона була повністю знищена. Здетонував боєкомплект для «вампірів», тож ураження були масштабніші.
— У нас немає такого, як «хай самі розбираються». Кожен думає про побратима поруч. Ми пішли до позиції. Перше, що я побачив, — посеред розбитого бліндажа лежить хлопець. У деталі вдаватися не буду. Головне — надали допомогу, взяли на ноші. Пораненого вдалося евакуювати дуже швидко. Ми на адреналіні донесли його до свого бліндажу. Евакуація приїхала буквально за 15–20 хвилин, — згадує військовий.
Але навіть після цього завдання не завершилося. Хлопці повернулися забрати ще одного загиблого побратима.
— Ми ніколи своїх не залишаємо. Усі мають повернутися додому, — говорить «Манжет».
«Мольфар виїхав на одному колесі з шести»
Владислав має й бойовий досвід водієм британського бронеавтомобіля Mastiff. На ньому возив піхоту під Вугледаром, у Серебрянському лісі та на інших найгарячіших напрямках. Каже, що саме тоді зрозумів, що від кількох секунд і одного правильного рішення може залежати життя цілого екіпажу.
— Під час однієї з ротацій після висадки піхоти за звичкою від'їхав на кілька десятків метрів, перш ніж розвернутися. За мить поруч розірвався ворожий снаряд. Удар прийняла на себе бронемашина, давши нам час сховатися в укритті.
Попри пошкодження, Mastiff зміг вивезти екіпаж із-під обстрілу — фактично на одному колесі з шести.
— Я подумав, що навіть найміцніша техніка має свої межі. Уже під час іншого бойового виїзду бронеавтомобіль підірвався на протитанковій міні, коли перевозив інженерів. Але машина довезла екіпаж до безпечного місця й лише після цього остаточно зупинилася.
Mastiff військові називали «Мольфаром». Казали, що він ніби заговорений: не раз повертався після важких влучань. Та той виїзд став для нього останнім. Виконавши своє завдання, бронемашина залишилася на полі бою під щільним ворожим вогнем.
Після втрати бронемашини Владислав знову повернувся до піхоти. На одному з напрямків його підрозділ утримував перехрестя, де російські диверсанти щоночі виставляли протитанкові міни. Лише за кілька днів українським військовим вдалося зрозуміти, звідки вони з'являються, і за допомогою FPV-дронів та скидів почати полювання на ворожі групи.
Саме тоді побратими запропонували Владиславу спробувати себе в розвідці безпілотних систем.
— «Малий, тобі вже вистачить піхоти. Хочеш на дрони?» — згадує він слова побратима.
Про безпілотники тоді майже нічого не знав, але погодився. Сьогодні каже, що це було одним із найкращих рішень.
— Я не шкодую, що став оператором дрона. Мені це подобається. У дитинстві любив танки, машини, дрони, а зараз це просто реалізувалося в житті.
Попри молодий вік, за плечима Владислава вже роки фронту. Він жартує, що без екіпірування багато хто дивується: «Та ти ж ще дитина». Але найбільшим своїм досягненням вважає не знищену техніку чи знайдені цілі.
— За той час, що був водієм, я багато хлопців вивіз з-під обстрілів. І це, мабуть, найважливіше.
Для Владислава принцип «своїх не залишаємо» народився не сьогодні, а з перших місяців великої війни, коли й сам не раз опинявся за крок від смерті, вчився прориватися з оточення й розумів справжню ціну побратимського плеча.
Після першого штурму під Білозіркою його підрозділ опинився майже в оточенні. Замість нового наступу довелося прориватися крізь ворожі позиції, рятуючи поранених і своїх побратимів. Ті березневі дні 2022 року «Манжет» називає своїм першим днем народження на війні. Другий, каже, отримав уже за кілька днів — 18 березня, коли російський удар знищив казарму, в якій перебував його підрозділ. Після цього морпіхів відвели на навчання, а згодом вони повернулися виконувати бойові завдання.
«Сонцепьок» зупинили гарматою
Із бойових історій Ростиславу запам’яталася одна особливо — бій підрозділу під Кринками. Тоді вони знищили російську важку вогнеметну систему залпового вогню «Сонцепьок». Боєприпаси калібру 220 мм ворог використовує, аби створити вибухову хмару, яка детонує, випалюючи кисень, та створює надвисокий тиск. Зазвичай зброя призначена для знищення фортифікацій, легкої бронетехніки та живої сили.
