Петропавлівка у скорботі — невтішна звістка з фронту сколихнула громаду: загинув захисник України Сергій Кіяшко. Він мріяв повернутися додому, обійняти доньку і жити простим мирним життям. Але війна вирішила інакше. 1 квітня Героя зустрічали «на щиті» у рідному селищі.
Сергій Кіяшко народився 19 грудня 1982 року в Петропавлівці. Він зростав у родині з батьками і старшим братом Віталієм. Навчався у Петропавлівській школі №2. Після школи вступив до Дніпра — до аграрного університету, де здобув спеціальність інженера. Там же закінчив і військову кафедру. Після навчання повернувся до рідної Петропавлівки й одразу почав працювати в аграрній фірмі «Агростандарт». Працював начальником складу — і залишався на цій роботі аж до початку служби.
Історія кохання Ольги та Сергія почалася просто — і водночас дуже щиро.
- Сергій побачив мене на Великдень у нашому Свято-Петропавлівському храмі й сказав брату: “Дивись, які очі”. А вже наступного дня ми зустрілися знову. Він запросив мене на танець у будинку культури… І так стали - ми, - розповідає дружина Ольга.
Знайомство переросло у серйозні стосунки. Сергій чекав, поки Ольга закінчить університет.
У 2012 році Сергій зробив коханій пропозицію. Того ж року вони одружилися.
- Це було дуже щиро і по-справжньому. Ми просто знали, що маємо бути разом.
У 2013 році в родині народилася донечка Анастасія.
- Сергій дуже любив доньку… Для нього сім’я була на першому місці.
Подружжя жило в Петропавлівці, будувало своє життя, працювало. Ольга — у місцевій аптеці, починала фармацевтом, згодом стала завідувачкою.
- Ми жили звичайним життям. Працювали, виховували дитину… Він ніколи не змінював місце роботи — був вірний своїй справі.
Повномасштабне вторгнення родина Сергія зустріла вдома — у Петропавлівці.
- Ми були тут, вдома. І він одразу пішов з нашими хлопцями у тероборону. Ходив чергувати на блокпости, охороняли межі Петропавлівки, — згадує Ольга.
З перших днів війни Сергій не стояв осторонь. Не чекав наказу — діяв так, як вважав правильним.
- Він навіть не роздумував, коли його призвали. Просто знав, що має бути там, на війні.
Офіційно до лав Збройних сил України Сергія призвали у 2023 році. Як офіцер запасу, він мав військове звання ще з часів навчання.
- У нього була військова кафедра, звання. Тому коли прийшов час — його призвали. І він одразу пішов.
Після мобілізації Сергій проходив навчання на полігоні в Яворові, у Львівській області. Після вишколу - направили на Покровський напрямок. І відтоді він боронив країну на цьому напрямку… до самої загибелі.
Сергій був артилеристом у складі 24-ї окремої механізованої бригади, імені короля Данила. Починав лейтенантом, а згодом став капітаном, старшим офіцером, командиром 1-го мінометного взводу. Ніс службу на Донецькому напрямку. Часто виконував обов’язки командира, керував підрозділом, відповідав за людей. Його позивний був Апостол.
На фронті Сергій швидко проявив себе як сильний і відповідальний командир.
- Він одразу показав себе. Досвідчений, мужній. Його дуже любили побратими. Про нього завжди добре відгукувалися. У нього було в підпорядкуванні були люди. Він міг замінити командира, коли той був у відпустці. Дуже відповідальний.
З часом зростав і у званні: від лейтенанта до капітана.
- Він отримав старшого лейтенанта, а вже у 2025 році — звання капітана.
Під час бойових дій Сергій отримав поранення.
- Поранило його під Костянтинівкою: відкинуло вибуховою хвилею… Було поранення, ушкоджена рука.
За службу і мужність Сергій був відзначений державними нагородами від Міністерства оборони — “За поранення”. І ще одна — “За службу” від Президента України.
