«Коли я міг подумати, що з пакувальника шоколадок стану майбутнім офіцером? До мобілізації навіть не уявляв, що пов'яжу своє життя з армією. Проте сьогодні дивлюся на це зовсім інакше».
Ще півтора року тому Андрій працював оператором пакувальної машини на шоколадній фабриці. Сьогодні він — молодший лейтенант, командир взводу безпілотних систем 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, підписав контракт і готується стати офіцером. Це історія про те, як людина, яка не дуже вірила в армію, стала командиром.
«Батько дав мені той вогник»
Андрій родом із міста Кам'янського на Дніпропетровщині. Виріс у звичайній робітничій родині, де з дитинства бачив приклад працьовитості та любові до своєї справи.
— Батько Анатолій — токар, мати Алла — електромонтер. Все життя вони працювали на заводі, зараз уже пенсіонери, — розповідає Андрій.
Сьогодні за плечима Андрія — досвід фотографа, художника та токаря, а кожен із цих етапів став частиною його життєвого шляху. І найбільший вплив на життя Андрія мав його батько. Саме від нього наш герой успадкував любов до творчості, техніки та бажання постійно щось створювати власними руками.
— Батько дуже творча людина. Саме він дав нам із братом той вогник, той старт. Брат із дитинства малював, а я любив ліпити різні скульптурки. Батько в мене настільки відкрита душа, що може від сім'ї віддати, але людині допоможе. Токарна справа для нього це не просто робота — це хобі, це життя. Саме він підтягнув мене в технічному плані, бо я більше був гуманітарієм. А від батька це захоплення передалося й мені — захотілося щось крутити, ремонтувати, майструвати.
Про маму Аллу Андрій говорить із посмішкою:
— Мама у нас дуже сувора і категорична. А батько пише вірші, придумує різні історії, дуже харизматичний і артистичний. Я дуже до батьків прив'язаний. Вони дали мені хороше дитинство, нормальну освіту. За це я їм дуже вдячний. А от характером я все ж пішов у батька.
Попри творчу натуру, освіту Андрій здобув у сфері інформаційних технологій. Після закінчення школи Андрій вступив до технікуму, спеціальність обрав — програмування.
— І середня, і вища освіта у мене — програміст. Тоді мені подобалися комп'ютери, як і більшості хлопців. У Кам'янському саме почали викладати програмування, і мені здалося, що це моє.
Фотографія стала частиною життя
Але творчість із життя ніде не зникла.
Саме під час навчання Андрій випадково відкрив для себе фотографію, яка надовго стала його головним захопленням.
— У технікумі я почав фотографувати. Мені було 15 років. Зателефонував товариш і сказав, що треба пофотографувати баскетбол. Я погодився. У руки дали звичайну цифрову «мильницю», і так усе почалося. Моя перша зарплата була 50 гривень. Потім клуб придбав професійну цифрову камеру. Тоді мене це по-справжньому затягнуло. Фотографія для мене була на першому місці. Навіть через хобі ледь не занедбав навчання, — згадує чоловік.
Після перших успіхів у фотографії Андрій не лише знімав спортивні події, а й поступово долучився до роботи над сайтом баскетбольного клубу. Це був час, коли фотографія займала майже весь вільний час.
Найбільше Андрія приваблювала не репортажна чи портретна зйомка, а саме природа.
— У мене було шалене бажання фотографувати природу, тварин. Людей — не дуже. Люди можуть прикидатися, показувати себе не такими, якими є. А природа й тварини завжди справжні. Саме це мені дуже запало в серце, — говорить Андрій.
Батьки допомогли Андрію здійснити ще одну мрію.
— Я тоді не міг купити собі професійний фотоапарат, тому його придбали батьки. Це був дзеркальний Nikon. Потім почалися пошуки об'єктивів, поїздки на радіоринки. Зараз удома лежить багато фототехніки. Вона чекає, коли я знову повернуся до фотографії.
У 2012 році Андрій публікував свої роботи в соцмережах та навіть мав свій фан-клуб.
— Люди коментували мої світлини, ставили оцінки. Це було дуже цікаво. Направду, на іноземному сайті мені сказали, що мій рівень поки ще недостатній і потрібно працювати далі. Але мене це не засмутило. Мені подобалося те, що я робив, і цього було достатньо.
Фотографуванню Андрій присвятив близько семи років. Проте після закінчення вищого навчального закладу він захопився іншою справою.
— Почалося доросле життя. Треба було працювати, заробляти гроші. І фотографія вже відійшла на другий план. Працював фотографом, художником у ритуальних послугах. Робив портрети на пам'ятники, писав тексти… Життя саме приводило мене в різні професії, — розповідає чоловік.
Із батьком у токарній справі
Близькою до серця виявилася токарна справа. Не останню роль у цьому відіграв батько Анатолій.
— Батько у мене токар. Коли вийшов на пенсію, купив невеликий токарний верстат і облаштував майстерню в гаражі. Ми почали потроху працювати разом. Справа розвивалася: мали вже три гаражі, які стали майстернею. Ми працюємо там більше для душі, аніж заради заробітку. Отримуємо задоволення від процесу, — каже він.
