8 березня — Міжнародний день боротьби за права жінок. У мирному світі цього дня говорять про можливості, рівність, вибір. В українській реальності — ще й про силу. Про тих, хто сьогодні не на сценах і не в офісах, а в бліндажах, у бронежилетах, за пультами безпілотників, у медичних евакуаціях і на зв’язку під обстрілами.
На фронті — тисячі жінок. Різного віку, з різних міст і сіл. Юристки, вчительки, студентки, мами, спортсменки. Їх об’єднує не професія і навіть не досвід. Їх об’єднує Україна — і внутрішнє рішення бути там, де зараз найважче. Це історія однієї з них.
Вона пережила окупацію на Херсонщині. Ховала телефони в іграшках і документи — в землю. Бігла в білій хустині на край селища, щоб зловити зв’язок і почути голос батька, який служить із 2016-го року. А потім одного дня вирішила: її місце — не в аудиторії університету, а в строю.
Лізі лише двадцять. Її позивний — «Фаста». Вона обрала війну не тому, що хотіла воювати, а тому, що не змогла стояти осторонь.

Ліза Сорока родом з Херсонської області, після окупації її дім — у Кривому Розі. Їй лише 20. У мирному житті могла б будувати кар’єру юристки, але обрала інший шлях — військову службу.
«Фаста» — про швидкість і витривалість
Позивний з’явився вже на війні. Каже, що він — про характер.
— Мій позивний — Фаста. Це насамперед про швидкість, витривалість, які з’явилися вже на війні. Швидкість прийняття рішень, правильних рішень насамперед. Витривалість — це про жінку на війні.

Погляд зупиняється на її татуюваннях. Багато патріотичної символіки. На її обличчі, на руках: крила, зброя, і сакральні надписи.
— Я з України — і на цьому все. Я патріот України.
Ліза зізнається: більшість татуювань зробила вже під час служби. Кожен малюнок на тілі — особливий.
— Крила — це про мій батальйон, бо у нас батальйон «Крил». Напис — «незламна», це мій настрій на війні. Щит і зброя — це те, що повсякденно на війні — оборонятися і захищати, — говорить Ліза.
На руці Лізи є особливе татуювання — напис від руки, який для неї зробив батько Олександр: «Кохана донечко, я завжди буду поряд. Тато».
— У тата також є татуювання: такі ж слова тільки від мене йому, — усміхається вона. — З батьком у нас особливий зв’язок. Ми служимо в одній бригаді, але в різних батальйонах.

Ліза зізнається, татко не хотів аби вона йшла служити, та її рішення прийняв. Ліза ж говорить, рішенню сприяли багато факторів у її житті, зокрема окупація.
Вісім місяців в окупації
Початок повномасштабного вторгнення Ліза — вдома — у селі Новогригорівка, Херсонської області. Тоді їй було 16 років.
— Вісім місяців окупації, — згадує дівчина.
Лізин тато ще з 2016 року в українському війську. Тож повномасштабну війну Ліза, її старша сестра Катерина з чоловіком та молодший братик Ельдар (зараз йому сім років) перебували в Херсонщині. Їхній будинок розташований навпроти лісосмуги. Саме звідти й зайшли російські військові.
— Одного дня російські військові зайшли у наше село: йшли зі сторони Високопілля через лісосмуги. Танки через ці дерева одразу виходили на наш дім. Окупанти заходили до хат, забирали телефони, всіх перевіряли, обшукували дім. Нам вдалося сховати один телефон: ми вшили його в м’яку іграшку.
Окупанти не лише перевіряли будинки — погрожували покараннями за здачу їхній позицій українським військовим, за будь-яку непокору.
Село Новогригорівка на Херсонщині пережило вісім місяців окупації. За цей час Ліза бачила багато наслідків таких «попереджень».
— Сім’ї, які щось намагались робити на користь українських військ — їх просто розстрілювали. Сусідів - жінку з чоловіком розстріляли у власному дворі. До них зайшли окупанти й сказали: «Дайте їсти та якогось алкоголю». Вони відмовили. Їх просто розстріляли. Односельці потім поховали їх там же, у дворі, — каже Ліза.

