Майже два роки невідомості, десятки звернень до різних інстанцій, суперечливі документи — і ось він вдома - на щиті… Родина військового Павла Сідька провели сина, брата, батька у засвіти, але досі без чіткої відповіді про загибель їхнього рідного.
27 квітня у селі Олефірівка Миколаївської громади в останній шлях провели захисника України Павла Сідька. Він загинув 7 жовтня 2024 року на Курському напрямку. Лише в серпні 2025 року під час обміну тілами військовослужбовців із Російською Федерацією тіло Павла повернули додому.
Попри підтвердження ДНК після обміну тіл, у документах він фігурує як «померлий на території Російської Федерації». Рідні наполягають: Павло був на завданні, рятував побратима і не міг самовільно залишити службу. Сьогодні вони вимагають головного — правди, офіційного розслідування та повернення честі імені військового.
Захищав Україну з часів АТО
Павло народився 15 січня 1986 року в селі Олефірівка. У родині було троє дітей: Павло, Олексій та Анастасія. Мама Тетяна Іванівна з 33 років самотужки виховувала дітей.
Павло закінчив школу. Після завершення навчання вступив до Павлоградського професійно-технічного училища, де здобув фах столяра. Згодом проходив строкову військову службу. Повернувшись, працював на шахті імені Сташкова на посаді гірника, потім на “Дніпровській” - вже мав 6-й розряд гірника очисного забою.
2017-2018 роках Павло захищав Україну, тоді брав участь у антитерористичній операції.
Після служби в АТО знову повернувся до роботи на шахті. Двічі став батьком – народилися сини Саша і Дмитрик.
Повномасштабна війна знову повернула Павла до війська. Він - снайпер, військовий із досвідом ще з часів АТО, знав, що знову піде служити.
Мама Тетяна Іванівна говорить: син пройшов через війну, поранення і контузії, але щоразу повертався до життя.
- Син був в АТО снайпером. Скільки було контузій, скільки поранень… Скільки я допомагала йому після служби впоратися з наслідками пережитого. Пережили... Пішов на шахту працювати. Його там поважали. цінували я спеціаліста, він мав 6-й розряд гірника очисного забою. На шахті не хотіли його відпускати на службу. Цінували як кваліфікованого робітника… Але його все одно призвали, - говорить мама.
Під час повномасштабного вторгнення Павло був призваний до лав Збройних Сил України. Він став солдатом-снайпером другої категорії у відділенні снайперської роти вогневої підтримки (військова частина 7031) у 62-му окремому батальйоні, який входить до складу 103-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Куп’янський напрямок.
Вісім місяців тиші
7 жовтні 2024 року зв’язок із Павлом обірвався - відтоді його телефон мовчав, ніякої звістки де він, що сталося… Вісім місяців тиші не давали спокою рідним, вони увесь цей час чекали від нього вісті.
Мати Тетяна Іванівна говорить на емоціях. Кожне її слово — як крик болю і розпачу:
- Місяці невідомості, без жодної офіційної інформації. Вісім місяців — і жодного сповіщення. Ні що пропав безвісти, ні що загинув, ні що в полоні… Я сама почала шукати… Пішла по інстанціях. Писала всюди — в Міністерство оборони, у військову частину… Нема ніде. Дитина не відгукується. Телефон мовчить… - згадує мама.
Пошуки ниточка за ниточкою давали хоч якісь зачіпки. Історію свого сина жінка розповідає крізь біль, говорить, вирішальними стали події жовтня.
- Волонтери допомогли нам знайти інформацію. Дізналися, що 4 жовтня 2024 року двійко снайперів пішли на бойове завдання у Курській області. Вертались 6 жовтня, їх «накрило», обстріл. Побратима поранило, мого сина контузило. Побратим стікав кров’ю, поранення в живіт, - розповідає мама.
Попри контузію, каже мати, її син не залишив пораненого побратима.
- Павло не злякався після цього, не побіг ховатися. Він побратима виніс з поля бою і дотягнув до евакуаційної машини. Пашка його врятував, хоч і сам був контужений.
Пораненого побратима доправили до медиків.
- Побратима доставили до лікарні у Сумах, а наступного дня направили в Полтавську лікарню. Я в 35 лікарень телефонувала, поки не знайшла цього хлопця, - розповідає Тетяна Іванівна.
Уже під час розмови з побратимом мати дізналася, що Павло тоді був сильно контужений, побратим казав йому: “Лиши мене”. Але Павло вхопив його і не зупинився допоки не дійшов до евакуаційного автомобіля. там їхні шляхи розійшлися: побратима повезли еваком до лікарні. А Павло сів в інший…
Між сів у інший автомобіль і сьогоденням - минуло півтора роки…
Тіло Павла повернули під час обміну тілами між Україною та Росією у серпні 2025 року. Результати ДНК-експертизи остаточно підтвердили найтяжче — загибель Павла.
