Він родом з Луганщини, та рідним домом під час повномасштабної війни стала для нього Дмитрівка, село Миколаївської громади. Удома не лишився, не став чекати, поки й сюди, у другий його дім, прийде війна. Став на захист Батьківщини. Шериф — так його звали побратими. Ігор Копанєв — тепер у Небесному війську і назавжди в наших серцях.
Непоправна втрата для громади, для країни — у бою за Україну загинув наш земляк, військовослужбовець Збройних Сил України Копанєв Ігор Геннадійович.
Ігор Копанєв народився 24 червня 1972 року у місті Лисичанську Луганської області — місті, яке було для нього рідною домівкою, місцем дитинства та юності. Навчався у Лисичанській загальноосвітній школі №24, згодом здобув освіту у Сєвєродонецькому хіміко-механічному технікумі.
Своє життя він присвятив службі людям і державі. Багато років працював у правоохоронних органах — старшим дільничним офіцером поліції у місті Лисичанську. Його знали як справедливу, принципову та небайдужу людину, яка завжди була готова прийти на допомогу. Після багаторічної служби Ігор Геннадійович вийшов на пенсію за вислугою років.
Через повномасштабне вторгнення російських військ та окупацію рідного міста Ігор разом із родиною був змушений залишити свій дім. У 2022 році родина знайшла прихисток у Дніпропетровській області — у селі Дмитрівка Миколаївської громади.
29 квітня 2024 року Ігор Копанєв став до лав Збройних Сил України. Служив у військовій частині А0536 — 53-тя окрема механізована бригада імені князя Володимира Мономаха. Обіймав посаду начальника радіостанції радіовзводу роти зв’язку тилового командного пункту батальйону, мав звання сержанта. За службу був нагороджений медаллю «Захисник України» та отримав статус учасника бойових дій.
Позивний «Шериф» — так його знали побратими.
Ігор Копанєв виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту — Донецькому та Луганському. Зокрема, ніс службу в районі Серебрянського лісу — однієї з найскладніших ділянок, де тривалий час точилися запеклі бої. Там, у важких умовах постійної небезпеки, він разом із побратимами забезпечував зв’язок між підрозділами, від якого залежали злагодженість дій та життя військових. За мужність, відданість службі та сумлінне виконання військового обов’язку був відзначений державною нагородою.
Востаннє з рідними Ігор спілкувався 26 лютого — зранку писав повідомлення, а вдень сказав дружині, що вирушає на завдання. Донька Юлія згадує останні дні й розмови з батьком буквально до хвилин. Каже, що завжди, коли мав відпустку, він намагався приїхати до неї, до Києва, щоб побути з рідними. Востаннє телефоном вони спілкувалися 10 лютого 2026 року, а останнє листування в месенджері було зранку 26 лютого.
— У той день тато написав зранку, як завжди — коротко, але тепло. А вже в обід сказав мамі, що йде на завдання… Він був у дуже хорошому настрої, навіть кращому, ніж зазвичай. Ніхто не міг подумати, що це востаннє… — ділиться Юлія.
Увечері Ігор на зв’язок уже не вийшов. Звістка про його загибель стала шоком для всіх рідних і близьких.
— Ми не могли повірити — ще зовсім недавно він говорив із нами, писав, усе було добре… — згадує донька.
26 лютого 2026 року, виконуючи бойове завдання, Ігор Геннадійович загинув поблизу населеного пункту Стародубівка Краматорського району Донецької області.
У Героя залишилися дружина Тетяна, донька Юлія, мама Тамара та сестра Світлана.
Рідні згадують його як людину світлої душі — щирого, доброго, надійного. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, сином і братом. Для своєї родини був опорою і великою любов’ю.
Поховали Ігоря Копанєва у місті Києві, на Лісовому кладовищі, поруч з іншими полеглими українськими воїнами.
Світла пам’ять про Ігоря Геннадійовича назавжди залишиться у серцях рідних, близьких, побратимів та всіх, хто його знав.
Вічна слава Герою!