Лізина родина теж була під прицілом. Адже батько — військовий, і про це в селі знали.
— Була увага до нашої родини. Окупанти вже знали, може й місцеві підказали, що в нашій сім’ї військові. Довелося знищувати або ховати все, що могло видати батька. Ми все ховали по пакетах, викопали яму і заривали все, що було пов’язане з батьком: документи, фотографії, прапори, які висіли на стінах, — згадує Ліза.
Біла хустина — вимога окупантів, знак «цивільної»
Зв’язку з батьком майже не було. Проте вона шукала будь-яку можливість почути його голос.
— Я знала, що на кінці села був зв’язок, зі сторони Високопілля. Я одягала білу хустку на голову і виходила. Страшно було, але я мала з ним зв’язатися.
Найбільше місцеві боялися моментів, коли окупанти заходили до дому.
— Коли заходили в дім, ти думаєш: що вони можуть зробити? А вони можуть зробити все. Усе, що хочеш. Вісім місяців минули у постійній напрузі. Бої тривали майже весь цей час. А 12 грудня нас звільнили. Оце для мене свято. Насамперед — мій дім, мою родину звільнили від російських окупантів.
Я пообіцяла йому ще в 2016-му»: шлях до війська
Після деокупації Ліза виїхала до Кривого Рогу. Почала наново жити — нове місто, навчання. Проте попереду була ще одна зустріч, на яку вона чекала всі вісім місяців.
— Батько узяв відпустку й приїхав до мене в Кривий Ріг. Це радість — її не передати словами.
Батько Олександр — військовий, із 2016 року служить у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Саме з його служби й почалася особиста внутрішня обіцянка Лізи.
— Це було ще до повномасштабної війни — коли батько пішов у військо, я надсилала йому листівки. В одній з них я написала: «От буде мені 18 років — я піду теж служити». Так і сталося.
Ліза закінчила математичний ліцей і вступила до Донецького державного університету внутрішніх справ на факультет права.
— Мені було 17 років. Вступила на право. Час підходив до мого 18-ліття, і я прийняла рішення, що долучуся до ЗСУ.
П’ять разів у військкомат
До військкомату ходила не один раз…
— Мене виганяли з військкомату чотири рази. На п’ятий уже сказали: «Ти дуже хочеш, я бачу. Проте ти розумієш, що там тяжко?» Я кажу: «Розумію». — «Ну добре». І саме на п’ятий раз взяли. Батько не знав до останнього, — усміхається дівчина.
Розмова з батьком перед відправкою
Про те, що її взяли до війська, батько дізнався за два дні до відправки її у підрозділ.
— Я йому сказала: все, я їду. І були сльози.
Дорогою до Дніпра, а потім до Львова, де мали підписувати контракт, батько телефонував майже безперервно.
— Він мені всю дорогу телефонував і плакав. Відмовляв йти у військо. А я ж вперта: «Ні. Ніхто не передумає».
Після підписання контракту у Львові він змирився.
— Казав: «Тяжко буде». Я кажу: «Нічого, прорвемося». Ну і вже третій рік прориваємось, — говорить військова.

Шлях «Фасти» до крила
Після півтора місяця підготовки Ліза отримала перше призначення — у 46-ту окрему аеромобільну Подільську бригаду, підрозділ десантно-штурмових військ ЗСУ, яка до слова брала участь у звільненні Херсонщини. Ліза одразу знала: тилові посади — не для неї.
— Не хотілось мені бути кухарем або діловодом. Я рвалася до бойової посади. І мене взяли в мобільну групу роти зв’язку. Робота — на передовій. Були виїзди. Ставили ретранслятори, забезпечували зв’язок там, де його не було.
Це був її перший бойовий досвід. Вона каже просто:
— Свою роботу виконувала добре. Як всі.
Мрія — літати
Попри службу у зв’язку, Ліза з самого початку мріяла про інше.
— Я хотіла літати — або «Мавіки», або крила. Тягнуло мене до цього. Проте довгий час мене туди не брали.
Змінилося все після одного дзвінка від батька, який служить у складі 25-тої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.
— Тато зателефонував і каже: «Ліз, у мене є гарна новина. Дозволили брати дівчат у нашу бригаду. І я знаю, що ти можеш літати. Тебе візьмуть на крила». У мене сльози були. Я була щаслива. Одразу почала клопотати про перевід.
Переведення тривало півтора місяця. Лізу, як досвідченого зв’язківця, не хотіли відпускати з підрозділу, але у 25-й бригаді її вже чекали.
Пліч-о-пліч із батьком
Саме в 25-й бригаді Ліза стала ближчою до батька.
— Навіть якщо ми в різних батальйонах, але в одній бригаді — я знаю, що будемо бачитися.