Хотілося бути опорою для родини
Повномасштабне вторгнення Росії кардинально змінило життя Андрія. До лютого 2022 року він разом із батьком працював у сімейній токарній майстерні, однак війна змусила шукати новий шлях.
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, усе різко змінилося, — згадує чоловік. Люди масово виїжджали з країни. Траси в бік заходу України були заповнені машинами. Люди покидали домівки, і вже було не до дрібних замовлень, якими жила наша майстерня. Не було ні грошей, ні часу. Люди просто перестали приходити.
Вихід підказала сестра, яка працювала на шоколадній фабриці у Дніпрі.
— Сестра сказала: «Приходь, спробуєш попрацювати. Можливо, тобі сподобається». Так я й пішов. Швидко освоївся. Мене одразу призначили оператором пакувальної машини. Це вже завершальний етап виробництва, коли шоколадні цукерки загортають у фольгу. Мені це сподобалося, бо було щось нове. Робота пов'язана з технікою, із сучасним обладнанням.
Саме на цій роботі Андрій зустрів свою кохану.
— Познайомився з Христиною. Зараз вона для мене майже дружина. Плануємо і весілля, і дітей. Хочеться, аби сім'я була міцною, аби усе було по-справжньому. Це саме та дівчина, з якою я справді захотів одружитися. Христина — це любов до кінця мого життя, — каже він.
Андрій переїхав до Дніпра, де вже разом із Христиною почали нове життя.
До армії була недовіра
Андрій згадує початок війни у 2014 році. Тоді йому було 22 роки.
— Було повне збентеження і нерозуміння того, що відбувається. Я виріс із думкою, що росія — це сусідня країна, майже "старший брат". Тому не міг зрозуміти, як усе могло дійти до війни.
Водночас він відверто говорить, що тоді не бачив себе у війську.
— Не всі народжуються воїнами і не всі хочуть ними ставати. Я не вважав себе військовою людиною, тому тоді не робив жодних кроків, аби йти служити.
Певний страх перед армією сформувався ще в дитинстві після розповідей батька.
— Батько служив і розповідав багато історій про радянську армію. У мене склалося враження, що армія — це втрата часу і здоров'я. Я тоді не знав, як усе є насправді, але саме такі розповіді дуже вплинули на моє ставлення до служби.
Я попросив лише бути там, де буду корисним
До 6 січня 2025 року Андрій продовжував працювати на фабриці.
Саме цього дня його життя змінилося.
— Уранці до мене постукали… Назвемо це так, — говорить Андрій, згадуючи події, після яких для нього розпочався зовсім інший етап життя.
Після робочої зміни на фабриці він повертався додому, коли дорогою його зупинили працівники ТЦК для перевірки документів.
— Типова історія: я йшов із роботи. Було близько шостої ранку. Під'їхала машина, вийшли троє чоловіків і сказали: «Доброго дня, перевірка документів», — згадує Андрій.
Уникати перевірки не намагався.
— Сказав: «Добре, перевіряємо документи». Мене відвезли до територіального центру комплектування. Добровільно сів у машину. І з того дня почався мій військовий шлях.
Андрія направили до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, де він відверто розповів про всі свої навички.
— Я сказав спеціалісту: «У мене вища освіта, я працював із комп'ютерами, маю технічні навички. Дайте мені можливість бути там, де я буду справді корисним». Мені запропонували напрям дронів. Я одразу погодився. Уже тоді було зрозуміло, що за безпілотниками майбутнє.
Пневмонія, яка застала Андрія за кілька днів до завершення базової підготовки, могла повністю змінити його військовий шлях. Поки він лікувався, з'ясувалося, що його вже призначили до піхоти. Від служби у підрозділі безпілотних систем його відділяв лише один телефонний дзвінок.
— За три дні до випуску я захворів на пневмонію. Потрапив до лікарні. Два тижні лікувався, тому пропустив випуск. Мої хлопці вже закінчили навчання, а ми з іншим військовим залишилися в лікарні. Поки я лікувався, виявилося, що мене направляли до піхоти — снайпером-стрільцем. Але після лікування мені зателефонував командир і запитав: «Андрюха, ти готовий бути у нас?» Я відповів: «Звичайно». Після цього мене змогли перевести до підрозділу безпілотних систем. Я дуже вдячний своєму командиру роти за те, що він тоді забрав мене до нашого підрозділу. Саме завдяки цьому я опинився там, де міг принести найбільшу користь.
Перші дні у війську
У підрозділі безпілотних систем Андрій відчув: хоче бути саме тут. Водночас військовий не приховує, що війна — це постійна боротьба не лише із зовнішнім ворогом, а й із власними думками.
— Ми тоді базувалися в Добропіллі. Я одразу побачив ставлення старшого командування до своїх підлеглих. Це був найвищий рівень поваги, мотивації. Це війна. Не кожен витримує війну однаково. Потрібно знаходити мотивацію. Постійно нагадувати собі, що своєю роботою ти захищаєш кохану людину, сім'ю та близьких. Без мотивації нічого не вийде.
