З початку повномасштабної війни ми запланували розповідати про людей, які стали взірцем для багатьох жителів Петропавлівщини. І зараз, коли війна триває вже третій рік, настав слушний момент це зробити. Аби Україні перемогти, потрібні зусилля всіх: можеш воювати — воюй, не можеш — допомагай у тилу. Прикладом цього є Роман Корнілов, який у перші дні війни боронив кордони рідного краю лише з мисливською рушницею. Згодом він почав підтримувати захисників, допомагаючи з амуніцією та прихистком. Поруч із ним є такі ж віддані люди, як тітка Натка — людина великої душі, яка щодня готує для військових. Разом вони втілюють силу і дух справжньої народної підтримки, що сьогодні є надзвичайно важливою.
Початок шляху і любов до мисливства
Роман Корнілов понад двадцять років присвятив себе дикій природі та тваринам. У родині Романа затятих мисливців ніколи не було, хоча він знає, що його дід, який жив у селищі Васильківське, захоплювався полюванням. Проте саме хрещений батько допоміг йому захопитися полюванням.
- Ще змалку їздив до хрещеного у Верхньодніпровськ, — згадує Роман. — Мені дуже подобалося і мисливство, і рибальство.
Тож, коли став дорослим, уже свідомо вступив до громадської організації «Мисливців та рибалок Петропавлівського УТМР». Відтак понад 30 років активно захоплюється справою, а понад 20 років має офіційний статус мисливця.
Проте з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну його життя та обов’язки змінилися. Роман та його товариші-єгері стали на захист своєї землі, організували блокпост і охороняли територію від ворожих диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ).
Як все починалося
Роман згадує, як почався день 24 лютого 2022 року, коли він вивозив свою родину з Петропавлівки до Дніпра. На дорозі вже були затори з автомобілів, якими масово виїжджали люди з боку Донеччини.
- Виїхали на трасу в напрямку Дніпра о 6-й годині, але вже тоді з боку Донеччини масово виїжджали люди. У всіх була паніка, — пригадує Роман.
На дорозі, щоб проїхати, доводилося чекати хвилин десять — пропускали лише військові автомобілі. Дорогою він встиг довезти дружину до Дніпра, де зміг безпечно посадити її на автобус. Проте навіть тут відчувалася тривога: місто було незвично пустим, порожні дороги лише підсилювали відчуття неспокою.
- Посадив дружину на автобус і традиційно зупинився на набережній. І тут дзвінок від знайомого: «А що ти в Дніпрі робиш? Давай виїжджай з міста, бо мають перекривати дороги», — згадує Роман.
Цей дзвінок лише підкреслив ту невідомість і тривогу, яку всі відчували в перші години війни.
Організація блокпостів і чергування
Відчуваючи, що Петропавлівщина потребує захисту, місцеві мисливці, серед яких був і Роман, самоорганізувалися й облаштували блокпост на в’їздах та виїздах із сіл.
- Ми вирішили, що поліція може охороняти Петропавлівку, а ми будемо подалі від селища. Так ми чергували два з половиною місяці, — розповідає Роман.
Чергування велося в умовах комендантської години: мисливці мали спецперепустки, аби пересуватися вночі. Вони чергували добу через добу. Чергування велося в умовах підвищеної небезпеки.
Протистояння диверсантам
- І що ми могли своїми рушницями зробити, коли ворог мав автомати? — зізнається він.
Поки їхні ресурси обмежувалися мисливськими рушницями, ворог мав автоматичну зброю і сучасну техніку. Проте мисливці не зупинялися. Удень вони оглядали територію, на вечір знову домовлялися з тими, хто не боявся небезпеки, і виходили чергувати в степ, аби не допустити ворожих розвідників. Піймати диверсантів не вдавалося, але тривожили ворога добре.
Завершення чергувань
Роман та його товариші з мисливської команди стояли на блокпосту два з половиною місяці. Згодом українські військові взяли на себе контроль, і блокпости мисливців були зняті, у селищі лишилися лише поліцейські й військові патрулі.