Мені було страшно не за себе — за літачок
До переведення у 25-ту бригаду Ліза мала справу лише з FPV-дронами та дронами марки «Mavic 3». Про великі безпілотні комплекси знала теоретично. Проте реальність виявилася іншою.
Перший безпілотник, який вона побачила вже у бойовій роботі, — український розвідувальний комплекс Лелека-100, який використовують для аеророзвідки. Згодом Ліза освоїла роботу із комплексом Vector — ще одним розвідувальним БпЛА.
— Нічого складного в цій роботі немає. Дитячий конструктор важче зібрати, аніж БпЛА. Просто треба розібратися, що до чого.
Перший пульт. Перша ціль
Момент, коли вперше взяла в руки пульт керування, пам’ятає добре.
— Було дуже страшно. Не за себе, а за літачок. Що я можу зробити помилку — і літачка не стане.
Це вже не навчальні моделі — справжня бойова техніка, від якої залежить життя побратимів і результат операції.
Її напрям — аеророзвідка. Вона коригує бойові БПЛА, передає дані, працює в зв’язці з іншими підрозділами. Перша ціль, яку Ліза передала бойовому підрозділу вразила навіть її саму.
— Йшла колона російської техніки. Я її бачу. Передаю інформацію на ударні безпілотники. А потім бачу, як їх уже «обнуляють». Я дивлюсь на цю картинку — і в мене горять очі. Я розумію: от, це воно. Це те, що я хотіла.
У цей момент вона не просто виконувала завдання. Вона згадувала.
— Це була помста. Я пам’ятаю все, що окупанти зробили в Херсонщині. І хочу зробити їм удвічі гірше. За село. За розбиті хати. За розстріляних сусідів…
Руки-ноги трусяться — але це відпускає
Ліза не приховує: страх є на бойових завжди.
— Є страхи. Дуже великі. Ми виходимо на запуск, а над нами — FPV-дрони. І тут усе 50 на 50: помирати не хочеться нікому. Ховаємося, маскуємося — захист працює. Руки й ноги трусяться, я заплющую очі… Вдих-видих. Відпускає. Працюємо.
Як проходить виїзд з БПЛа
Її улюблений комплекс літальних безпілотних апаратів — Лелека-100. Каже, з ним відчуває впевненість. Виїзд починається просто:
— Бронежилет, шолом, автомат. Сіли в машину — поїхали. На позиції — чіткий алгоритм. Вивантажилися. Перше, що робимо — перевіряємо справність літачка. Усі моменти, які можуть бути несправні, — перевіряємо. І тільки тоді повідомляємо командування про готовність до роботи.
Працюють командою — зазвичай три-чотири людини.
— Міняємося обов’язками. Я можу сісти за дешифровку, можу зібрати літак, поставити батарею. Потім дивлюся — він злетів, усе добре, і переходжу на дешифровку.

