Миколаївська громада втратила ще одного свого Захисника. Під час виконання бойового завдання загинув військовослужбовець Олексій Мілаєнко. Йому було лише 26 років. Для рідних він назавжди залишиться люблячим сином, братом і другом, а для земляків — мужнім воїном, який віддав життя за свободу та незалежність України.
Дитинство, родина і перші кроки в доросле життя
Олексій Мілаєнко народився 23 серпня 1999 року в селі Росішки. До чотирирічного віку жив там разом із родиною, а згодом разом із мамою переїхав до Миколаївки, де й минули його дитячі та юнацькі роки.
Так склалося, що навчатися братам довелося у Першотравенській спеціальній школі-інтернаті. А найближчою людиною для них стала старша сестра Наталя, яка завжди підтримувала братів, допомагала їм і фактично була для них опорою. Вони ж, своєю чергою, завжди трималися один одного.
— У Олексія є брат-двійня Павло. У нас спільна мати, а батьки різні. Я старша дитина в сім'ї, наступними народилися Олексій та Павло. Я з самого дитинства займалася вихованням братів. Вони росли разом із моєю донькою Юлею — вона 1998 року народження, а брати 1999-го, були майже однолітками. Ми завжди були поруч один з одним, — згадує сестра Наталя.
Після закінчення навчання у спеціальній школі-інтернаті, Олексій здобув професію у Петропавлівському професійно-технічному училищі. Брався за будь-яку роботу, працював там, де була можливість, намагався самостійно будувати своє життя.
«Це життя, це реальність»
6 лютого 2025 року Олексія Мілаєнка мобілізували до лав Збройних сил України. Саме цього дня, згадує його сестра, він залишив дім і вирушив боронити країну.
До мобілізації Олексій не проходив строкової військової служби й не мав бойового досвіду. Попри це, коли отримав повістку, не намагався уникнути служби. Без вагань вирушив до територіального центру комплектування.
— Йому вручили повістку. Він сказав: «Це життя, це реальність». Був готовий до цього. Одразу поїхав до військкомату. Сказав: «Все, я їду служити». Не ховався, нічого не вигадував, — говорить Наталя.
Спочатку військовослужбовець проходив підготовку в Харкові. Після завершення навчання його направили до 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка (військова частина А0501), де він служив на посаді радіотелефоніста.
Під час служби Олексій виконував бойові завдання на різних напрямках фронту.
— Брат воював під Харковом, Покровськом, а згодом — на Запорізькому напрямку. Але про службу майже нічого не розповідав, — говорить Наталя.
Через постійні бойові виїзди військовий не мав можливості часто телефонувати додому.
— Вони ж були на виїздах. Як тільки з'являвся зв'язок, він одразу телефонував, — каже сестра.
«Як тільки буде зв'язок — я тобі зателефоную»
Остання розмова між Олексієм та Наталею відбулася 2 липня. Тоді Олексій повідомив сестрі, що вирушає на бойове завдання.
— Брат сказав: «Я на виїзді. Ми приблизно на тиждень. Як тільки буде зв'язок — я тобі зателефоную».
Після цієї розмови Наталя більше не почула голосу брата.
— 3-го липня він не вийшов на зв'язок. Ми думали, що просто немає можливості зателефонувати. Чекали...
Не дочекавшись дзвінка, жінка почала самостійно шукати будь-яку інформацію.
— Я телефонувала на гарячу лінію, але там теж нічого не могли сказати — лише, що він не виходить на зв'язок, — розповідає Наталя.
У цей час знайомі й друзі також намагалися дізнатися бодай якісь новини.
— Усі почали писати: «Що там із Льошкою?» А я відповідала: «Я нічого не знаю». До останнього вірила, що брат живий. Думала, що він просто не виходить на зв'язок. Таке вже бувало, — говорить Наталя.
«Через сім днів повідомили, що Олексій загинув...»
Найстрашніші побоювання родини підтвердилися через сім днів.
— Тільки 9-го липня я дізналася, що Олексій загинув. Привезли додому сповіщення, — зі сльозами згадує Наталя.
У сповіщенні писали: «3 липня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу села Копані Пологівського району Запорізької області Олексій Мілаєнко загинув».
Та навіть, коли отримали сповіщення рідні ще кілька днів жили надією, що він просто не має можливості вийти на зв'язок.
Любив життя, людей і спорт
Рідні згадують Олексія як доброго, відкритого й життєрадісного хлопця, який умів знаходити радість навіть у непростих обставинах.
— Він життєрадісний був. Любив життя, любив повеселитися, поспілкуватися з людьми. Як усі молоді хлопці, любив гуляти, бути серед друзів. Він був дуже товариський. Навіть люди писали в коментарях: «Який гарний хлопець». Він справді був світлою, відкритою людиною. Найдорожчими людьми для нього були рідні. Маму він дуже любив, — розповідає сестра.
Олексій завжди дбав про себе, любив спорт і намагався підтримувати гарну фізичну форму.
— Він ходив у тренажерний зал, а коли не виходило — займався вдома. Завжди був з підкачаними м'язами, тримати себе у формі, — згадує Наталя.
Попереду в молодого чоловіка було ціле життя — плани, мрії, родина. Але війна перекреслила все.
— Олексій пішов віддати свій обов'язок країні... Війна забрала його назавжди, — зі сльозами говорить Наталя.
«Вони один без одного не могли...»
Особливо болісною ця втрата стала для брата-двійні Павла, який сьогодні також боронить Україну.
Обидва брати стали на захист України, тільки проходили службу в різних військових підрозділах.
— Паша служить у 25-й окремій повітряно десантній Січеславській бригаді, — розповідає сестра. — Коли ми дізналися про загибель Олексія, Паша був під Покровськом, на бойовому завданні. Йому дуже тяжко. Але намагається триматися. Вони один без одного не могли. Постійно були разом, постійно спілкувалися, завжди були на зв'язку.
Олексію Мілаєнку назавжди залишиться 26 років. Його життя обірвала війна, але пам'ять про нього житиме у серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто знав його.
Останній шлях
15 липня жителі Миколаївської громади навіки попрощалися зі своїм Захисником.
У Миколаївці Олексія Мілаєнка провели в останню путь, віддавши йому останню шану.
Рідні, друзі, побратими, односельці та всі небайдужі прийшли, щоб вклонитися воїну, який віддав життя за Україну.
Світла пам'ять Захиснику України. Вічна слава і вдячність за подвиг.