- Ми стояли, поки блокпости не познімали, — згадує Роман. - А місцева влада дала зрозуміти, що більше не потребує нашої допомоги, адже формального статусу мисливські бригади не мали.
Повсякденна єгерська робота та нові виклики
Хоча полювання в регіоні було заборонене, робота мисливців не припинилася. Роман із товаришами продовжували обслуговувати годівниці для диких тварин, забезпечували їх кормом та вітамінами.
- Ми їздили до годівниць у лісі, де розкладали їжу для тварин, солонці, аби тварини отримували необхідні для них вітаміни. У годівниці насипали для тварин та птахів кукурудзу, пшеницю», — говорить він.
Заборона полювання дозволила популяціям тварин відновитися: зайців і косуль стало більше, а фазани, за словами Романа, почали активно розмножуватися.
- Фауна дуже сильно відновилася, — зізнається він, однак додає, що з’явилися й нові проблеми.
У місцевих лісах стали помічати шакалів, які мігрували з Донеччини та Харківщини. Раніше в цих краях шакалів не було, однак вони почали активно мігрувати з окупованих територій і тепер навіть заходять у села.
- Це погано, бо через них пропадає все живе», — додає Роман. — Шакали шкідливі тим, що ходять зграями по три-чотири тварини й виїдають всю фауну: фазанів та зайців.
Допомога захисникам і відновлення миру
Турбота про природу не була головною справою Романа. У той час, коли українська армія тільки ставала на ноги, допомоги потребували захисники. Роман став одним із тих, чий номер телефону знає чимало військових, адже вони неодноразово отримували допомогу від небайдужого петропавлівчанина.
Волонтерська допомога для захисників на Запорізькому напрямку
Роман Корнілов активно допомагає українським захисникам як волонтер від початку повномасштабної війни і по сьогодні. Особливу увагу він приділяє забезпеченню військових якісним екіпіруванням, адже знає, наскільки важливими є комфорт і витривалість у бойових умовах.
Почалося все з «натівської» форми для захисників.
- На Запорізькому напрямку хлопці просили дістати для них «натівську» форму, — розповідає Роман. – Турецького виробництва форму було простіше знайти, та й та форма, яку мали військові, хоч і надавало деякий захист, проте не дозволяло тілу «дихати» у важких польових умовах. Тому, розуміючи необхідність якісного спорядження, вирушив у подорож до Польщі. Їздив власним автомобілем, купував та привозив хлопцям форму «британку», — зазначає він.
Подорож до Польщі була непростою, особливо з огляду на нічні перетини кордонів.
- Їздив ночами, тоді на дорогах було менше трафіку. Приємно було, коли проїжджав митницю — чи польську, чи українську — і казав, що везу форму для військових: пропускали швидко, майже без перевірок, — розповідає він.
Під час чергового візиту до Польщі по форму, партнери подарували волонтеру польський шеврон, як символ підтримки та вдячності за його працю. До слова, шевронів у автомобілі Романа чимало, і всі вони, від вдячних захисників України, яким допомагав і допомагає наш волонтер.
Отримавши британську форму, українські бійці на Запорізькому напрямку високо оцінили її якість.
- Хлопці з 60-ї Інгулецької бригади присилали відгуки: казали, що наша форма нормальна, але тіло не дихає, а в окопах немає змоги помитися, — пояснює Роман. — Бійці розповідали, що в натівській формі навіть за тиждень без миття відчували себе комфортно, бо матеріал дозволяв шкірі «дихати».
Оселя стала прихистком для всіх
Завдяки таким волонтерам, як Роман Корнілов, наші військові мають не лише необхідне оснащення, але й відчуття підтримки та турботи, що для них надзвичайно важливо. Саме у найтяжчі часи оселя Романа стала рідною на понад 260 захисників, які у Романа ночували, харчувалися, приводили себе до ладу та прали речі. Такий собі мініхостел, де раді були кожному.
Несподівана допомога і затишок у важкий момент
Одного ранку Роману зателефонували дівчата-волонтерки, які повідомили, що на трасі зламався автобус, і військові залишилися на холоді. Роман без вагань примчав на допомогу.