Після кількох днів адаптації настав час першого бойового виїзду. Саме тоді Андрій уперше побачив війну не на екрані телефону, а на власні очі.
Перша зустріч із прифронтовим Мирноградом назавжди закарбувалася в його пам'яті.
— Ми заїхали в місто і побачили дев'ятиповерхівку, від якої залишилася одна стіна. Усе інше було зруйноване. До цього він бачив війну лише на екрані телефону. Але коли стоїш перед цим особисто — це зовсім інше. Було страшно, руки тремтіли. Ти ще не розумієш, де знаходишся. Потім відкриваєш карту, аналізуєш ситуацію і вже починаєш працювати.
Особливо важкою для Андрія стала служба на Покровському напрямку. Саме звідти родом його рідні по маминій лінії.
— До повномасштабної війни я на Донеччині був лише двічі. А потім мене перекинули саме на Покровський напрямок. Це був березень 2025 року. Моя рідня виїхала звідси в серпні 2024-го, коли бої вже наблизилися до Покровська.
Найболючішими стали телефонні розмови з рідними.
— Тітки питають: «Андрію, як там наш дім?» А що їм сказати? Його вже немає. Там уже й місця майже не залишилося. Це дуже тяжко.
«Коли вперше підняв дрон, у мене тремтіли руки»
Опинившись у підрозділі, Андрій намагався знайти роботу, де найкраще знадобилися б його технічні навички. Саме тому під час знайомства з командиром одразу розповів про свій досвід роботи з технікою та попросив доручити йому справу, у якій він зможе бути максимально корисним.
— Я сказав, що вмію паяти, збирати різні механізми, працювати руками. Запитав, чи є якась лабораторія безпілотників, де міг би бути корисним. Відповіли: «Ти будеш інженером». Бачив себе подумки в лабораторії, поки не уточнили: «Ні, бойовим інженером». Ця спеціальність передбачала підготовку бойових безпілотників. Це коли на дрон встановлюють боєприпас. Я тоді трохи розгубився. Почав вивчати всі ці боєприпаси, але чесно скажу: усе, що пов'язане з вибухівкою, викликало в мене дуже сильний страх. Не довіряв вибухівці. Здавалося, що це залізо, від якого можна чекати будь-чого. Я весь час себе заспокоював: «Андрію, спробуй».
Зараз його ставлення вже змінилося.
— Тепер я розумію: якщо все робити правильно, нічого не станеться. Але тоді за плечима було лише близько сорока днів базової підготовки. За такий час важко стати справжнім фахівцем.
Водночас Андрій розумів, що у разі потреби спробує себе в іншій ролі. Так і сталося.
— Коли вже закінчувалася адаптація і я мав їхати на позиції як бойовий інженер, мені сказали: «Ні, ти будеш пілотом “Мавіка” (портативного квадрокоптера Mavic)».
Саме так почалася його служба оператором розвідувального безпілотника.
— Перший виїзд був у Мирноград. Я відповідав за ретранслятор, тобто забезпечував роботу зв'язку. Цим я й займався протягом півтора року. Це була моя основна робота.
Після роботи з безпілотником типу «Мавік» Андрій опанував ще один тип дронів — Matrice або «матрас», як називають між собою військові. Це не окрема категорія, а різновид безпілотника з іншими технічними характеристиками.
— «Матрас» — це, по суті, той самий «Мавік», просто інша модифікація. Він важчий, має більше технічних можливостей і трохи відрізняється за характеристиками. Коли ми зайшли на нову позицію під Покровськом, мені видали цей дрон. Основним завданням було забезпечення роботи інших безпілотників. Ми використовували «Матрас» як платформу для ретранслятора. Принцип роботи максимально простий: на дрон встановлюється антена, яка передає сигнал іншому безпілотнику, що працює далі від оператора. Завдяки цьому антена вже не стоїть нерухомо на землі, а піднімається в повітря. Її можна направляти в потрібний бік, і зв'язок стає набагато кращим.
Перший виліт на безпілотнику додав трішки стресу.
— У мене так тремтіли руки, долоні були мокрими від хвилювання. Уявіть: у руках техніка вартістю 100–200 тисяч гривень, і вона єдина.
Та варто було підняти дрон у повітря, як хвилювання поступово почало відступати.
— Підняв дрон — він завис. Опустив — він сів. Так і почали працювати. Дивишся на орієнтири, зависаєш у повітрі по двадцять хвилин, поки триває місія, а потім повертаєшся.
Особливості роботи з «Мавіком» відрізняються від роботи інших членів екіпажу.
— Моя специфіка була така, що я стояв на вулиці, а всі побратими працювали в укритті. Вони виконували свою роботу, а я залишався зовні й забезпечував виконання завдання. Часом це вимагало великого терпіння. Стоїш і чекаєш. Питаєш: «Ну що, вже закінчили?» А тобі відповідають: «Ще ні, ще потримай». І так по двадцять хвилин, кілька разів. Просто дивишся на свій дрон і виконуєш свою роботу.