Робота — це постійна координація: радіостанції, зв’язок із пілотом, контроль посадки. До прикладу робота з «Вектором» має свої особливості.
— «Вектор» ще і зловити треба. Він просто так не сідає. І це теж маю координувати. Коли літак на землі, збираємося, робота виконана.
Проте «просто» — це умовно. Бо керувати доводиться тоді, коли навколо зовсім неспокійно.
— Недавно був момент. Ми винесли літачок, стоїмо з батареєю. І тут цілий рій FPV-дронів — маневрених ударних апаратів, які можуть заходити практично «по людині». Ми бігли, падали… Дуже страшно було. Проте ми забігали в укриття. Так ми бігали разів шість, — тепер вже з посмішкою згадує співрозмовниця.
Попри обстріли, попри шість забігів у бліндаж, попри касети — вони все одно запускають свій розвідувальний комплекс Лелека-100.
— Злетів — все добре.
Коли емоції лягають у віршовані рядки
Після того виїзду Ліза написала вірш. Це були емоції «по гарячому».
— Я заходжу після виїзду в будинок — і розумію, що в мене в голові все складається. Мені треба швидко сідати писати.
Писати вірші — це спосіб вивести страх назовні. Не залишити його всередині.
Писати вірші Ліза почала вже під час війни. Натхнення — не від спокою. Від болю. Від тиші після вибухів. Від моментів, коли раптом накривають емоції. І один із таких моментів — кава від сестри. Сестра прислала посилку. Там — кава. Ліза зварила ту каву і взяла на позицію. І в холодному бліндажі ця кава раптом стала домом. А після повернення з позицій: емоції знову лягли у віршовані рядки.
Ліза читає:
«Не про таке я мріяла життя.
Я так хотіла бути сильною, щасливою…
І дивлячись на наше майбуття —
Ми в бліндажі робимо каву, передану родиною…»
Цей вірш для неї — точка опори. Кава як нитка, що тримає зв’язок із мирним життям.
Страх — до кроку. Далі — дія
Запускати літаки… Та це не все, що має вміти військовий чи військова у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді. Стрибки з парашутом — обов’язкова дисципліна, яку проходять бійці. У програмі — п’ять стрибків. Наче це просто ще один елемент роботи. Проте перший раз — страшно по-справжньому.
— Страшно весь час очікування, поки не сіла на борт літака. Саме в літаку в мені щось перемкнуло. З’явилося чітке розуміння: зворотного шляху немає — або ти летиш і стрибаєш із парашутом, або відмовляєшся. Проте це не про мене, — говорить військова.
Перший стрибок виконала із заплющеними очима. Приземлилася добре, але парашут протягнув її по полю. Мороз був мінус 28 градусів. На землі — жорсткий холод, а в небі — нічого не відчуваєш. Гріє лише адреналін.
— Ти приземляєшся — і тобі вже спекотно.
Другий стрибок став найкращим. Ліза чітко відпрацювала приземлення, швидко зібрала парашут. Тоді вперше з’явилося відчуття, що вона контролює процес.
— Перший раз — очі закриті. Другий — вже все роздивилася, — сміється дівчина.
Третій стрибок виявився найскладнішим. Парашутистка зависла на дереві на висоті семи-восьми метрів. Система заплуталася в гіллі. Треба було метикувати.
— Я висіла хвилин сорок. Намагалася зняти систему — не виходило. Кликала наряд — ніхто не прийшов. Я ж не буду висіти там вічність. Треба щось робити. Я зрізала стропи й приземлилася. Формально так робити не можна, але іншого варіанту не бачила. Обійшлося, — згадує парашутистка.
Під час стрибків із парашутом зрозуміла головне: страх найбільший — до кроку вперед. Після нього залишається лише дія.
Перші пів року — важко. Потім усе змінилося
Ліза не ідеалізує свій шлях.
— Перші пів року було важко. Це не був мій звичайний день із цивільного життя. Не університет, не плани «на потім». Інша реальність, інший ритм, інші правила. Проте я звикла.
Звикання прийшло приблизно через півроку. Саме тоді щось змінилося всередині. Думка «а може, це був неправильний крок» зникла.
— Армія — це вже частина мого життя. На війні я вже два роки і кілька місяців. Назад я вже не озираюся.
Побут — спосіб тримати баланс
Її день починається дуже приземлено.
— Привожу себе до ладу. Далі — кухня. Готую на всю зміну. Хлопці вже звикли: якщо вони зі мною в зміні — голодними не залишаться. Збираю нам сухий пайок: у пакеті завжди є солодке — без нього я просто не живу. А для хлопців — щось «по-серйозному»: м’ясо, щось ситне.
Побут для багатьох — рутина, а для військових — спосіб тримати баланс.
Подумалося, що побратими та посестри для Лізи — як «друга сім’я», і вона трохи уточнює:
— Наразі моя перша сім’я — у війську. Ми разом щодня: разом їмо, разом їдемо на позиції, разом ховаємося від FPV-дронів, разом запускаємо борт. Інакше не можна. У нас у кожного свої звички, можливо навіть «з прибабахами», але спільну мову ми знайшли швидко. І це нас гуртує.
Про фізичну силу
У роботі військовослужбовиців є моменти, які вимагають сили. Під час запуску літака потрібно тримати його над собою на витягнутих руках.
— Передаю по рації, що літачок готовий до запуску. Радіостанцію - у кишеню — і стою, тримаю його двома руками. Він важкий, але втримати можна.