- Це було десь 8-ма ранку. Кажу хлопцям: «Хай автобус стоїть, їдемо до мене, я вас нагодую. Викупаєтесь, погрієтесь».
Хлопцям, які їхали з Покровська аж на Коломию, це було дуже доречно. Вони залишилися на день, поки автобус ремонтували, а Роман тим часом зв’язався з сусідом. Як виявилося, проблема була серйозна — полетіла гідравліка, і ремонт потребував чимало зусиль і коштів. Автобус вдалося доставити до Петропавлівки, де його почали розбирати. Ремонт затягнувся на п’ять днів, і увесь цей час Роман допомагав військовим.
Відтоді, будинок Романа не пустував ані дня, ані ночі. Не пустує і сьогодні.
Тепло дому, яке врятувало життя
Роман згадує, як важко розставатися з хлопцями, бо навіть за той короткий час проживання в його будинку, стають ніби рідними. Якось запропонував хлопцям не їхати надвечір, лишитися ще на ніч, повечеряти та переночувати під теплим дахом. Хлопці лишилися, а вранці поверталися на бойові пости. Згодом Роману повідомили, що у той день, коли хлопці мали бути на в певній точці, місцину обстріляв ворог. Тож вийшло так, що пропозиція Романа лишитися ще на одну ніч в його будинку врятувала хлопцям життя.
- Ця нагорода, напевно, найдорожча мені, — говорить Роман, тримаючи в руках рамку з подякою від особового складу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Захисники дякували за підтримку військовослужбовців бригади, волонтерську та громадську позицію, адже саме така позиція наближає Україну до перемоги.
Роман Корнілов під час нашої розмови промовив дуже влучний вислів:
- Я думаю, що всі можуть допомагати захисникам, але не всі хочуть!
Тітка Натка — добра душа, яка завжди допоможе і нагодує військових
У Романа є незамінна помічниця – його добра знайома та подруга родини, Наталя Іванівна Парасотченко, або тітка Натка, як її називають і Роман, і військові.
- Це справжня «виручалочка», — з теплотою говорить про неї Роман. — Коли військові приїздять, а нагодувати їх треба негайно, я телефоную їй. Тітка Натка безвідмовно, у будь-який час доби, візьметься за справу. Кажу, що треба борщу зварити — і вже за дві години велика каструля борщу готова!
Для Романа та його гостей це величезна підтримка, адже військові, що приїздять, що оселяються чи то перепочити, чи через поломку, потребують простих людських умов, смачного домашнього харчування й тепла.
Роман привозить тітці Натці продукти для готування страв. І знає, що за кілька годин зможе повернутися й забрати все гаряче й готове. А пані Наталі лише варто натякнути, що військовим хочеться чогось домашнього — і на кухні тітки вже кипить робота.
- Питаю хлопців, що хочете: перцю, голубців чи вареників, — розповідає Роман, — і тітка Натка все приготує. Така підтримка безцінна, я знаю, що завжди можу розраховувати на її допомогу.
Для самої пані Наталі ця робота — справжнє покликання, адже, як вона каже, хоче допомагати своїм, хоч і матеріально не може багато дати.
- З пенсії малої багато не витягну, а от їсти приготувати — без проблем, — часто говорить вона.
Готуючи страви для захисників, вона відчуває радість і натхнення, особливо коли Роман іноді приводить до неї гостей-військових.
- Коли ми до неї в гості заходимо з хлопцями, вона просто розцвітає», — з усмішкою додає Роман.
Коли в Романа на п’ять днів затрималися хлопці з Коломиї, ці кілька днів були особливими й для пані Наталі, бо саме в цей час вона святкувала день народження. Хлопці її тепло привітали, а вона, усміхаючись, пригощала їх «індійським чайком» і з гордістю приймала їхні побажання.
- Гостей люблю, — казала вона, і було видно, що в ці моменти вона відчуває себе потрібною.
Тітка Натка: підтримка у важкі часи
Тітка Натка сама неодноразово переживала втрати, нині лишилася самотня, родина Корнілових по сусідству стала для неї рідною. Тож, коли Роман звернувся з проханням приготувати для військових, без сумніву погодилася.