А якось безпілотник загубився…
— Був випадок у Покровську: поряд проїжджала техніка із засобами радіоелектронної боротьби. Через перешкоди безпілотник втратив керування і кудись полетів. Я походив, пошукав, але зрозумів, що знайти його неможливо. Повернувся й доповів командиру, що дрон втрачено. Командир спокійно сказав: «Втратили — значить, втратили. Буде новий».
Та історія на цьому не закінчилася.
— Я вже на сто відсотків знав, що дрон втрачено, як раптом хтось постукав у двері нашого помешкання. Відкриваємо вхідні — стоїть маленька бабуся і тримає в руках мій «Матрас». Каже: «Синочку, ти його шукаєш?». Безпілотник впав біля її будинку. Я одразу зателефонував командиру і так радісно повідомив: « Знайшовся! “Матрас” цілий!».
Саме ця історія допомогла військовому по-іншому подивитися на втрати техніки.
— То була моя перша втрачена «пташка». Я дуже переживав, навіть думав, що доведеться компенсувати її вартість. Але потім зрозумів: на війні це витратний матеріал. Якщо ти зробив усе правильно, а техніку все одно втрачено — не можна звинувачувати себе.
«На позиції немає людей, які вміють щось одне»
Служба у підрозділі безпілотних систем навчила Андрія швидко адаптуватися до нових умов. Хоча спочатку він мріяв опанувати ударний безпілотник, згодом зрозумів, що кожна роль у команді однаково важлива.
— Я думав, що колись ще спробую себе пілотом того дрона, який летить безпосередньо до цілі. Але так не склалося. Я був прив'язаний до своєї роботи, — розповідає військовий.
Приблизно через пів року специфіка служби змінилася.
— Мене перевели працювати вже разом із побратимами в укритті. Тоді я вже повністю бачив, як працює екіпаж, як усе відбувається, а не лише чув про це. Одній людині дуже важко одночасно керувати дроном, дивитися на карту, стежити за зображенням і орієнтуватися на місцевості. Саме тому працює екіпаж.
За час служби Андрій пройшов шлях від оператора безпілотників до командира взводу. Каже: на війні немає вузьких спеціалістів — кожен має бути готовим підмінити побратима й виконати будь-яке завдання.
FPV гналася за мною так, що думав — усе
Війна безпілотників сьогодні диктує свої правила. Сучасне поле бою практично повністю контролюється дронами, а кожен вихід на позицію може стати випробуванням на виживання.
— Багато разів FPV так за мною гналася, що думав: усе, вже кінець. Але це війна. Не завжди все закінчується найгіршим. Одного разу дрон вибухнув буквально за кілька метрів від мене. Десь його заглушили, десь він не розірвався як треба. Але одна FPV розірвалася за два метри від мене. Отримав легку контузію.
Андрій згадує, як разом із побратимами рятувався у вузькій протипожежній траншеї.
— Я почув звук моторів, що зависли над нами FPV-дрони і вже заходять на ціль. Кажу хлопцям: «Падайте!» Ми вскочили в ту траншею. Після вибуху мене посікло уламками — залишилися три невеликі дірочки. Якщо чесно, я навіть не вважаю це пораненням. По лісу, коли йдеш на позицію, більше подряпаєшся. Найбільше постраждало вухо — була легка контузія. П'ять днів полікувався — і знову до роботи».
Та це був далеко не єдиний випадок, коли Андрію з побратимами доводилося буквально рятуватися від ворожих дронів.
Велосипеди замість бронетехніки
Одну з найнебезпечніших історій він пережив дорогою на позицію, коли група пересувалася на велосипедах.
— Ми їхали дорогою в районі Покровська. Нас помітив ворожий дрон. Він завис десь за кілометр, передав координати артилерії, почався обстріл, а потім прилетіли FPV-дрони. Після удару із чотирьох велосипедів один згорів повністю. Ми всі отримали контузії — на позицію вже не могли йти. Треба було повертатися.
Щоб врятувати групу, командування застосувало максимальне придушення сигналів.
— Нам дали так званий «РЕБ від комбата» — увімкнули все, що тільки можна. Ми добігли до бункера і просиділи там цілий день. Росіяни знали, що ми десь сховалися, і буквально прочісували район.
Лише із настанням сутінків військові змогли залишити укриття.
Дорога назад запам'яталася не лише небезпекою, а й гумором.
— Найхудішого хлопця посадили на велосипед, а мене — на багажник. Ми навіть нормально рушити не могли. Я кажу: «Хлопці, вивезіть мене, будь ласка. Я вам квартиру перепишу, тільки вивезіть мене звідси!» Я важу під сто кілограмів, плюс бронежилет, спорядження. Один велосипед просто «сів». Пересів на інший, і так хлопці по черзі мене довезли до Добропілля.