Ольга каже: Сергій не любив говорити про війну. Ніколи не скаржився і не розповідав зайвого — усе тримав у собі.
- Я розуміла: там дуже важко… Але він не приносив це додому.
Натомість говорив про майбутнє — про життя після перемоги.
- Мріяв повернутися в цивільне життя. Хотів купити гарний автомобіль, розвивати свою справу. Казав, що, можливо, буде працювати сам на себе… І просто жити. Виховувати доньку.
Донька Анастасія була для нього всім.
- Чоловік дуже любив нашу доньку. Дуже нею дорожив. Вона у нього одна… І для нього сім’я була найважливішою.
Навіть на відстані Сергій залишався опорою для родини. Підтримував, допомагав, радив.
- Він завжди мене підтримував. У будь-якій ситуації. Навіть коли йому самому було набагато важче, ніж мені… Він знаходив слова для мене, - говорить Ольга.
«Він тримався заради мами і доньки…»
У Сергія залишилася мама. Батька не стало раніше — у грудні 2022 року. Слідом не стало і старшого брата Віталія.
- Тата вже давно немає… Помер. А потім… дуже швидко пішов і брат. Після цих втрат Сергія призвали на службу. Мама залишилася сама…
Попри це, Сергій не зламався. Він став ще більш відповідальним — за родину, за службу, за побратимів.
Його робота на фронті була складною і небезпечною — керування артилерією, бойові позиції, постійна напруга.
- Найчастіше він керував артилерією. Вони довго тримали свої позиції. Дуже довго боролися.
Попри втому й ризик, Сергій залишався там, де був потрібен.
- У нас же великі проблеми з людьми… І навіть як старшого офіцера його відправляли на небезпечні позиції.
Ольга згадує, що спілкування ставало складнішим.
- Він був дуже виснажений. І морально, і фізично. Це відчувалося навіть через повідомлення… Але завжди тримався. Завжди був позитивний. Не завжди був час на розмови. Але завжди були короткі повідомлення, хоч кілька слів, маленькі фрази… Але навіть у них було все, - розповідає дружина.
Навіть перебуваючи на фронті, не забував про найрідніших. Замовляв квіти з доставкою для рідних. Не забував жодної дати.
Останні розмови не були довгими чи особливими — але саме в них залишилося найважливіше.
- Я думаю, він був настільки виснажений, що просто не міг багато говорити… Але навіть тоді він більше переживав за нас, ніж за себе. Його слова — короткі, прості — тепер залишилися в пам’яті назавжди. Просто був поруч… навіть на відстані.
«Що там наш подарунок Бога?..»
Ольга згадує їхню останню відеорозмову:
- Дивилася на нього і зрозуміла: він просто на межі… Виснажений — і морально, і фізично. Але нічого не розповідав. Я його питаю — а він тільки очима показує: все нормально, все витримаємо. Питала: «Коли тебе виведуть? Бо він більше місяця був на тих позиціях… У холоді, без нормальної їжі, без води. І навіть тоді він не жалівся.
Попри втому і біль, він залишався тим самим — люблячим батьком і чоловіком, який думав передусім про рідних.
- Ми називали доньку «наш подарунок Бога». Вона в нас така… жива, весела, вся в нього. В останній розмові він запитав: «Що там наш подарунок Бога?..»
Ця розмова було 24 березня. А вже наступного дня — тиша.
25 березня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Костянтинівка Краматорського району Донецької області Сергій зник безвісти.
- Мені повідомили… що він безвісти зниклий. Без подробиць. Просто — немає зв’язку.
Це був його останній бій за Україну.
«Він був дуже світлою людиною…»
Для рідних Сергій був не лише воїном — а й людиною глибокої віри.
- Він дуже вірив у Бога. Постійно просив, щоб ми молилися, вірили. Для нього це було важливо. Наше знайомство теж почалося в церкві. Це Бог так направив.
Яким він був — поза війною, поза формою?
