Війна забрала у родини Леників люблячого сина, чоловіка, батька та брата. Сергій Леник — старший солдат-стрілець із позивним «Тихий» — загинув 25 вересня 2024 року поблизу Неліпівки на Донеччині. Йому було лише 34. Рідні до останнього сподівалися, що він живий, шукали його через усі можливі служби, чекали результатів ДНК-експертизи. У спогадах сестри Альони та дружини Світлани Сергій назавжди залишився тихою, доброю людиною, яка любила родину, риболовлю та мріяла показати дітям Україну після війни.
27 квітня 1990 року в родині Леників народився старший син Сергій. Хоча народження зареєстрували у Дмитрівці, дитинство та юність хлопця минули на Синельниківщині — спочатку в Романках Покровської громади, а згодом у селі Бажани.
Батьки Сергія — прості працьовиті люди. Мама Валентина родом із Романок Покровської громади. За життя працювала: швачкою, продавчинею, а найбільше - кухаркою в СФГ “Евриці”. Батько Микола — із Бажанів. Майже все життя присвятив праці в господарстві: ще молодим пішов працювати до СФГ “Престиж” трактористом-машиністом, згодом - різноробочим. Батьки працювали, виховували Сергія та його молодшу сестру Альону.
Альона згадує дитинство:
- У Романках Сергій пішов у перший клас. А через рік родина переїхала в Бажани. Після переїзду Сергій продовжив навчання в Олефірівській загальноосвітній школі І–ІІ ступенів, де закінчив дев’ять класів. Після школи вирішив здобути професію й поїхав навчатися у Павлоград, — розповідає сестра.
У Павлоградському професійному училищі Сергій опанував спеціальність електрогазозварювальника. Після навчання працював різноробочим у сільськогосподарському господарстві «Еврика».
Сергій був старшим у родині на сім років. Для Альони він назавжди був не лише братом, а й людиною, яка подарувала їй найтепліші спогади дитинства.
- У нас недалеко річка. Сергій постійно брав мене з собою рибалити. У нас були старенькі бамбукові вудки. І я йому дуже вдячна за це, бо тепер сама люблю ловити рибу.
А ще Сергій завжди поспішав допомагати людям.
- Безвідмовний: комусь вугілля занести, комусь щось привезти. Він нікому не відмовляв. Завжди йшов допомагати. А ще він взірцем був: по клубах не ходив. І ніколи не було ні бійок, ні поліції, нічого такого. Просто добра, спокійна людина.
Мріяв про свою сім'ю та власний дім…
Ще 2010 року Сергій зустрів свою Світлану. Їх познайомила робота в сільськогосподарському господарстві «Еврика» у Дмитрівці.
- Ми познайомилися на роботі, в СФГ “Еврика” працювали разом, — згадує жінка.
Саме там між молодими людьми й зародилися почуття. Через кілька років вони створили сім’ю.
- Одружилися ми у 2014 році. Того ж року народився первісток — син Богдан. Зараз йому вже 11 років. А у 2016 році наша родина стала ще більшою — народилася донечка Ліза, - розповідає дружина Світлана.
Сергій дуже любив дітей і радів батьківству.
- Брат одружився зі Світланою. Народився перший синочок — Богдан. Сергій був такий щасливий цій дитині… Дуже схожий зараз на Сергія його син — просто вилитий татко. Такий же пухленький, ті самі родинки на обличчі й тілі. Це у нас від мами передалося.
Потім Сергій та Світлана переїхали до Дмитрівки, де певний час жила у батьків дружини. Та Сергій мріяв про власний дім і працював заради цього.
- Сергій на роботі взяв позику і купив собі будинок у Дмитрівці. Дуже швидко віддав ті гроші. Все старався зробити сам. Через три роки після народження сина в родині з’явилася донечка Ліза. Він був дуже щасливий. Перший син, а потім донечка… Це була його радість.
У Дмитрівці Сергія швидко полюбили односельці. Він завжди приходив на допомогу й ніколи не залишався осторонь чужих проблем.
- Мені люди часто казали: “У тебе брат — золота людина. І прийде, і допоможе”. Він був дуже спокійний, добрий.
Став на захист України…
Жив звичайним сільським життям, працював, допомагав родині. Та війна змінила все.
2 червня 2024 року Сергій Леник став до лав Збройних сил України.
- Вручили повістку. пройшов комісію і одразу на навчання. Потім він уже почав виходити на бойові завдання на Донеччині, - каже дружина Світлана.
Служив Сергій у 53-й окремій механізованій бригаді: другий батальйон, друга рота, другий взвод. Побратими знали його за позивним «Тихий» — стриманого, надійного та спокійного воїна.
Навчання проходив у Черкаському, а згодом — на Десні.
- Місяць брат був у Черкаському, потім ще місяць — на Десні. Підготовка була серйозною, — говорить сестра військового.