Попри пережите, дорогою всі сміялися.
— Я навіть руки розкинув, як у «Титаніку». Виїхали з позитивом.
Зустріч у Покровську
Окрім бойових епізодів, Андрій часто згадує й зустрічі з цивільними, які залишаються жити на прифронтових територіях. Одна з них відбулася у Покровську й змусила його замислитися над ще одним фронтом цієї війни — інформаційним.
На війні важливо тримати й інформаційний фронт. Висновки військовий зробив після зустрічі в Покровську з жінкою-педагогом, яка залишалася жити під обстрілами.
— У вересні 2025 року після атаки російського FPV-дрона ми сховалися в під'їзді багатоповерхівки. Коли небезпека минула, із квартир почали виходити місцеві жителі. Ми почали з ними розмовляти. Серед них була жінка, вже десь під сімдесят років. Вона почула, як ми говоримо англійською з побратимом-іноземцем, і теж долучилася до розмови. Каже: «Я викладачка англійської мови». Запитав, чому жінка досі не евакуювалася, адже має родичів у Києві. Пояснив, що її можуть забрати. Волонтери їздили постійно. Кажу: «Давайте заберемо вас». Вона відповіла: «Та кому це потрібно?» Навіть не розуміла, що є люди, які спеціально займаються евакуацією.
Саме ця розмова, — говорить військовий, — показала йому, наскільки інформаційно ізольованими можуть залишатися люди, які живуть біля лінії фронту.
— Вони жили в такому інформаційному вакуумі, що нічого не знали про можливості евакуації. Там досі відчувається вплив російської пропаганди, яка переконує людей, що вони нікому не потрібні.
Я відповідаю вже не за себе, а за весь взвод
За час служби Андрій пройшов шлях від оператора безпілотників до командира взводу. Каже: на війні немає вузьких спеціалістів — кожен має бути готовим підмінити побратима й виконати будь-яке завдання. Сьогодні він уже командир взводу, однак наголошує: командирська посада не означає кабінетної роботи.
Попри нову посаду, Андрій продовжує виїжджати на позиції разом із підлеглими. Каже: війна не робить винятків ні для солдатів, ні для командирів.
— Зараз такий час, що командири теж ходять на позиції, — говорить він. — Війна — війна: трапляються і поранення, на жаль, були й загиблі. На щастя, їх небагато, але вони є. І всім треба заміна. На війні командирська посада не означає, що фронт віддаляється.
Та найбільша зміна після призначення командиром — навіть не нові обов'язки, а відповідальність за людей.
— Мій шлях до офіцера почався ще в жовтні минулого року. Спочатку сприймав це як можливість працювати трохи спокійніше, однак дуже швидко зрозумів, що разом із новою посадою приходить і значно більша відповідальність. Ти відповідаєш не лише за себе і не за трьох людей екіпажу, а вже за весь взвод. Командиром бути — це велика відповідальність.
Разом із відповідальністю за бойову роботу з'явилася ще одна важлива місія — допомогти новим військовим адаптуватися до війни.
— У нас кожен трохи психолог. Ми багато спілкуємося з людьми, які приходять після базової підготовки (БЗВП). Стараємося проводити з ними час, допомагати адаптуватися. Кожен зі «старичків», коли бачить нового хлопця, щось розповідає зі свого досвіду. На БЗВП головне завдання — зробити з людини військового. А ми вже на місці можемо його мотивувати.
Найкраще мотивують навіть невеликі успіхи, які додають людині впевненості у власних силах.
— Новобранці мої проходили смугу перешкод. Хлопці повертаються після виконаного завдання — у багнюці, у мастилі, але вигукують: «ДШВ!» У них такий адреналін був. Думаю: усе, вони вже військові. Для них це вже маленька перемога. А маленькі перемоги дуже мотивують рухатися далі.
Сильний підрозділ починається не лише з техніки чи зброї, а насамперед із людей, які підтримують один одного, допомагають адаптуватися новачкам і поступово стають справжньою бойовою родиною.
Саме тому найбільше тішить, коли людина, яка прийшла до підрозділу наляканою, поступово змінюється.
— Один із новоприбулих військовослужбовців прийшов після навчання. Перший місяць просидів на позиції, потім йому дали трохи відпочити. Ми навіть думали, що він піде в СЗЧ (самовільно покине частину). Але сталося навпаки. Він сказав: «Ви знаєте, мені сподобалося». До цього він ніколи в житті не бачив війни. Потім знову пішов на позицію, повернувся і сказав: «Я нікуди не піду». Для нас це дуже багато означає.
Саме такі моменти, — говорить командир, — показують, що робота з людьми дає результат.
Андрій переконаний: саме так і формується нове покоління українських військових.
Після більш ніж півтора року на війні командир підрозділу безпілотних систем переконаний: головний ресурс українського війська — це люди. Саме тому сьогодні особливо важливо, щоб до війська приходило нове, мотивоване покоління.
Командир говорить, що досвідчені військові вже тривалий час перебувають на фронті, тому армії потрібне нове поповнення.