- Він був дуже веселий. Душа компанії. Любив говорити тости — такі, що всі слухали й сміялися. У юності Сергій писав вірші — і навіть присвячував їх мені. Такий творчий був наш воїн. Водночас — надійний, простий у радощах. Дуже хазяйновитий. Любив природу, відпочинок, шашлики з друзями. Любив рибалити… Не завжди мав час, але коли був — ми їздили разом, навіть із донькою.
«Він мріяв просто жити…»
Найбільші мрії Сергія були не про війну — а про життя після неї.
- Він усього в житті досяг сам. Для мене він — Герой. Ви навіть не уявляєте, наскільки це була розумна людина. Він мріяв тільки про одне: повернутися в цивільне життя. Це була його головна мрія.
Ольга згадує, що він завжди вмів знаходити правильні рішення і підтримувати інших — навіть у найскладніші моменти.
- Завжди казав: «Не нервуйте, зараз усе вирішимо». І дійсно — знаходив вихід.
Найбільше ж він хотів бути поруч із донькою. Зв'язок між татком і донькою був дуже сильний.
- Доньці зараз 12. І вона до останнього вірила, що тато живий. Казала: «А раптом це не тато безвісти зник?..» Трималася за той один відсоток надії… Повторювала: “хоч би це був не він”.
Але реальність виявилася іншою.
Родина втратила сина, чоловіка, батька. Людину, яка була опорою і світлом.
Петропавлівська громада попрощалася із Героєм — Сергієм Кіяшком
Сьогодні, 1 квітня 2026 року, жителі Петропавлівської громади провели в останню путь захисника України Сергія Кіяшка.
На щиті зустрічали свого Героя земляки. Уздовж дороги — живий коридор: люди з живими квітами, із синьо-жовтими прапорами в руках. Державні стяги майоріли й на автомобілі, що супроводжував траурний кортеж. Сирена поліцейського автомобіля пронизувала тишу, сповіщаючи про невимовну втрату.
Героя везли додому, де на нього чекали найрідніші — мати, дружина та донька. Кілька коротких, але безцінних хвилин дали родині, щоб попрощатися із сином, чоловіком, батьком. Це були миті, коли можна було залишитися наодинці зі своїм болем — поплакати, сказати останні слова, доторкнутися востаннє.
Після цього — квіти, багато квітів. Цього разу особливо багато молоді, адже Сергія знали, поважали і цінували в селищі.
Чин відспівування відбувся у Свято-Петропавлівському храмі. Молитва за воїна лунала крізь сльози рідних і друзів. Горіли свічки, і кожна з них була тихим символом пам’яті та вдячності.
Після літургії траурна процесія вирушила на кладовище — до місця останнього спочинку. Тут уже спочиває батько Сергія, який, як вірять рідні, зустрів сина у засвітах.
Після зустрічі Героя «на щиті», живого коридору та прощання рідних, громада об’єдналася у спільній скорботі й молитві.
На кладовищі пролунали слова прощання — до присутніх звернулися священник, представники влади та побратими Сергія, згадуючи його життя, службу і подвиг.
Побратим — капітан Андрій Сивик, заступник командира батальйону з психологічної підтримки персоналу цього дня на кладовищі розповів:
- Капітан Сергій Кіяшко користувався у нашому підрозділі великою повагою. Він був справжнім побратимом, надійною людиною, бойовим офіцером. Як офіцер, як капітан, він мав підлеглих і ніс за них відповідальність. Він безпосередньо працював із людьми: організовував ротації, заводив особовий склад на позиції, виводив, координував роботу мінометних розрахунків. Це була його щоденна, важка і небезпечна робота. Сергій був не з тих командирів, які керують здалеку. Він завжди був поруч зі своїми бійцями — на позиціях, у найгарячіших точках. Завжди — разом із підлеглими. Загинув він під час виконання бойового завдання — на одному з маршрутів, у районі оборони Часового Яру від вибухового пристрою. Отримані поранення, на жаль, виявилися смертельними. Його позивний був «Апостол». І це багато про нього говорить. Він був світлою, позитивною людиною. Попри війну, яка залишає слід на кожному, Сергій залишався щирим, відкритим і людяним. Про нього ніхто не скаже нічого поганого. Він знав, за що воює. Як і всі ми, він хотів повернутися додому, до своєї родини. Але ми стоїмо там, де повинні стояти. Бо якщо не ми — то ворог прийде сюди. Сергій боровся за свою сім’ю, за свою землю, за Україну.