— Із гармати зупинили танк у Кринках, який їхав штурмувати наших. «Сонцепьок» накрили — він не встиг відпрацювати. Фактично врятували нашу піхоту, — каже Ростислав.
«У нас є злагодження і гумор навіть на позиціях»
Попри напружену роботу, і Владислав, і Ростислав кажуть: у підрозділі тримає не лише дисципліна, а й взаємна підтримка.
— Мені подобається в нашому підрозділі те, що ми один за одного стоїмо. У нас є злагодження, є взаємодія, — говорить «Манжет».
І додає: навіть у складних умовах є місце для жартів.
— Одного разу побратими вирішили пожартувати. Я знав, що через нас літає дружній екіпаж «вампірів» — вони якраз мали доставити провізію. І тут мені пише побратим: «Не хочеш трохи… посмоктати?» Я спочатку не зрозумів. Кажу: «В якому сенсі?» А він: «Посилку відкриєш — побачиш», — згадує боєць.
У пакунку виявився несподіваний «бойовий набір».
— Нам скинули «Вампіром» жменю чупа-чупсів, ще й переказав: «Буде чим роти зайняти», — розповідає «Манжет».
Подарунок, який прилетів із-за океану
На війні трапляються й приємні несподіванки. Серед фронтових буднів Ростислав згадує історію, яка досі викликає усмішку. Коли він вирішив купити військові патчі (декоративні нашивки, що кріпляться на бронежилет чи одяг військового) в американського музиканта, той, дізнавшись, що покупець — український військовий, відмовився брати гроші.
— Музикант написав мені: «Бачу, що ти воюєш — відправлю безкоштовно». І справді прислав мені комплект, — з усмішкою розповідає «Гаррі».
Каже: цей жест став для нього не стільки подарунком, скільки нагадуванням: Україну підтримують люди по всьому світу, навіть ті, з якими ніколи не був знайомий.
«Позиція стає другим домом»
Після років на війні хлопці зізнаються: найважче — не бойові виїзди, а повернення додому. Фронт настільки змінює звички й спосіб мислення, що навіть коротка відпустка стає справжнім випробуванням.
— Вдома дуже тяжко. Я, наприклад, на ліжку вже не можу — люблю на підлозі лежати, — усміхається «Гаррі».
«Манжет» каже, що справа не лише у звичках.
— Ти звикаєш до позиції, до хлопців — це вже як другий дім. А коли приїжджаєш додому, воно якось дико. Не можеш нормально спати — постійно шукаєш, чим себе зайняти.
Військові зізнаються: це дивне відчуття знайоме багатьом, хто довго перебуває на передовій.
— Перші три-чотири дні у відпустці — хочеться назад на позицію. Коли сидиш на позиції, хочеться у відпустку, — говорить «Гаррі».
— Це вже така гра емоцій, — коротко підсумовує «Манжет».
«Ми йшли не за гроші»: про вибір, нерозуміння і другі шанси
За кожним завданням — свої особисті перемоги, які мотивують.
— Ми ж добровільно прийшли у військо. Ніякого відступу, — каже «Гаррі».
— Я не хочу, щоб мої батьки знали, що таке війна. Мій прадід пройшов три війни. І зараз я — єдиний, хто продовжує цю справу. Воюю за своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей. Моя дитина не має рости в страху чи ховатися від війни, — розповідає «Манжет».
«Мамо, я в шоломі»
Коли відеозапис хотіли вже ставити на паузу, хлопці згадали про буденне, але головне, репортаж побачать рідні, тож найважливіші слова були для них:
— Хочу передати привіт мамі. Мамо, я в касці, — каже «Манжет».
— А я передаю привіт своїй дружині та мамі, — додає «Гаррі».
Їхні історії різні — але сенс один: війна — це не лише про зброю і завдання, а передусім про людей поруч, про відповідальність і вибір, який вони зробили свідомо.
Вони мріють про прості речі: тишу, дім, сім’ю і життя без вибухів. Але поки триває війна, залишаються на своїх місцях. Бо знають: від їхньої роботи залежить більше, аніж просто результат бою. Від кожного з них залежить майбутнє.