Після навчання підрозділ у який потрапив Сергій направили на Донеччину. Базувалися поблизу Костянтинівки. Перший бойовий вихід Сергія - місто Нью-Йорк Бахмутського району.
- Костянтинівка, Нью-Йорк... Гарячі точки… А останній бій тримав — поблизу Неліпівки… — тихо додає Альона.
Саме там, на Донеччині, Сергій Леник виконував бойові завдання, захищаючи Україну.
Сестра згадує, що Сергій не любив багато розповідати про війну, але іноді все ж ділився пережитим. Особливо — після важких бойових виходів.
- Він мені розповідав, як вони виїжджали й забирати своїх побратимів — трьохсотих. Це було на самому початку його служби. Говорив, що дуже страшно було, тому що літали FPV-дрони, дуже важко було пересуватися. Але він пишався, коли хлопців вивозили живими й рятували їм життя, — говорить Альона.
Після одного з бойових виходів зв’язку із Сергієм не було майже три тижні.
- Було друге його бойове завдання. Він пішов на нуль, і 20 днів від нього не було ніякого зв’язку. Потім він подзвонив. Сказав, що вони вийшли з позицій, три дні відпочинуть, дочекаються підкріплення — і знову на нуль.
Останні слова і довге мовчання…
25 вересня 2024 року військовий зник під час виконання бойового завдання. Та офіційне сповіщення родина отримала лише за кілька днів. Остання розмова із Сергієм відбулася 17 вересня 2024 року.
- Спілкувалася з чоловіком 17 вересня. Він тоді говорив із дітьми. Казав, що чекають підкріплення. Близько п’ятої ранку Сергій востаннє виходив на зв’язок. Після того він більше не відповідав. Ми тільки телефонували, нам казали, що він на позиції.
- Брат телефонував мені 17 вересня, із сьомої ранку — і до вечора булидзвінки. Ми говорили, їм тоді дозволили телефонувати рідним. А вже ввечері зв’язок обірвався. О 18:46 я його набирала, але він уже не відповідав, - згадує сестра Альона.
1 жовтня 2024 року родина отримала сповіщення про те, що Сергій зник безвісти.
- Сповіщення ми отримали, але не втрачали надії. Ми шукали його, подавали всюди інформацію. У мене є знайомі військові у місті Дніпро. І от 7 жовтня мені зранку зателефонували й повідомили, що в Новокодацький морг привезли чотири тіла з того напрямку. Серед них був Леник Сергій Миколайович, - розповідає сестра Альона.
Рідні одразу вирушили до Дніпра.
- Ми приїхали на опізнання, здали матеріали на експертизу ДНК. Спочатку нам, мені і дружині Світлані показали фотознімки на комп’ютері. Але тіло було дуже обгоріле… Я не могла точно сказати, що це мій брат. Я звернула увагу на зуби. По них усе сходилося. Потім попросила патолога-анатома відкрити рефрижератор. Коли мене завели всередину, я вже тоді була впевнена, що це він. Але лікар сказав, що через поранення навіть зуби могли змінитися. Тому треба чекати ДНК.
Очікування результатів тривало довго й стало для родини важким випробуванням.
- Нам говорили, що ДНК робиться від півроку до року. І в цей час я неодноразово їздила в морг, бо надходили інші тіла з того напрямку, де загинув брат. Одного разу привезли ще шість тіл — і всі були записані під ініціалами мого брата. Нам пояснили, що тіла збирали по частинах після боїв, тому точного підтвердження одразу не було, - розповідає Альона.
Згодом результати ДНК офіційно підтвердили: загиблий воїн — Сергій Леник.
- У мене від самого початку було відчуття, що це він… І, на жаль, ДНК це підтвердило - мій братик загинув, - говорить Альона.
Він був дуже тихий по життю…
Увесь час тиші, очікувань рідні Сергія Леника сподівалися на диво. Після того, як військовий перестав виходити на зв’язок, його сестра Альона не дозволяла батькам втрачати надію.
- Я мамі казала, що, може, це не він. Підготовлювала батьків, але все одно надіялася. Думала, може, у полоні, — згадує Альона.
Остаточну правду родина дізналася вже після поховання.
- На похованні ми отримали офіційний висновок про загибель Сергія. Там було написано, що був обстріл. Дуже постраждала голова, груднина, а тіло обгоріло. А слова патологоанатома залишилися в пам’яті назавжди: “Він не мучився. Смерть миттєва…” - додає сестра воїна.
Альона важко зітхає: “Брата вже не повернеш, але хоча б знаю, що він не страждав”.
«Він дуже сумував за дітьми»: про родину та мрії Сергія Леника
Сергій Леник мріяв про просте й мирне життя — власний дім, щасливу родину та майбутнє для своїх дітей. Найбільше цінував сім’ю.
