1. Знак Зодіаку:
Водолій
2. Улюблена пора року:
Дотримуюсь принципу "У природы нет плохой погоды" . Люблю всі пори року
3. Улюблене заняття:
Творчість, на даний час - сіноплетіння
4. Улюблена страва:
Солодка випічка.
5. Улюблена музика, пісня, виконавець:
Гурт "Океан Ельзи", виконавиця - Злата Огневич. Музичний інструмент - ханг: недавно почула - і закохалася.
6. Риса характеру, яку Ви найбільше цінуєте в людях:
Чесність
7. Вчинок, який Ви ніколи б не змогли пробачити?
Я не Бог, а звичайна людина. Засуджувати й звинувачувати не маю права. Навчилась прощати й любити всіх. В сторону людині, яка образила, завжди говорю: "Дай Бог йому здоров'я!"
8. Ваше життєве кредо:
Якщо не я - то хто. Якщо не зараз - то коли. Повір у себе - і в тебе повірять люди!
У суровому краї, у люті сибірські морози народилася Ірина. Росла у багатодітній родині наймолодшою й найулюбленішою донькою. А ще - найспівучішою!
Родина переїхала в Україну, на Дніпропетровщину. Спогади про шкільні роки - це навчання й активне позашкільне життя. Після середньої школи вступає до Дніпропетровського училища культури. Запам'ятала Ірина виступ директора училища перед початком навчання. Говорив він про те, що випускники можуть працювати не лише керівниками гуртків, а й завідувачами клубів та директорами будинків культури. І в душі поселилась мрія - очолювати роботу будинку культури.
В училищі вийшла заміж. Подружка Інна, побувавши на практиці в Лозівському будинку культури, познайомилась з хлопцем. І приїхав він до неї з товаришем, жартома сказав: "І твоїй подружці жениха привіз" . У добрий час були сказані слова: два весілля відгуляли на Петропавлівщині, привезли у наш район хлопці талановитих дівчат, одна з яких - Інна -стала начальником відділу культури, а Іра - директором Лозівського будинку культури.
Для жителів села дівчина стала зразком для наслідування в моді. У довгому пальто в капелюшку з широкими полями - такою запам'яталась Іра жителям Росішок. "Северинівська невістка пішла", - говорили їй услід. Працівники культури на селі були елітою.
Найбільшою радістю було для Іри повідомлення , що її призначили завідувачем сільського клубу у Росішках.
- Я бігла й підстрибувала від радості, - розповідає Ірина. - Мені було 20 років, і я себе відчувала найщасливішою у світі. Хотілося обійняти весь світ!
А ще хотілося дівчині масовості, широти, святковості, хотілося залучити всіх жителів до роботи у клубі, свята хотілося проводи так, щоб все село співало й танцювало.
Оголошення по всьому селі розвішала, і стала чекати.
Скільки було сліз і розчарувань, коли на запрошення прийти до клубу жителі села не відгукнулись. Допомогла сестра чоловіка - вона покликала дівчат із ферми. Молода завідуюча змогла зацікавити і зазвучав вокальний ансамбль "Журавушка" на весь край. Виступати їздили й до села Лозівського. А згодом самі почали приходити жителі села на репетиції. І завирувало життя сільського будинку культури!
Непросто було звикати молодій жінці до непристосованості сільського побуту.
- Плакала й за міським життям, й за комфортом, а на плиту взагалі дивилась, як на ворога, - згадує тепер зі сміхом Ірина. - Довго не могла звикнути. Всьому свекруха мене вчила. Навчилась і їжу готувати, і в хаті топити.
Згадує добрим словом Ірина тих людей, з якими їй пощастило працювати на початку шляху, - Олександра Ткача, Володимира Куца. Від них вона набиралась життєвої мудрості та енергії.
Минуло 30 років, як працює Ірина в культурі, з 2002-го року - директором Лозівського будинку культури. Росіянка за національністю, любить українські народні пісні, особливо в сучасній обробці. А взагалі, вважає Ірина, репертуар треба вибирати душею: пісня здатна долати кордони й об'єднувати людей.
Синам передався творчий потенціал мами. Дмитро, за освітою оператор, працює кореспондентом в прес-центрі Нікопольського феросплавного заводу. Павло - дизайнер реклами. Пишається Ірина синами. Шанують і вони маму. Дмитро навіть свою дипломну роботу в Харківському інституті культури присвятив саме їй, своїй мамі - жінці,яка все життя віддала становленню культури на селі. Цей фільм як символ єдності поколінь, як шана матері. Є в Ірини натхнення й сила працювати, бо в родині її підтримують найрідніші чоловіки - чоловік Станіслав, сини Дмитро та Павло.
Часто Ірині говорять: "З таким талантом тобі підкорювати сцени Палаців культури, а не сільського будинку культури". Вона ж відповідає:
- Тут моє місце. Про інший шлях я не думала й не думаю. Я шаную своїх односельців, тих людей, з якими живу. В містах публіка вередлива, вічні перегони за наживою, за грішми. Наші земляки зберегли щирість у стосунках, вміють бути вдячними. Я ціную кожне слово подяки. Нещодавно після свята одна молода жіночка мені сказала: "Здоров'я, здоров'я і ще раз здоров'я! Щоб Ви ще працювали й працювали і створювали такі концерти!" Це найбільша нагорода. Заради цих слів варто працювати!
