У мирному житті він був чоловіком і батьком, на війні — водієм, який рятував поранених і возив боєприпаси. Тепер його ім’я — серед тих, кого вже забрала війна. На захисті України віддав своє життя Деменюк Олександр з Миколаївки.
Олександр Деменюк народився 1 січня 1976 року в селі Українське. Закінчив школу в рідному селі. Ще юнаком працював на тракторі, згодом заробив власний пай.
1996 року доля звела Олександра з Людмилою, з якою він поєднався.
— Я приїхала до мами в селище Українське. Олександр саме приїхав город виорати, і трактором застряг на ріллі. Так ми й познайомились. Через рік вирішили жити разом, тоді ще у гуртожитку. У мене вже був син Євген, якому тоді було три роки. Саша став йому за батька, — розповідає дружина захисника Людмила.
1998 року в Олександра та Людмили народилася донька Єлизавета. На той час пара проживала в селищі Українському.
Згодом пара переїхала у власну квартиру в місті Шахтарське. Родина зростала: 2007-го у подружжя народився син Олександр, 2008-го — Іван, 2011-го — Герман і Максим. Вже велика родина придбала будинок у Миколаївці. Діти навчалися в школі.
— У нас наразі Сашенькі — 18 років. Решта дітей ще школярі: Ваня — 11-й клас, Герман — 9-й клас. Максимка в нас слабочуючий, має інвалідність від народження, він у 6-му класі навчається у місті Дніпро, там з ним працюють спеціалісти, — додає жінка.
Олександр усе життя працював на тракторі. Спершу в селищі Українському, згодом — на шахті «Ювілейна» у Шахтарську. Пізніше працював на орендарів у Миколаївці.
2 липня 2025 року став для Олександра і Людмили особливим — чоловік і дружина офіційно зареєстрували свій шлюб.
Зараз у сім’ї вже підростають онуки: найстарший Євген перший подарував батькам онуків — Даніїл (зараз йому 14 років) та Уляну (їй лише 4 роки). Донька Ліза також має синочка — Артур (йому сім років).
— Троє онуків — це щастя, — каже Людмила. — Найстарший Жені завжди вважав Сашу своїм батьком, а його діти завжди мали дідуся, як і онучок Артур.
Людмила додає, що син Євген завжди був гордістю родини. Воював ще з 2015 року, тепер — ветеран війни.
— Син воював в АТО. З перших днів повномасштабної війни знову пішов на війну — захищав Київ, Чернігів, Харків, Бахмут. Він і ветеран АТО, і ветеран повномасштабної війни. На жаль війна не пройшла безслідно для нього — має інвалідність.
У липні 2024 року батька великої родини Олександра призвали до лав Збройних Сил України.
Він пройшов навчання, а потім потрапив на Сумщину. Там возив продукти, боєприпаси, дрони, вивозив поранених і загиблих.
— Водієм поставили. Їздив туди до хлопців на “нуль”, — розповідає Людмила.
22 серпня 2025 року Олександр потрапив у шпиталь.
— Знаєте, як там, хлопці, живуть у лісі, у бліндажах. Там сиро, цвіль… Саша так сильно захворів, намагався лікуватися, але холодно, вологість у бліндажах — йому все гірше й гірше. Якось зранку вже зовсім погано було. Дуже тяжко дихав. Його відвезли в лікарню, поклали його під крапельниці, — згадує пані Людмила.
Попри те, що хвороба виснажувала, Олександр усе одно їздив на завдання.
— З під крапельниць, вдягав бронік, віз продукти, боєприпаси — треба ж до хлопців їхати.
Людмила приїхала до Олександра у шпиталь, після лікування чоловікові стало легше.
— Я бачила, що йому набагато краще, але й не думала, що він так швидко повернеться на фронт.
Востаннє Олександр зателефонував Людмилі 6 вересня о 22-й годині.
— Каже: “Завтра вранці я їду”. Я йому: “Ти ж дзвони до мене перед виїздом”. Проте о сьомій ранку наступного дня вже не вийшов на зв’язок. Восьмого він був на “нулі”, знаю, але зв’язку не було, — згадує Людмила.
11 вересня родині повідомили про загибель Олександра.
У сповіщенні, яке вручили сину Івану, писали: “9 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання біля села Микільське Сумського району життя Олександра Деменюка обірвалося”.
Це було пряме влучання FPV-дрона, яке не лишало шансів на життя.
Найважче втрату батька перенесли діти.
— Дуже важко дітям переживати втрату татка. Ваня ледь витримав поховання. А наймолодший Максимка написав таткові прощального листа: “Тато, спочивай з миром. Обіймаю тебе”. Усі сини плакали і досі плачуть, — з гіркотою говорить пані Людмила.
Для родини Олександр був чоловіком, батьком, дідусем. Побратими називали його «Дід». Таким він залишиться в пам’яті.