- Тіло сина привезли в мішку по обміну тіл з Курська… Поліетиленовий мішок з написом «ВСУ. Курск», - говорить мама.
Однак обставини смерті Павла залишаються нез’ясованими й досі. А все через статус, який присвоїли Павлу.
- Заднім числом присвоїли статус самовільного залишення частини. СЗЧ - на восьмий місяць після того, як він зник. Намагалася домогтися перегляду документів, однак безрезультатно. Я запросила повторний акт. Повторний акт прийшов той самий — тільки поміняли дату СЗЧ. А потім з’явилося нове повідомлення — про смерть сина. Мені видали сповіщення, що він помер 7 жовтня 2024 року на території Російської Федерації.
Мати переконана: характер її сина не дозволив би йому відступити чи втекти.
- «Руки-ноги цілі? Воюй»… І він воював — я не знаю, як далі склалася його служба, де знайшла його ворожа куля, але він воював. Він з роду-віку не відступав, не тікав. Будь-хто в Олефірівці скаже — Пашка завжди йшов на пролом. Це зовсім не та людина, аби відступати, - говорить мама.
Сьогодні в документах знову зміна: дата смерті Павла офіційно датується 7 жовтня 2024 року. Обставини: смерть під час артилерійського та мінометного обстрілу поблизу Курської області. Отримав поранення, несумісні з життям.
Родина Павла Сідька продовжує боротися за правду. Вони вимагають офіційного розслідування, чіткої відповіді про обставини загибелі та справедливого визнання його служби — без тавра дезертира.
«Я другий рік сходжу з розуму»: як мати шукала сина
Тетяна Іванівна добре пам’ятає останню зустріч із сином.
- Останній раз говорили з ним 27-го вересня. Казав, що йдуть на завдання. Зв’язку — ніби два тижні не буде.
Коли зв’язок із сином зник, жінка не чекала — почала шукати його самостійно.
- 7 листопада написала від руки лист, відправила по інстанціям, аби зробити запит у військову частину: “Де моя дитина?”»
Замість відповідей — байдужість, а мати з пігулками, аби полегшити біль.
- Із 33 років сама виховувала дітей, чоловік помер. Жити було непросто. Павло шукав себе в роботі на шахті. Згодом створив сім’ю. 2015 році народився мій онучок Саша. Зараз він живе зі мною. Менший Діма – з мамою невістки (не склалося життя у невістки з Павлом).
У 2024 році Павла мобілізували. Трішки побув на навчанні, а потім Сумщина і Курськ, звідки він не повернувся. Тільки дати в документах про його загибель не відповідають дійсності.
- З «Дніпровки» забрали Пашу 12 серпня 2024 року. До частини він прибув 17 вересня 2024 року. А тепер документи містять численні суперечності. СЗЧ йому поставили з 30 серпня 2024 року з населеного пункту Писарівка, Сумської області. А коли його тіло повернули під час обміну з Російської Федерації, написали, що він помер на території Росії...
Мати говорить, що прагне лише одного — справедливості для свого сина.
- Я хочу аби у моєї дитини було чесне ім’я. Намагаюся з’ясувати обставини його зникнення. Ми спілкувалася з ним, коли він був у Сумській області. Побратим свідчить, що вони виходили на завдання на Курську. 7 жовтня зв’язок обірвався. Син зник…
Пошуки тривали, змінювалися слідчі, але відповіді не з’являлися.
- Це в мене вже восьмий слідчий за півтора року, поки я шукала сина, а тепер ще шукаю справедливості, - говорить жінка. - Тест ДНК я теж випросила, аби мені на Павлоград прислали запит. На силу здала тест ДНК.
Відповідь надійшла значно пізніше.
- Слідчі з Чернігова зателефонували 19 серпня 2025 року, саме тоді по обміну тіл мого сина знайшли. Поліетиленовий мішок, з написом «ВСУ. Курск». Усе це тяжко пережити, - говорить мати.
Тетяна Іванівна підкреслює: протягом тривалого часу її син навіть не мав офіційного статусу зниклого безвісти. Не розуміє, як таке могло статися, і вимагає пояснень.
- Є тіло — значить треба судмедекспертизу. Я хочу знати коли він загинув, як це сталося. Його знайшли з двома турнікетами — ноги перетягнуті. Значить, десь він отримав поранення?
Вона не робить категоричних висновків, але наполягає на встановленні істини.
- Я нічого не знаю. Хочу тільки, аби у моєї дитини було чесне ім’я. Я живу в цьому жаху вже два роки.
Численні звернення і допомомга небадужих людей. організації “Січ” з Дніпра та те що мати не здавалася, почало проливати світло.
Сьогодні дата смерті Павла офіційно датується 7 жовтня 2024 року. Обставини смерті: під час артилерійського та мінометного обстрілу поблизу Курської області. Отримав поранення, несумісні з життям.
Сестра Анастасії: «Не «помер» — загинув, захищаючи Україну!»
Анастасія сестра загиблого підтримує необхідність розголосу цієї несправедливості.
