Евакуація з Межової — це десятки доріг, які ставали дедалі небезпечнішими, і сотні людей, що залишали домівки з надією повернутися. У цих поїздках було все: страх, ризик, випадкові порятунки й кумедні моменти, коли навіть курей доводилося пакувати в мікроавтобус. Волонтер з Петропавлівки Дмитро Чигвінцев, що взяв на себе цю місію, не вважає себе героєм. Для нього це — просто «специфіка життя». Проте саме завдяки таким людям десятки мешканців Межової сьогодні живі та в безпеці.
Межівщина у 2025 році опинилася в зоні активних бойових дій. Обстріли, постійні атаки дронів, руйнування житлових будинків та інфраструктури змусили сотні людей залишати домівки. У цей час з’явилися ті, хто, ризикуючи власним життям, допомагали іншим знайти шлях до безпеки. Серед них — волонтер із Петропавлівки Дмитро Чигвінцев, який власним мікроавтобусом вивозив мешканців Межової.
Дмитро Чигвінцев до війни працював у різних сферах: 14 років у шахті, вісім — у Петропавлівському автопарку водієм автобусу. Був депутатом кількох скликань Петропавлівської селищної ради, займався благоустроєм селища. Спокійно міг насолоджуватися заслуженим відпочинком, але повномасштабна війна, змінила плани. 2025 року вирішив взяти на себе надзвичайно небезпечну місію — евакуювати людей із зони бойових дій.
Початок евакуацій
Перші дзвінки про допомогу виїхати з Межівщини надійшли влітку, у липні 2025 року. Саме тоді розпочався масовий виїзд із небезпечної території жителів селища Межова.
На блокпостах тоді вперше побачили автомобіль Дмитра з табличкою “Евакуація” на лобовому склі і та білими стрічками — це були обов’язкові опізнавальні знаки. А от засобів захисту особисто не мав: ні бронежилета, ні іншого спорядження не носив.
— Я їхав як цивільна людина. Звичайно, не хотів привертати до себе зайвої уваги. Легковими автомобілями їздити небезпечно — багато з них потрапляли під обстріли. А пряме влучання дрона — і від машини, і від людини нічого не залишається. Дуже небезпечно. Проте я їхав. Вивозити людей почали в липні — тоді масово виїжджали. Хтось десь порекомендував мій номер телефону, і вже зовсім незнайомі люди почали телефонувати.
Дмитро сів за кермо свого мікроавтобусу і поїхав допомагати. Ще до війни він часто бував у Межовій, тож місцевість знайома, вдома прокладав собі маршрут, знав, що навігація вже там може дати збій, орієнтовно знай куди поїхати, маршрут запамятовував.
— Удома ще склав план евакуації, бо питати особливо ні в кого — людей залишилося мало, — пригадує Дмитро.
На евакуацію зазвичай їхав уранці.
— О сьомій ранку приїжджав. Швидко завантажували, бо тоді ще було трохи безпечніше. Можна було заїхати, забрати людину, якісь речі. Отак і працювало.
Коли вперше поїхав у Межову, відразу відчув різницю, між тим селищем, що бачив до війни і зараз.
— Я бачив Межову, де люди мирно жили, а потім побачив селище інше. Повністю все по-іншому, — згадує чоловік.
Найпершими, кого вивозив з Межової, були люди із мікрорайону Кам’янка — найнебезпечнішої околиці селища, дорога з якої веде в Новопавлівку, яку на той час ворог атакував КАБами та безпілотниками.
— Зателефонували люди й попросили допомогти. У мікрорайоні Кам’янки тоді було найнебезпечніше — село вже обстрілювали. Пригадую поїздку 2 вересня: кілька будинків було зруйновано, — згадує Дмитро.
Першими, з небезпечної зони Дмитро вивозив сім’я Прусів — Людмилу та Миколу. Потім евакуація поширилася й на інші мікрорайони селища Межова: біля автозаправку, елеватора, та околиці, де особливо часто з’являлися ворожі дрони.
Історії евакуацій
Мікроавтобус Дмитра невеликий, але вміщує до восьми осіб та до двох тонн речей. Він вивозив людей групами, найчастіше довозив людей у міста Дніпро та Підгородне. Декого — у ближню Слов’янку або трохи далі, якщо там було спокійніше або мали рідних. Дмитро згадує, що часто межівчани знаходили прихисток в Інтернеті, по телефону орендували житло у незнайомих людей, навіть не бачивши заздалегідь квартиру чи будинок. Їхали в невідоме, але завжди з надією повернутися додому. Про настрої пасажирів каже:
— Ні, не плачуть, такого немає. Люди в надії, що повернуться додому. І справді, навіть у таких умовах більшість залишалися оптимістами. Казали: “Ми ще з вами поїдемо назад до Межової, — пригадує волонтер.