Андрій Сивик зазначив, що Сергій неодноразово був відзначений державними нагородами. Сьогодні для них надзвичайно важкий день. Побратими мали честь передати родині нагороду, яку Сергій повинен був отримати особисто… Але, на жаль, склалося інакше — і цю відзнаку вручали посмертно вже доньці Анастасії. Це державна нагорода «За військову службу». Також Сергій буде представлений до нагородження орденом Богдана Хмельницького (посмертно).
Прощальну промову виголосив на кладовищі священнослужитель
- Так склалося життя, що з Сергієм познайомилися зовсім нещодавно. Рятуючись від війни моя родина шукала прихисток. Сергій дав нам свій дім. Протягом останніх більш ніж пів року ми багато спілкувалися, майже щодня були на зв’язку. І ось 25 березня наше земне спілкування обірвалося… Але ми й надалі єднаємося з ним у молитві — молимося за його душу. За своє коротке життя Сергій зробив багато добрих справ. Та найголовніше його діло — це служіння своїй Батьківщині, виконання обов’язку до кінця. Він віддав найдорожче — своє життя — за кожного з нас, за мир і за нашу державу. Є заповідь: «Немає більшої любові за ту, як хто душу свою покладе за друзів своїх». Саме таку любов явив нам Сергій. Люди йдуть на війну не для того, щоб її продовжувати, а щоб якнайшвидше її завершити. І ми бачимо, як наші воїни не шкодують власного життя, аби тільки настав мир.
Священник закликав молитися за воїна, пам’ятати кожного захисника. Бо якою є наша пам’ять і наша молитва за них — такою є і наша совість, такою є наша нація.
В.о. голови Петропавлівської селищної ради висловила співчуття всій громаді з приводу втрати захисника, земляка.
- Сергій служив артилеристом у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Розпочинав службу лейтенантом, згодом став капітаном. Його позивний був «Апостол». І це невипадково — він був світлом. Там, де була війна, де панувала темрява, він ніс світло, віру і добро. Сергій воював на Донецькому напрямку, був поранений. Після лікування він міг залишитися вдома — поруч із родиною, біля своєї донечки. Але він свідомо повернувся до служби, бо не міг інакше. 25 березня життя Сергія обірвалося… Без сина залишилася мати. Без батька — донька. Без чоловіка — дружина… Сьогодні ми дякуємо Сергію за його мужність, за його відданість, за те, що він захищав кожного з нас. За те, що віддав своє життя, щоб ми могли жити, працювати, виховувати своїх дітей.
Представник Петропавлівського військкомату Вадим Ручий звернувся до присутніх.
- Ми вшановуємо пам’ять капітана, командира мінометного взводу, старшого офіцера Сергія Сергійовича Кіяшка. Сергій загинув поблизу населеного пункту Костянтинівка Краматорського району Донецької області. Його серце перестало битися, але воно назавжди залишиться з нами. Висловлюємо щирі співчуття родині, близьким, побратимам. Ваша втрата є непоправною, але світла пам’ять про нього житиме в серцях кожного з нас. Сергій назавжди залишиться прикладом відданості військовій присязі, мужності та високих моральних принципів. Герої не вмирають — вони назавжди з нами.
Синьо-жовтий прапор, яким була вкрита труна, передали матері — як символ подвигу її сина, як знак того, що він — Герой.
Нестерпний біль розриває серця дружини та доньки…
Три салютні постріли пролунали над кладовищем, сповіщаючи про ще одного янгола у небесному війську.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Прощання з Героєм:
