Клавдія Черевко: не могла я в той час сидіти на кухні і пити гарячу каву
Йшов 2014–й рік. Пам’ятаю оголошення на магазині "Культтовари", що тут працює пункт допомоги нашим солдатам. Я зайшла. Там була Іра Бороданьова, вона мені про все розповіла, пояснила, що можна приносити.
При мені зайшов молодий чоловік і приніс 50 грн. Я не мала на той час грошей. Повернулася в пункт збору допомоги вже на велосипеді і з сумками з консервацією.
З того часу я не могла пройти мимо цього місця. Потім пункт перенесли в інше приміщення. Сюди потребувався черговий, який буде приймати й видавати допомогу, слідкувати, вести записи. Я, порадившись з чоловіком, вирішила йти працювати в пункт. Я, як кожна мати, хвилювалася за свого сина, переживала за чоловіка і тому приймала близько до серця все, що тоді відбувалося.
Якщо говорити про волонтерський рух, то слід сказати про тих, з кого цей рух розпочався. Це була потужна команда: Олександр Бороданьов, Валерія та Юрій Усаті, Ігор Терещенко, Сергій Андрєйчук.
Я зрозуміла, що треба йти до людей і розповідати. Не всі люди знали, що можна внести посильну допомогу для перемоги. Почала ходити з квартири в квартиру, розвішувала листівки із зверненням. І просто стукала в двері багатоквартирних будинків.
Образливо було чути невдоволені вигуки і глузливі запитання: "Скільки тобі платять?" Я намагалася розповісти все як є – правдиво й чесно. Іноді плакала від образ. Але я розуміла, що я повинна донести правдиву інформацію до людей.
Клавдія Черевко
Приходила додому й продовжувала пекти пиріжки, готувати салати для наших бійців. У тяжкий для усіх час людські характери відкриваються яскравіше. Дякую долі, що я зустріла таку людинку як Наталія Іванівна Ситнік. Раніше ми лише віталися, але я відчувала, що це добра людина. Ми почали працювати разом.
Це людина надзвичайно сильної позитивної енергії. Вона надихає і спонукає до дії. Її ентузіазм і віра в святість справи творять справжні дива: до неї долучалися й інші люди. Валерія Усата була відмінним організатором нашого руху. Віта Калантай разом з донькою долучилися активно й плідно. Вважаю, що співчуття і милосердя або є, або його немає.
Волонтери Петропавлівки допомагали й вимушеним переселенцям. Навіть уявити страшно, яке це горе – втратити свій дім. Непросто виживати таким категоріям населення. І вони теж потребують допомоги. Якось зайшла до нас жіночка, інтелігентна, сором’язлива.
Ми потім вже дізналися, скільки довелося їй витерпіти, переховуючись в підвалах Ясинуватої. Це була Тамара Бондарєва. Вона розповіла про своє здоров’я, сказала, що потребує особливого харчування. Ми спакували їй харчі з таких, які підходять для її харчування. А потім я вже сама виходила, коли її бачила, і запрошувала її зайти.
Більшість людей того часу прагнули допомогти армії. Спечена хлібина чи смаколик – це малесенька частинка допомоги нашим воїнам. Важлива була будь-яка допомога. Не змогла я в той час сидіти на кухні і пити гарячу каву, коли наші хлопці охороняли нас в холодних окопах. Я людина не публічна, робила і роблю свою справу за покликом душі. Багато можна згадувати й розповідати.
Головне, що я усвідомила в той непростий час: люди, яких я знала раніше, яким я вірила, такими ж лишилися і в годину випробовування. Я не помилилася в них. Впевнилася, що на Петропавлівщині живуть справжні патріоти! Миру і тільки миру нашій неньці Україні!