Дмитро переважно евакуював жінок та літніх людей. Більшість його пасажирів були старші 60 років, у когось син воює, не може вивезти батьків, а ще жінки, чоловіки яких у цей час були на фронті. Дітей у ці часи в Межовій вже не було, адже ще раніше була оголошена примусова евакуація для родин з дітьми.
Курей візьмемо?
У мікроавтобусі волонтера завжди знаходилося місце і для тварин. Розумів, що тварини, то як члени робиди, господарі не хотіли їх лишати. Тож в автомобілі і нявкало, і гавкало і кукурікало…
— І курей вивозили, і собак, і котів. Одну бабусю вивозили до доньки у село Волоське, вона й каже: “Без курей не виїду. Кури хороші. Не кину”. І справді хороші. У мене є спеціальний відсік в автомобілі, великий ящик — тридцять курей туди й склали. Повіз і собак, і котів. Усяке перевозив. Це звична історія, — усміхається Дмитро, пригадуючи один із рейсів.
Небезпека на дорогах
Перші поїздки Дмитро їхав звичним для всіх тутешніх людей маршрутом: їхав трасою з Петропавлівки, доїжджав до перехрестя Слов’янка-Межова, далі до Межової. Проте вже в серпні 2025 року ця дорога стала надзвичайно небезпечною: дрони почали нищити автівки прямо на трасі.
— Коли в черговий раз поїхав звичним шляхом, повернув на повороті на Межову, їду й бачу, два причепи з речами, якими люди вивозили речі, — усе рознесені вщент дронами. Потім ще одна легкова машина їхала — її поцілив дрон, тоді ще люди загинули. Автобус “Богдан” стоїть спалений біля самого “Колоска”, у центрі. Там аби дуже швидко проскакував, або вже ніяк. Ворожі безпілотники стали все ближче й ближче підбиратися. Це означало, що тією вулицею вже не можна їхати, — згадує він.
Тоді волонтеру довелося шукати об’їзні шляхи.
— Ми їх знайшли, ще якийсь час я міг їздити на евакуацію до Межової, — обережно додає Дмитро.
Кожна поїздка — нова рана на карті Межової
Волонтер Дмитро Чигвінцев, який не раз вирушав до прифронтової Межової, розповідає: кожен його рейс — це подорож крізь руїни, які множаться з кожним днем.
— Бачив під час поїздок і страшні картини, — каже він. — Там автобус згорілий, там автомобіль підбитий… Лікарняний комплекс у серпні обстріляли “КАБами”. Того дня я саме був там — забирав людей.
Так, бувало не раз: приїжджає — будівля ще ціла, забирає людей, а коли наступного разу їде тим самим маршрутом — будівлі вже немає. Залишаються лише уламки й порожнеча.
Із середини вересня, згадує волонтер, ситуація ще більше ускладнилася.
— Тоді вже й по самій трасі почали бити. До цього — рідко, дуже рідко. А тоді постійно. Трасу до селища контролюють ворожі дронами. Центр — під постійним наглядом цих же лютих безпілотників.
Люди, яких волонтер вивозив, розповідали про власний досвід виживання під обстрілами.
— Один чоловік їхав велосипедом, коли над ним просвистів дрон. Каже: “Їду, і такий шум над головою. Пригнувся до руля — і в ту ж мить у легкову машину поряд влучає. Колеса, бампер — все розбите. Добре, що не по велосипеду”. Дрони зависають над людьми, спостерігають. Люди живуть у страху навіть на дорозі, — переказує волонтер.
На питання, чому ворог обстрілює навіть мирні об’єкти, чоловік лише знизує плечима.
— Логіки в цьому й немає, можливо, викурюють людей із території. Взагалі — по всьому б’ють: по інфраструктурі, по будівлях, по складах. Наприклад, по елеватору. Таке враження, що вони просто “прикидають” відстань. Дрони ж зараз потужні, на електриці працюють. Якось сам уранці, десь о пів на сьому, хотів проскочити біля елеватора — не вдалося.
Волонтер пригадує й інші місця, що перетворилися на руїни.
— Школа давно розтрощена. Лікарню розбомбили. Живого з інфраструктури майже нічого не залишилося. А ще ні зв’язку, ні води, ні електрики…
Щоразу, коли волонтер знову рушає в бік Межової, бачить — селище поступово зникає.
— Кожен виїзд — це як нова рана. Приїжджаю — і бачу, що там, де ще вчора жили люди, сьогодні вже лише уламки.