- Коли Сергій потрапив на війну, найбільше сумував за дітьми: за Богданом і Лізою. Це було найболючіше для нього - не бачитися, - згадує сестра.
Та навіть у найважчі моменти намагався підтримувати рідних.
- Мама плакала, а він їй казав: “Мамо, що долею написано — те буде. Я вже сюди потрапив…”
Про свої особисті мрії Сергій говорив небагато. Але сестра пам’ятає одну їхню розмову.
- Я йому казала: “Братику, якби не війна, ми б родиною поїхати подорожувати Україною. Ми живемо у своїй країні й майже ніде не були. А які в нас гарні місця. І Сергій відповів: «Я б теж хотів, аби мої дітки побачили світ».
«Він жив роботою і родиною»
У цивільному житті Сергій був дуже спокійною людиною.
- У нього таке життя було: робота і сім’я. Іноді ходив на рибалку, проводив час з дітьми, - розповідає дружина Світлана.
Сьогодні дружині особливо важко говорити про втрату. Та найбільший біль — у дитячих очах.
- Вони ще маленькі й до кінця не розуміють, що сталося. Їм просто боляче й сумно… - говорить Світлана.
Сергій не встиг отримати статус учасника бойових дій чи нагороди. Але для родини й близьких він назавжди залишиться справжнім Героєм — тихим, добрим і щирим чоловіком, який віддав життя за Україну.
Останній шлях - додому…
9 травня 2026 року в селі Бажани провели в засвіти українського військового — солдата, старшого стрільця-оператора Сергія Миколайовича Леника.
Захисник загинув 25 вересня 2024 року поблизу населеного пункту Неліпівка Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання. Лише після ДНК-експертизи родина змогла гідно попрощатися з воїном.
До рідного дому Сергій повернувся «на щиті». Вулицею повільно рухалася траурна колона. У дворі, серед живих квітів і заплаканих очей, встановили труну з тілом воїна. Над подвір’ям стояв материнський плач: «Синочку… Не так я тебе хотіла зустрічати…». Поруч — дружина Світлана, сестра Альона, діти, рідні та близькі, які не могли стримати сліз.
Панотець звершив молитву за упокій душі захисника, а люди тихо проводжали Героя. Після спільної молитви траурна колона рушила через усе село до місця останнього спочинку Сергія Леника — дорогою, якою він колись ходив живим, а тепер востаннє повертався додому.
Провести Сергія в останню путь прийшли рідні, друзі, побратими, жителі Бажанів та громади.
Під час церемонії лунали слова вдячності та скорботи.
- Ми вшановуємо пам’ять солдата, старшого стрільця-оператора Сергія Миколайовича Леника. Його серце перестало битися, але пам’ять про нього житиме вічно. Висловлюємо щирі співчуття родині й близьким. Ваша втрата є непоправною, але пам’ять про нього житиме в серцях кожного з нас. Сергій назавжди залишатиметься прикладом відданості військовій присязі та військовим моральним принципам. Герої не вмирають. Слава Україні! - звернувся до громади Олександр Міщенко.
Під час прощання Тетяна Лесюк говорила про страшну ціну, яку щодня платить Україна за свою свободу.
- Щодня наша земля здригається від ударів бомб. Щодня ми з вами ховаємося від цих “шахедів”. Живемо у страху, хвилюваннях, болі та сльозах. Такою ціною дається нам незалежність нашої країни. Але найстрашніше те, що за незалежність нашої країни, за наше з вами життя, за те, аби ми могли мріяти й жити далі, віддають життя наші найкращі — такі молоді хлопці. Сергій Миколайович навіки залишиться у наших серцях Героєм, бо він віддав найцінніше — своє життя. Віддав за Україну, за нас із вами. Ми повинні пишатися ним і пам’ятати ту ціну та той подвиг, який він зробив. Нашому Герою назавжди залишиться 34. Не здійснилися його мрії. Діти залишилися без батька. Це невимовний біль. Уклоняюся батькам за такого сина. Прошу всіх пам’ятати його і пам’ятати, що Герої не вмирають.
Після заупокійної молитви та слів прощання над Бажанами запанувала важка тиша. У руках матері загиблого воїна тремтів синьо-жовтий прапор — державний символ, яким вкривалася домовина її сина. Його вручили як знак вдячності України за подвиг Сергія Леника — тихого й мужнього захисника, який віддав життя за свою землю та родину.
На знак шани до полеглого воїна пролунали три салютні постріли. Люди не стримували сліз. До могили несли живі квіти — від рідних, друзів, односельців, побратимів. У цей день Бажани проводжали не просто земляка — додому на щиті повернувся Герой.
Сергій Леник назавжди залишиться у пам’яті рідних люблячим сином, чоловіком, батьком і братом, а для громади — доброю, щирою людиною, яка жила працею, родиною та до останнього подиху залишалася вірною Україні.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Прощання з Сергієм:
