Людмила Касян: "Почалося все влітку 2014-го. "
Інакше й бути не могло: через наше село Миколаївка проходить дорога, якою йшла військова техніка на донбас. Було тривожно. Ми бачили наших хлопців, як говориться, голих-босих, худих і змарнілих. Війна накотилася на всіх враз, хоча ніхто й не вірив в це.
Жінки, які торгували при дорозі, віддавали проїжджим все, що мали, жаліли чоловіків, юних і зрілих. Біль сковувала серце. Безсилля і розпачі володіли нами: не такою ми хотіли бачити нашу армію. І страшно було дивитися на солдат – вони відправлялися на війну.
Почалося з того, що у нашому Будинку культури на прохання захисників із блок-посту збирали матраци для облаштування. Я почула про це і теж принесла, переказала іншим. Люди дуже швидко про це дізналися, і ми зібрали необхідну кількість.
Ігор Терещенко
А далі вже збирали все, що могли. Ми втрьох – Валентина Вікторівна Переверзєва, Єрмак Наталя Вікторівна та я – саме отримали відпускні. То на ці гроші купували продукти і пекли пиріжки. Ми хотіли підтримати наших захисників домашніми харчами. Пакували в ящики по 100 штук і передавали волонтерам. Першим у нас почав їздити на передову і передавати посилки Ігор Терещенко.
А окрім продуктів, ми купували й передавали солдатам білизну, взуття, шкарпетки. Ми чули від захисників, що вони потребували такої допомоги, що у них не було навіть елементарних гігієнічних засобів. Тож купували мило, порошок, шампунь. Навіть воду відправляли, бо в таке спекотне літо наші захисники навіть напитися води вдосталь не могли.
До нас приєднувалися інші жителі села: Людмила Гордієнко, Лариса Кандала, Олена Кандала. Потім ми вже ходили розклеювали листівки з проханням надати допомогу нашим хлопцям. Щотижня ми відправляли на фронт машину з допомогою. Пам’ятаю, як прийшла бабуся старенька й говорить: "У мене немає грошей, але хоча б хлібинку синочкам на війну передам".
Люди приносили харчі і гроші. Ми все записували:хто, скільки і коли зробив внесок в цю справу.
Восени наш земляк Юрій Володимирович Меркулов був поранений під Луганском і прибув додому на лікування . Від його дружини ми дізналися, наскільки складна ситуація там. Юрій Володимирович розповідав дружині, що солдати напівголодні, хліба завжди не вистачало, а цигарки були багатством. Ми вирішили зібрати все необхідне для тих, хто воював поряд з нашим земляком. До справи долучилися учні школи та батьки.
Ми знали, що родом Юрій Меркулов з Луганщини, і він захищав і свою рідну землю, і нас. Ми зібрали посилок на повну машину, якою Ігор Терещенко повинен був їхати на фронт. Коли Юрій Меркулов побачив, скільки його земляки приготували для його побратимів, він не міг стримати свого настрою. Незважаючи на те, що термін перебування вдома ще не скінчився, Юрій вирішив їхати з Терещенком. Почуття гордості за своїх односельців переповнювало його.
Ми надавали допомогу тим частинам, де служили наші земляки. Ігор Терещенко зумів дізнатися місце служби та дістати телефони хлопців з Миколаївки, Петрівки, Дмитрівки, які були на фронті. Ми дзвонили їм і дізнавалися, у чому мають потребу.
Спочатку пункт збору був біля кафе "Акація", а потім перейшли в магазин "Абсолют", де організовувала роботу Тетяна Лесюк. Сюди зносили жителі все, що хотіли передати. До зими почали зносити теплі речі – светри, куртки, шкарпетки. Жінки в’язали й віправляли теплі вовняні шкарпетки. Ми запаковували і робили написи: "Нашим землякам-героям", "Хай вас Бог береже!", "Повертайтеся живими!".
Якось заїхав до нас Швидько Сергій з Дмитрівки , дуже скромний хлопець. Він повертався з дому в запеклу точку бойових дій – Пески. Ми запропонували йому взяти, що йому необхідно. Він довго оглядав, а потім говорить: "А можна я все заберу?" Ми все зібрали йому, він дякував і говорив, що його товаришам дуже знадобляться теплі речі.
Ми працювали з петропавлівськими волонтерами, з якими спілкувалися через Олександра Бороданьова, і з павлоградськими, дізналися про них через шахтарів. Павлоградські дізналися, що у нас жінки печуть пиріжки, і попрохали, щоб ми приготували харчі і для їхньої поїздки. Миттєво звістка рознеслася селом.
До визначеного часу принесли пиріжки й до пиріжків – несли молоко й молочні продукти. У автомобілі з волонтерами їхав і солдат в військову частину. Авто повністю завантажили ящиками з продуктами, навіть в руки дали клунки. Це було дуже приємно. Хоча ми розуміли – це мізер. Це найменше, що ми можемо зробити для наших захисників.
Збирали ми гроші й купували бушлати наших землякам – Сергію Плескач і Володимиру Нагорному. Вова приходив потім до школи й говорив дітям: "Аби не ваш бушлат – я б не перезимував".
Було, що ми проводжали односельця, а у нього не було бронежилета. Що значить солдат на війні без бронежилета? Жива мішень. Я саме отримала заробітну плату й віддала для придбання бронежилета. Мені відразу полегшало на душі.
Для Льоші Ощепкова ми збирали кошти на тепловізор. Раді були допомогти йому. Хоча він недовго покористувався ним і лишив своїм побратимам на фронті. Батько Льоші, гарний механік, їздив в військову частину під Новомосковськом до сина, щоб допомагати ремонтувати техніку.
Не обійшлося й без прикрих моментів. Ті люди, які здавалося б повинні в першу чергу допомагати, поставилися до волонтерства байдуже. А про активістів говорили: хочуть "порисуватися". Чути таке було дуже неприємно.
Ігор Терещенко
Та все ж більшість жителів виявляли бажання допомагати. Якщо волонтерська машина відправлялася вранці о 7-й годині, то до цього часу жителі приносили свіже молоко, ще теплі пиріжки, хліб, солодощі. Зазвичай всю ніч не спали жінки, щоб до відправлення машини спекти пиріжки.
Знаю, що і в інших селах району теж був такий активний волонтерський рух. Особисто я була вражена розповіддю про Олену Міняйло, яка на мотоблоці з причепом їздила від двору до двору і збирала волонтерську допомогу, не відволікаючись ні на що – ні на байдужість, ні на образливі слова. Вона вірила в те, що робить праведну справу і змушувала повірити в це інших. Це справжній, непідробний, прояв патріотизму!
Зараз про це згадувати важко. Слава Богу, стан армії значно покращився. Але волонтерська допомога потрібна й сьогодні.
Із учнями ми наразі плетемо маскувальну сітку з тканини світлих кольорів на зимовий час, щоб вона стала укриттям для наших захисників.
Ці важкі часи були випробовуванням для всіх – і для армії, і для мирних жителів. Волонтерський рух нас об’єднав, зробив сильнішими.