У цьому Лізі допомагає її фізична підготовка. Вона серйозно займається важкою атлетикою.
— У мирному житті ходила до тренажерної зали, але без особливого бажання. А вже у війську займаюся по-справжньому: штанга, ваги, системні тренування. Це сила, яка потрібна. Можливо, чоловікам фізично легше, але це не означає, що жінка не впорається. Проблем із силою у мене немає.
Фізичну підготовку дівчини помітили й у підрозділі. Тож вона нещодавно представила свій підрозділ на змаганнях.
— Це були змагання між підрозділами сьомого корпусу, його раз на рік проводять. Від кожного підрозділу обирають одну людину, яка представляє всіх. Мені сказали: «Ліза, ти їдеш. Питань не став». Ну добре, поїду.
Каже, що для неї це навіть був своєрідний відпочинок — інший ритм, інша напруга, але без бойових виїздів. Вона посіла друге місце. Отримала медаль. Достойно представила свій підрозділ.
Немає жінки в армії — є військовослужбовець
Ліза — аеророзвідниця. І запевняє: жодних упереджень за час служби до неї не було.
— Немає жінки в армії — є військовослужбовець. Поки ти не покажеш, що щось умієш, тебе не допустять до роботи. Я одразу показала: якщо я можу робити — я можу бути корисною.
Про те, чого бракує найбільше
Коли розмова повертається до особистого, Ліза не вагається.
— За сестрою і братом сумую найбільше. Хочу їх побачити. Брата бачу через відеозв’язок, а сестра може й приїхати, як колись приїздила на навчання до Житомира. Я лише сказала, що сумую, а Катя без зайвих слів купила квиток і приїхала.
Тож на запитання: що допомагає триматися, відповідь проста:
— Я знаю, заради кого я на війні.
Про свідомість і війну
Свій шлях Ліза вже обрала та все ж впевнена, що більшість людей немає й досі усвідомлення про мир і війну.
— Молодь не має йти воювати. Вона повинна навчатися, будувати сім’ю, бути вдома. Проте реальність інша. Наразі я бачу, що вся молодь на війні. Я не люблю слово «ухилянти». Для мене таких немає — є лише ті, хто несвідомий, — каже військова.

Вона згадує 2016 рік, коли батько пішов служити.
— Я тоді ще була дитиною, але знала, що є АТО. Коли для всіх війна була десь далеко, на фоні новин. Не всередині життя. Для мене все було інакше. Тато пішов на фронт — взірець був у родині, і моє усвідомлення формувалося не на словах, а на діях батька.
Емоції, які накопичуються на передовій, не можна просто вимкнути. Їх треба десь проживати.
— Плакати? Раз на день стабільно, — каже вона абсолютно спокійно. Проте з важливою умовою. — Ніхто не має бачити, що ти слабкий. На людях ти маєш бути сильним. А вдома в подушку — можеш виплакати все.
Тож, коли важко: плаче, слухає музику, притискає кота Сірка, що приблудився до бліндажа, і мріє.
— Мрію, як і всі, аби війна закінчилася. Друга мрія — особиста: хочеться вже мати власну сім’ю. Та, на жаль, зараз зовсім немає на це часу — нам ще треба подолати ворога.

Після інтерв’ю Ліза не їде відпочивати — вона їде збиратися на виїзд, збирати спорядження, готувати смаколики для команди... І літати… Такий ритм щодня.




