Увесь світ стоїть перед викликом. Не страшно, коли не знаєш чи не вмієш. Навчимося разом – говорю я вчителям. Не треба відкладати на потім, мовляв, після карантину наздожену з учнями матеріал.
Страшніше, коли ми прийдемо до лікаря, а він нам скаже: «А я ніколи не лікував коронавірус. Нас такого не вчили в медичній академії. Я вмію лікувати серцеві, ниркові хвороби, ангіну, суглоби тощо. А от коронавірус не вмію і не буду. Приходьте до мене після карантину»
Але лікарі не мають права так говорити. Вони йдуть на щоденний подвиг: роблять те, чого ніколи не робили; борються з тим, із чим не доводилося стикатися. У них умови набагато складніші. Нам гріх скаржитися. На відміну від лікарів, нам, вчителям, навчитися новому простіше. Це наш громадянський обов’язок – опанувати основи дистанційного навчання, - Інна Іванова
Інна Іванова, заступник директора школи із виховної роботи Першотравенської ЗОШ №2, лекторка освітнього проекту «На урок», координаторка міні- Едкемп Першотравенськ.
Інна Богданівна в січні відвідала вчителів Української ОТГ, провела навчальний семінар із медіа грамотності. Сьогодні вона ділиться своїми думками щодо впровадження дистанційного навчання та досвідом роботи вчительського колективу
Ми вже частково опрацьовували елементи, робили спроби. Але це було точкове впровадження. Найчастіше це було на карантинах, але вони були недовгими, тож нагальності переходу на дистанційне навчання не було. Дехто з вчителів спілкувався з учнями по телефону, давав певні завдання, у інших такої потреби не було. Тобто такої проблеми у нас не існувало.
І тому, коли ми зараз зрозуміли, що карантин затягнеться надовго, зрозуміли й те, що перехід на дистанційне навчання – це невідворотній процес. Найперше, що ми зрозуміли, це те, що треба працювати не з дітьми, а з самими собою.
Перші дні навчання проходило сумбурно. Ми кидалися у різні вебінари, шукали різні способи, платформи, Інтернет-ресурси, (а їх виявилася величезна кількість!); забивали собі голови усім цим.
Ми зрозуміли, що коли всі вчителі будуть працювати на різних платформах (хімік – на одній, біолог – на іншій, а філолог – ще на іншій), то бідна буде та наша дитина, якій доведеться стрибати по різних ресурсах.
Ми згрупувалися і зупинилися на одній із платформ. Це була Zoom. Наші зусилля пішли на те, щоб навчатися. Декілька показових уроків провела адміністрація школи. На основі свого досвіду учителі надали рекомендації, на що саме треба звернути увагу.
Прийшли врешті до єдиної платформи Zoom. Провели дві наради на початку карантину. Майже всі вчителі оволоділи Zооm, зрозуміли й відчули багатогранність і багатофункціональність цієї платформи.
Ми зрозуміли, що існує багато способів навчати дитину, це не просто відправити на вайбер номер задачі та сторінку підручника. Ми зрозуміли, що головне, як подати матеріал.
Питання друге: зворотній зв’язок. Треба вирішити, як діти будуть нам присилати виконані завдання, тести і як ми будемо їх оцінювати.
Адже це дуже важливо для дітей. Жодна робота не повинна бути поза увагою. Особливо в учнів початкових класів, де оцінка – коментар учителя. В середніх та старших класах ми залишили бальне оцінювання.
Коли ми вийдемо з карантину, і вчителі матимуть доступ до класного журналу, усі ці оцінки будуть перенесені у класні журнали. У нас немає такого вчителя, який би не вів облік оцінювання.
Наразі усі наші напрацювання систематизовані, і ми працюємо. Але перш ніж прийти до цього, кожен повинен відповісти для себе на найголовніше питання: чому я повинна це робити?
Якщо я зрозумію, що це потрібно мені як громадянину, що зараз ми говоримо про всю Україну, я буду йти до нового свідомо. Це виклик для мене як педагога-професіонала: я повинна розвиватися, прагнути до навчання упродовж життя. І ось саме зараз це не лише слова та гасла – цього вимагає саме життя.