- Якщо є тіло, вже його на обмін передали — то вже є підтвердження, що він загинув на війні. ДНК підтверджує, що цей мій брат, Сідко Павло Олександрович. Напередодні поховання нам обіцяли, що все виправлять, що буде все по правді — він загинув. Але тіло привезли по обміну, відбулося поховання — а він досі має статус дезертира, а має бути визнаний безвісти зниклим і загиблим…
Анастасія, розповідає, що після смерті брата родина так і не отримала чітких відповідей від військової частини.
- Військова частина взагалі не виходить із нами на зв’язок. Навіть на похованні Павла не було жодного їхнього представника, — каже вона.
Про обставини загибелі свідчать як медичні документи, так і стан тіла Павла:
- Ми знаємо, що це було інтенсивне поранення — у нього було два турнікети на ногах.
Лікарське свідоцтво про смерть, видане 10 квітня, підтверджує: «Місце смерті — Російська Федерація. Смерть настала під час виконання бойового завдання. Причина смерті — вибухова травма нижніх кінцівок, отримана внаслідок вибухових ушкоджень під час воєнної операції".
Попри це, родина досі не отримала акту службового розслідування.
Окреме обурення викликають суперечливі заяви військової частини щодо статусу Павла.
- Нам казали у військовій частині, що Павло пішов у СЗЧ. Але ні в яких базах він не значився як дезертир. Ми зверталися і в прокуратуру, і в поліцію — нам відповіли, що такого немає в базах. Зараз військова частина просто замовчує обставини, — зазначає Анастасія.
Водночас побратим Павла, якому він врятував життя дає іншу картину подій. Підтверджує, що того дня вони виконували бойове завдання. Анастасія передає свідчення врятованого побратима:
- Мали бойове розпорядження. Пашка нас вів — він мав досвід, проходив строкову службу, був снайпером під час АТО. Він показував, де розтяжки, і ми пройшли небезпечну ділянку. А потім потрапили під обстріл. Після поранення саме Павло виніс мене з поля бою: я був тяжко поранений і казав йому: “Кидай мене”. У нього самого була сильна контузія — він не розумів, де він і хто він. Але він усе одно повертався до мене і ніс. Хоч він і не був великої статури, але витягнув мене.
Військові медики забрали пораненого побратима до шпиталю. Що сталося далі з Павлом — досі остаточно невідомо. Кажуть різні версії: що він сів в іншу машину, що його відправили далі. Свідчення постійно змінюються, немає жодної чіткої відповіді.
Попри свідчення очевидців і медичні документи, у родини залишається більше запитань, ніж відповідей.
- У нас є медичний висновок. Але за весь цей час військова частина так і не провела розслідування. Немає ні акту, ні правди, — підсумовує Анастасія.
24 квітня 2026 року в Олефірівці траур. Павла Сідька зустріли вдома як Героя, бо для односельців він захисник, що не відступив, не здався, боронив Україну. У засвіти його провели з почестями. На похованні: рідні, односельці, друзі, усі хто знав Павла прийшли провести його у засвіти. як Героя.
Та крапки у цій історії ще немає…
Анастасія звертається до всіх небайдужих, не мовчати
«Брата намагаються записати просто як «помер на території РФ». Але правда інша. Він був військовим. Він отримав поранення. Він рятував побратима. Він виконував бойове завдання до кінця. Це не просто смерть. Це загибель Захисника України.
Я, рідна сестра Сідько Павла Олександровича, звертаюся до всіх небайдужих по допомогу та розголосу. Я вимагаю справедливості для свого брата, який віддав життя за Україну. Понад півтора року мати намагається довести очевидне: поранений військовий, який виконував бойове завдання та рятував життя іншому, не міг самовільно залишити частину.
У серпні 2025 року під час обміну тілами з Російською Федерацією повернули тіло, яке згодом було ідентифіковано як тіло мого брата. На мішку було зазначено: «ВСУ. Курськ». У лютому 2026 року підтвердився результат ДНК-експертизи — це мій брат. Однак офіційно нам видали звістку, в якій зазначено лише: «помер на території Російської Федерації».
Не вказано реальних обставин. Не встановлено точної дати смерті. Не зазначено, що він виконував бойове завдання. Не зазначено, що був поранений та рятував побратима. Ми досі чекаємо на акт судово-медичної експертизи.
Усі попередні заяви, відповіді та акти розслідувань суперечать один одному. Через це виникають серйозні питання щодо об’єктивності службового розслідування.
Я вважаю, що військова частина умисно затягує розслідування та видала таку звістку, щоб приховати реальні обставини загибелі мого брата і уникнути відповідальності.
Я прошу справедливого, незалежного та повного розслідування.
Я прошу встановити правду: коли загинув мій брат, за яких обставин, чому документи суперечать одне одному, і чому Героя, який рятував інших, записали просто як «помер».
Я прошу розголосу. Я прошу не мовчати. Я прошу допомогти поширити цю історію».