— Нас, старічків, на всіх не вистачить. Треба молодняк.
І з оптимізмом говорить про молоде покоління захисників.
— Приходять дуже толкові хлопці. Уже зараз видно, що в майбутньому вони будуть командирами. Молоді військові часто мають іншу мотивацію. Мені завжди здавалося, що молодь більш перспективна. Більшість із них приходить добровольцями. У них інший рівень мотивації. А ще іноземці нам дуже допомагають.
«Побратими — це вже сім’я».
За півтора року служби Андрій зрозумів: по-іншому зрозумів, що таке справжнє побратимство і що справжня дружба народжується там, де люди разом проходять найважчі випробування.
— У мене в житті таких друзів не було, як ті, що зараз у моєму підрозділі. З цивільними бачимося дуже рідко. А тут поруч люди, які рятують тобі життя, з якими ти пережив такі моменти, в яких нікому не побажаєш опинитися. Це вже більше, ніж дружба. Це побратимство. Це вже сім’я. За кожного переживаєш. Постійно телефонуєш, питаєш, чи все добре, чи щось потрібно, чим допомогти. Голова постійно зайнята побратимами й роботою, — каже командир.
Саме довіра між людьми, — говорить командир, — і тримає підрозділ. Тут ніхто не працює сам по собі — кожен готовий підставити плече іншому.
У підрозділі немає жорсткого поділу між взводами чи окремими командами.
— У нас немає такого, що це лише моя позиція і я відповідаю тільки за своїх людей. Через ротації на позиціях працюють військові з різних взводів. Тому фактично ти керуєш усіма, хто зараз поруч», — пояснює він.
Саме тому головним принципом роботи підрозділу стала взаємодопомога.
— Командири постійно допомагають один одному. Немає такого, щоб кожен займався лише своєю ділянкою. У вільний час допомагаємо іншим командирам, допомагаємо солдатам. У нас усе тримається на взаємовиручці. Кожен робить свою справу і підставляє плече іншому, — підсумовує Андрій.
Позивний «Вінт»
До речі, Андрій має позивний «Вінт». І в цьому є певна логіка та певні зміни.
— Спочатку я придумав позивний «Вінн» — перші літери прізвища. Але побратими не розуміли. По рації кажу: «“Вінн” на зв'язку». А мені відповідають: «Хто на зв'язку?» Кажу: «Він». — «Хто?» — «Та “Він!”» І так по кілька хвилин. Уже всі сміялися. Я переробив його на "Вінт". Тепер уже ніхто не плутається.
Війна дронів
Сучасна війна, переконаний Андрій, давно перетворилася на технологічне протистояння. Якщо раніше головну роль відігравала бронетехніка, то сьогодні дедалі більше залежить від безпілотних систем. Боротьба між Україною та росією перетворилася на постійне технологічне суперництво.
Водночас перевага в цій війні не триває довго. Щойно одна сторона знаходить нове рішення, інша майже одразу шукає спосіб йому протидіяти.
— Це як перегони. Ми зараз ведемо з росіянами такі гонки. У них дуже сильна електронна та технічна база. Це велика країна із заводами, виробництвом електроніки та мікросхем. У цьому плані вони мають перевагу, але перевагу саме в масштабах виробництва, — розповідає військовий.
Українські інженери нерідко випереджають противника саме завдяки нестандартним рішенням.
— Ідеї, як показує практика, дуже часто народжуються саме у нас, українців. Ми щось придумуємо, запускаємо в роботу, а росіяни це підхоплюють і вже ставлять на конвеєр. Потім ми вигадуємо щось нове — і вони знову повторюють. Це постійний процес, — каже військовий.
Військовий зазначає, що Україні часто доводиться шукати рішення в умовах обмежених ресурсів.
— Через брак коштів чи інші труднощі ми змушені багато винаходити. Але саме це рухає розвиток. Ми постійно шукаємо нові підходи, щоб залишатися ефективними. На фронті дуже швидко змінюється специфіка дронів. Постійно з'являються нові рішення. Ми робимо все, щоб літати далі, щоб був кращий відеозв'язок, щоб техніка працювала ефективніше. Через бригади, виробників, різні виробництва, контракти йде постійна робота. Ми отримуємо дуже хороші дрони, — каже командир.
Серед безпілотників, з якими доводилося працювати підрозділу, Андрій особливо відзначає українських виробників.
— Нам дуже подобаються дрони «Вирій». Це українська компанія. Нещодавно до нас потрапили й дрони «Башкет». Нам теж доводиться змінюватися й шукати нові рішення. Інакше в цій війні технологій перемогти неможливо, — підсумовує Андрій.
Позиція має працювати цілодобово
Війна безпілотників не стоїть на місці. Зміни відбуваються настільки швидко, що нові технічні рішення з'являються практично безперервно.