11 вересня: удар дрона
Поїздки дедалі ускладнювалися, адже вже у самому селищі стали активно літати ворожі дрони, Усе більше транспорту ставали легкою мішенню для безпілотників.
Одного дня ворожа пташка дістала і автомобіль Дмитра. 11 вересня його мікроавтобус потрапив під атаку дрона. Боєприпас пробив скло та шини автомобіля.
— Саме їхав забирати сім’ю і сам потрапив під атаку дрона. З дрона впав боєприпас прямо по машині. Пробили шини й скло — усе спереду, що було. Усередині салону запахло порохом, побите лобове скло, навіть дверні ручки відірвало. Такий сірий стан, не комфортний, — згадує волонтер.
Попри пошкодження автомобіля, Дмитро не зупинив евакуацію.
— Я глянув одразу на шину — поміняв побите колесо, поставив запаску і поїхав забирати людей. Люди ж чекали.
Того ж дня волонтер допоміг евакуювати обладнання із редакції місцевої газети “Межівський меридіан” на прохання редактора.
— Із редакції ми теж забирали обладнання, газети, там саме було пряме влучання дрона в кабінет. Тож пресу також евакуював, — пригадує Дмитро.
Автомобіль ремонтував десять днів, і продовжив вивозити мешканців. Масової евакуації немає, але поодинокі прохання лишаються.
Востаннє — 25 вересня
25 вересня 2025 року Дмитро востаннє евакуював людей із Межової. Масової евакуації на той час уже не було, залишалися лише поодинокі прохання, на які він без вагань їхав.
— Люди телефонували: то діти просили забери батьків, давали адресу, — і їхав. В основному пенсіонери лишалися. Де-не-де у певних місцях, ще можна по вайберу чи через інтернет зв’язатися. А взагалі зв’язку там майже немає.
Щоразу повертаючись у Межову бачив, як селище пустує та нищиться ворогом.
— Такої евакуації, як було влітку, вже немає. Хто мав бажання виїхати, виїхали. Звісно люди там ще залишилися, але електрики майже немає в селищі. Води немає. Аптек немає. Природній газ є, але якщо влучання по мережі бувають — жителі вже самі знають, як діяти в таких випадках. І ще пару магазинів продуктових героїчно працюють, — описує він реалії життя у прифронтовій зоні.
Та навіть попри небезпеку, люди не завжди погоджуються залишати домівки.
— Не слухаються. Лишаються вдома. А бувало, виїхали до іншої області, а потім телефонують і кажуть: “Чекаю, тільки, аби повернутися, ми тут чужі. Хочемо додому”. А я заспокоюю, кажу: поки що небезпечно, хай воно заспокоїться.
Наразі, зі слів волонтера, у Межову вже не їдуть ані волонтери, ані гуманітарні місії.
— Офіційно в Межову практично ніхто не їздить. Така зараз ситуація. Я пробував дзвонити у волонтерські організації, говорив: “У селищі людей багато ще лишилося”. Проте відповідали: “Ні, ми туди не їздимо”. Окрім “Білих янголів”: вони на броньованих машинах, можуть взяти кількох людей буквально з двома валізами.
Волонтер каже, що наразі з Межової більш-менш виїхали всі, хто хотів. Проте він готовий будь-якої миті вирушити на допомогу.
— Поки що тихо, — каже волонтер. Проте додає: — Якщо буде потреба, готовий знову їхати, куди люди скажуть. Межівщину уже об’їхав — маю досвід, знаю, як проїхати, якою вулицею, де безпечніше, коли краще приїхати. Та й люди мене впізнають.
Специфіка життя
Згадуючи усі свої поїздки Дмитро з посмішкою говорить:
— У шахті пропрацював 14 років, водієм — 8 років, депутатом був, звик поміж людей і бути корисним. У кожної роботи є свої нюанси. своя специфіка. А тут війна повномасштабна — специфіка життя в мене змінилася — допомагати людям, — скромно каже Дмитро Чигвінцев.
І попри острах і не небезпеку в кожній поїздці, найважче у своїй волонтерській діяльності вважає розставання з людьми.
— Люди. Важко розставатися. За час поїздки поки поїхав, забрав, привіз — вже все про них знаю. А потім… Так, телефонують, питають, як справи, що там чули з Межівщини. Та й я приблизно знаю, що й як у них. Підтримуємо зв'язок.
Дмитро переконаний: поки триває війна, треба допомагати одне одному:
— Війна — це дуже велике зло. Треба всіма силами її закінчувати. А поки вона триває, допомагати треба одне одному. Хто як може. Хтось житлом, хтось до солдатів їздить, допомагає. Хто які можливості має: хтось донатом, хтось ділом. Бо без цього ми цю війну не подолаємо.