- Чоловіка добрішого і розумнішого, як Роман, не знаю, — говорить тітка Ната. — Скільки я живу, вже мені 73 роки, і не бачила ще такого відданого й чуйного чоловіка. Він завжди спитає, що треба, чи чим допомогти, привезе хліба чи ще щось.
Пані Наталі важливо віддавати свій час і вміння тим, хто цього потребує. За її словами, таких людей, як Роман, вона не зустрічала серед багатьох заможних місцевих.
- Я знаю людей у Петропавлівці, які мають гроші і, здається, не мають куди їх подіти. Але такі люди не приведуть військових до себе додому, не виперуть їм одяг і не нагодують, — каже вона. — Роман же робить усе це без жодних умов, безкорисливо, з щирим бажанням допомогти.
Пані Наталя ніколи не відмовляє в допомозі, особливо коли це стосується військових. Вона каже, що таким чином відчуває свій внесок у захист рідної землі.
- Як я можу відмовити? Все, що можу, — це нагодувати. Варю борщі, вареники, голубці, аби всі ситі були, — розповідає вона.
Особливо баба Натка радіє, коли хлопці заходять до неї в гості. Вони обирають страви, а вона старанно виконує їхні замовлення. У її меню — олів’є, холодець, «оселедець під шубою», котлети, пиріжки з начинками, біляші — усе, що забажають хлопці, і завжди безкоштовно. Але одразу зазначає, що допомагають з продуктами совісні люди.
- Як піду на ринок, у м’ясному завжди дають мені м’яска. Іду до тих, хто має совість, — пояснює вона.
Тітка Натка: «Ви в нічних сорочках спите, а люди не знають, де жити»
- У нас совість чиста, ми не наживаємося на військових, — впевнено говорить тітка Натка, пояснюючи свою позицію перед односельцями.
Декого дивує відданість Романа та пані Наталі, жінка часто чує питання: «Натка, а воно тобі треба?» Та тітка Натка одразу відповідає:
- Вам не соромно? Ви в нічних сорочках спите, а люди не знають, де жити. Вам не стидно, що за вас воюють?
І це її щире переконання, що кожен має зробити все, що може для захисників.
Готувати великі порції для неї — справа звична, адже колись вона часто готувала на весіллях.
- Для мене приготувати 150 штук вареників — це не проблема, — каже вона з усмішкою. І так у її каструлях завжди знаходиться наварені перші та другі страви, салати та будь-що, чого забажають хлопці.
Під час блекаутів допомога пані Наталі ставала ще ціннішою.
- Коли почалися блекаути, я привозив ліхтар, — розповідає Роман, — тітка Натка вдягала його на голову і варила їсти хлопцям без світла. Її нічого не зупиняло, навіть повна темрява. Я знав, що якщо не встигаю сам приготувати страви, то тітка Натка завжди підстрахує.
Спільна справа Романа і тітки Натки
Дім Романа став своєрідним притулком для військових з усієї України, а на кухні пані Наталі не припиняється процес приготування їжі. Завдяки їхній щирій підтримці понад 300 бійців знайшли у них прихисток. Навіть повертаються повторно, знаючи, що тут завжди їх чекають гостинність і тепло. У будинку Романа підтримку знайшли військові з різних куточків України — з Коломиї, Козятина, Первомайська, Одеси, Миколаєва, Бахмута, Харкова, Рівного та Закарпаття. На хлопців завжди чекав смачний обід і теплий прийом.
- Слава Богу, що ми ходимо одягнуті й обуті, а наші діти сплять вдома, а не десь у завалищах, — зітхає пані Наталя.
Військові, що побували в Романа, часто кажуть, що ніде їх так не годували й не приймали, як тут, у Петропавлівці.
Ця проста, але щира допомога залишається в серцях тих, хто хоч раз відчув на собі тепло такої підтримки. Дім Романа став справжнім осередком підтримки, де кожен військовий знаходить не лише прихисток, а й віру в те, що добро й людяність завжди перемагають.