— Росіяни вже придумали октокоптери — дрони не з чотирма, а з вісьмома гвинтами. Хлопці кажуть, що такий дрон можна почути буквально за десять–двадцять метрів. Якщо звичайний безпілотник чути ще здалеку, то тут ситуація вже зовсім інша. Українська сторона також не стоїть на місці. Ми отримали нові дрони. Вони показали себе дуже добре. Забезпечення у нас досить хороше. Не було такого, щоб ми приїжджали на позицію і сиділи тиждень без дронів. Такого навіть уявити не можна. Позиція повинна працювати цілодобово, і постачання має бути також цілодобовим, — наголошує Андрій.
Технологічна боротьба не зупиняється ні на день. Те, що працювало кілька місяців тому, сьогодні вже може бути неефективним.
Втім, самі дрони — лише частина великої системи. Щоб екіпаж міг безперервно виконувати бойові завдання, за його спиною працюють десятки людей. За роботою кількох військових на передовій стоїть велика команда людей у тилу.
— Дуже багато роботи проходить через логістику. Щоб забезпечити одну позицію, де працюють чотири людини, потрібні ще десятки людей у тилу, які виконують свою роботу. Саме завдяки цьому позиція може безперервно працювати, — пояснює військовий.
Дрони дозволяють берегти людей
Андрій переконаний, що розвиток безпілотників змінив не лише тактику бою, а й дозволив значно краще берегти життя військових.
— Під час навчання нам казали: екіпажі безпілотників працюють десь за 500 метрів від противника. Я подумав: нічого собі. А зараз можемо працювати і за п'ять, і за десять кілометрів. Потужніші дрони — є можливість винести позиції далі й не ризикувати екіпажами.
На його думку, саме розвиток безпілотних технологій дозволяє берегти життя військових.
Безпілотники сьогодні виконують не лише розвідувальні чи ударні завдання. Вони дедалі частіше беруть на себе й логістику.
— Я недавно мав досвід керувати транспортним дроном. Ми робили підвози до позицій. Це дуже рятує і майно, і особовий склад. Без дронів зараз дуже складно доставляти необхідне. Цю техніку треба модернізувати і вкладати в неї кошти. Війна ставатиме тільки жорстокішою. Треба постійно придумувати щось нове — нові частоти, нові рішення, засоби радіоелектронної боротьби.
«У нас війна без вихідних», — каже Андрій.
— З шостої ранку і до дванадцятої ночі щось робимо. А буває й після опівночі. Війна може розбудити серед ночі — позиція стала, треба йти працювати. Про сон ми жартуємо: військовослужбовець повинен спати чотири години на добу. Але по скільки годин поспіль — ніде не написано.
Професія, яку не можна освоїти за кілька тижнів
Попри поширену думку, керувати безпілотником — це не навичка, яку можна опанувати за кілька тижнів. Оператор безпілотників — це професія, що потребує тривалого навчання.
— Пілота навчити — це приблизно рік. Лише тоді він може впевнено працювати. Інженеру треба знати дуже багато. Кожен боєкомплект має свої особливості. Кожному потрібні окремі знання. Це дуже велика відповідальність. Екіпаж безпілотників — це люди дуже високого професійного рівня.
Майбутнє українського війська залежить не лише від кількості техніки, а й від людей, які готові постійно вчитися, освоювати нові технології та швидко адаптуватися до змін.
Говорячи про сучасну війну, Андрій переконаний: майбутнє — саме за безпілотними системами.
— БПЛА постійно змінюються. З'являються нові технології, нові рішення. На будь-яку нашу розробку ворог шукає протидію, а ми — відповідь на його нові засоби. Це безперервний процес. Успіх залежить не лише від техніки, а й від людей, які постійно навчаються, вдосконалюються та готові швидко адаптуватися до нових викликів. На війні не можна зупинятися. Якщо хочеш бути корисним, треба постійно вчитися і бути готовим виконувати будь-яку роботу, яка потрібна підрозділу саме сьогодні, — підсумовує Андрій.
Люди бояться того, чого не знають
Служба в сучасному підрозділі безпілотних систем значно відрізняється від тих уявлень, які багато людей складають за відео в інтернеті. За півтора року на фронті наш герой зрозумів, що найбільший ворог багатьох цивільних — це страх невідомості.
— Багато хто намагається десь сховатися, попросити переведення чи уникнути служби. Коли до підрозділу потрапляють нові військові, насамперед прошу не поспішати з висновками. Кажу: «Друже, ти потрапив у нормальне місце. Подивися, як тут усе працює. Подивися, яке тут ставлення до людей. Послужи, допоможи нам, тому що ми теж уже втомлюємося». У мене хлопці служать ще ті, які з АТО прийшли. Хтось прийшов з артилерії, хтось перевівся з піхоти. Ті, хто служив у піхоті, дуже добре розуміють ціну такого переведення.
Він не приховує: більшість страхів народжується в голові. Сам проходив через такі ж страхи й сумніви, як і тисячі інших українців.