Навчатися не задля сертифікатів - у нас наразі вже засилля сертифікатів!
Насправді нікого не цікавить скільки у мене тих сертифікатів із вебінарів - усіх цікавить, що я можу зробити, використовуючи ті знання, які я отримаю на тих вебінарах.
У нашому колективі ми не хвалимося своїми сертифікатами, ми хвалимося своїми навичками, адже головне те, що я вмію робити. Пора усвідомити, що цей період – надовго, і нам треба вчитися.
Наступний крок – мотивувати батьків. Це теж непросто. Я особисто пишу мотиваційні пости у Фейсбуці, пояснюю, що це виклик життя, що це не якась забаганка. Давайте до цього підійдемо виважено й серйозно.
Мені подобається, як відомі люди розповідають про те, що життя розставило пріоритети. Хтось хотів авто купити, хтось меблі, хтось нові туфельки. А тепер розуміємо, що сьогодні ми маємо купити комп’ютерну техніку. Це важливо й для того, хто навчає, й для того, хто навчається.
Час приборкати власну лінь. Досить говорити про невміння працювати з комп’ютерною технікою, про те, що нас цьому не вчили в вишах. Або ж виправдовуватися: я наверстаю матеріал, коли вийдемо із карантину. Я завжди говорю таким вчителям: ми навчимося працювати разом, ми опануємо нові прийоми і методи. Це не найстрашніше, що є у житті.
Але лікарі не мають права так говорити. Вони йдуть на щоденний подвиг: роблять те, чого ніколи не робили; борються з тим, із чим не доводилося стикатися. У них умови набагато складніші. Нам гріх скаржитися. На відміну від лікарів навчитися нам новому простіше. Це наш громадянський обов’язок.
Важливо мотивувати учнів. Хочу сказати, що діти швидше сприймають нове.
Ми проводимо традиційно тиждень профорієнтації. Зазвичай запрошували представників відомих професій - шахтарів, лікарів, бібліотекарів. Цього року тема тижня була «Професії майбутнього». Адже нам треба готувати дітей до тих професій, які будуть затребувані завтра. Ми вивішували список нових професій. Деякі назви навіть не чули. Для вчителів це був шок, а діти із задоволенням виконували завдання, готували стіннівки, в яких розповідали про нові професії.
Одна із ознак цих професій – можливість працювати дистанційно. Коли не треба виконувати монотонну роботу в офісі, відбувати робочі години. Це робити можна, не виходячи з дому, у будь-який час і будь-де: вночі чи вранці, в дорозі чи на березі моря.
І ось ця дистанційна пора настає. Це ще не ті навички, які мають бути. Треба багато працювати. Але ми всі зрозуміли, що стали в ті рамки, коли всі повинні працювати дистанційно.
Спілкуючись з учителями з усієї України, дуже розчаровуюсь. Прикро, що більшість суть дистанційного навчання вбачає в написанні індивідуального плану самоосвіти та погодинного звіту щодня. А це призвело до того, що в Фейсбуці вже надають нові послуги – «напишу план самоосвіти» . Як хтось може написати за мене мій план?! Для чого та для кого цей план?! Звітувати щоденно – це взагалі маячня!
Я проти масштабних звітів – у всьому має бути сенс. Ми планів не збирали. Я розумію, скільки часу витрачає учитель для дистанційного навчання – це удвічі більше, ніж проведення звичайних уроків. Навіщо ж завантажувати учителя ще й звітами?
Єдине, що вимагаємо, це фіксація роботи з учнями. Якщо учень не виходить на зв’язок упродовж довгого часу, то слід шукати контакти з батьками, щоб нікого не лишити поза увагою дистанційного навчання. Влаштовуємо онлайн зустрічі: дітям це потрібно, вони радіють цьому.
Складніше з учнями, які перебувають зараз в селі, там не завжди є зв’язок. З цими учнями працюємо за підручниками. Дуже добре, що батьки у такий непростий напружений час допомагають дітям вчитися.
Мотивувати учнів, їх батьків – важливо.
Та не менш важливо навчитися мотивувати себе. Ми повинні усвідомити, що це потрібно державі, що це випробування ми гідно пройдемо, що українці цілеспрямовані і сильні і впораються з цими труднощами.