— Я теж людина. Я теж боявся. Були думки, що після навчання мене одразу відправлять кудись, де довго не проживеш. Але реальність інша. Зараз у мене вже півтора року служби за плечима. І я можу порівняти свої тодішні страхи з тим, що є насправді. У реальності набагато більше світла, ніж тієї темряви, яку показують. Я думаю, людям треба просто дати шанс спробувати.
Андрій відверто говорить, що найбільше його лякала не сама війна, а спосіб, у який часто відбувається мобілізація.
— Я більше боявся не війни, а працівників ТЦК. Вони виконують те, що повинні робити. Якби не вони, не було б ні замін, ні поповнень. Однак методи роботи інколи лише посилюють страх. Вони залякують людей більше, ніж росіяни, і саме перебування у війську. І це, на мою думку, велика проблема. А варто всього лише усім стати частиною «сім'ї».
Контракт уже підписаний
Нещодавно військовий Андрій Вінник ухвалив ще одне важливе рішення — підписав контракт на два роки. Військовий вирішив пов'язати своє життя з армією.
— Коли я міг подумати, що я з пакувальника шоколадок стану офіцером. До мобілізації навіть не уявляв, що пов'яжу своє життя з армією. Проте сьогодні дивлюся на це зовсім інакше.
Сьогодні Андрій — молодший лейтенант, командир взводу безпілотних систем, який готується до нового етапу військової служби.
— Може, й військовим залишуся — хто його знає. Але все-таки сподіваюся, що за ці два роки війна закінчиться. Вона не може тривати безмежно. Ми вже зараз на такому піку, що те, що залежить від фронту, робиться. Тепер багато чого має вирішитися вже там — у кабінетах.
Після війни займатимуся виноградниками
Будуючи військову кар'єру, Андрій не перестає мріяти про мирне життя.
— У мене вдома десять соток виноградника. Виноробство — це давнє сімейне захоплення. Не «винопиття», зауважу, а саме виноробство. Я дуже люблю робити вино. Робимо близько ста літрів на рік. Потім усіх пригощаємо. У нас росте близько тридцяти кущів винограду. Є і столові сорти, і технічні. Колись на місці виноградників був город — картопля, буряки. А ми зробили виноградник.
Є ще одна мрія, яка не пов'язана ні з війною, ні зі службою.
— Ми з Христиною плануємо дитину. Першим народиться син. Якщо ні — будемо працювати доти, поки не буде хлопця, — сміється військовий. — Та головне для мене — щаслива сім'я. Якщо поруч людина, з якою хочеш іти по життю, то чому б не спробувати стати багатодітними батьками?
Війна змінює людину
Навіть під час коротких відпусток військовий помічає, що фронт залишає свій відбиток.
— Дружина мені каже: «Ти навіть у цивільному одязі все одно виглядаєш як військовий». І я сам це відчуваю. Військові звички вже стали частиною повсякденного життя. Навіть звичайний похід до магазину нагадує про службу. На касі в АТБ питають: «Пакет потрібен?» А я автоматично відповідаю: «Плюс».
Командир усміхається, розповідаючи цю історію. Каже, що такі дрібниці ще раз показують: війна змінює людину назавжди. Водночас він вірить, що після перемоги українські військові зможуть повернутися до мирного життя, а набутий досвід стане не лише пам'яттю про пережите, а й фундаментом для майбутнього країни.
Усі мирні плани Андрія лише на потім. Поки що план один — закінчити війну.
«Ми воюємо за свою землю, а вони — за рублі»
Попри втому й непросту ситуацію на фронті, він не сумнівається у головному.
— У нашої країни дуже багато журби в історії. Але такий у нас шлях. Завжди знаходиться якась сволота, яка хоче щось відтяпати, забрати нашу незалежність. Україна дуже вдало розташована. У нас є море, поля, гори — усе є. Ми знаходимося в дуже хорошій точці Європи. Тому всім хочеться Україну. Тому ми маємо її захищати. Це в моїх планах, поки не закінчиться війна.
Андрій переконаний: однією з головних причин, чому росія продовжує війну, є багаторічна державна пропаганда та соціальна ситуація в країні. Російське суспільство роками формували так, щоб люди беззастережно довіряли владі.
— Росіяни не обездолені, але їх настільки загнали в цю грошову й життєву кризу, що вони, крім пляшки, не бачать нічого перспективнішого. Уявіть, половини сім'ї вже немає живих, вони десь в Україні лежать убиті, а вони все одно кричать: «путін молодець». Це дуже сильна психологія. Російська пропаганда працює: оскотинюють російський народ, а ті ще й дякують їм за це.
Кожен має зробити свій внесок
Наприкінці розмови військовий звернувся до українців: не боятися брати на себе відповідальність.
— Перемога залежить від внеску кожного. Якщо всі ми зможемо згуртуватися, кожен прийме свою частинку відповідальності й зробить свій внесок, у нас буде набагато більше шансів закінчити цю війну швидше і зберегти більше життів. Україні потрібні люди, готові допомагати державі. Нам потрібні люди із розумінням того, що роблять важливу справу.
Українські захисники мають сильну мотивацію, яку не можна порівняти з мотивацією ворогів.
