Уночі, 18 жовтня, російський «Шахед» знищив будинок Віри Миколаївни Воробйової. 90-річна жінка опинилася сама серед вогню та уламків. Двері в хаті відкрити не змогла. Її врятували з палаючого будинку. Тепер у неї немає дому.
18 жовтня 2026 року близько 2-ї години ночі російські війська завдали удару безпілотником «Шахед» по будинку в Петропавлівці. Через удар будинок був повністю знищений, а вибухова хвиля пошкодила вікна, фасади та дахи інших будинків на цій вулиці.
Зараз Віра Миколаївна — у теплому домі невістки Тетяни Совіт. Але ту холодну, дощову ніч вона пам’ятає до найменших подробиць.
Коли її витягли з палаючого будинку, на ній було лише спіднє та шкарпетки. Хлопці підхопили стареньку й винесли на вулицю. Один із хлопців зняв із себе куртку й накинув їй на плечі.
Вона стояла на холоді під дощем й дивилася, як вогонь пожирає її дім. Просила, аби хтось прихистив її, бо повертатися вже не було куди.
Тепер Віра Миколаївна в теплі, поруч із невісткою Тетяною. У руках тримає ряднину, яка висіла на вікні її будинку. Ця шматина тканини — єдине з речей, що залишилися після пожежі. Звичайна біла ганчірочка, а для неї — пам’ять про дім, якого більше немає.
«Як бахнуло — на мене все посипалося. Я дивлюся — а хата горить»
Віра Миколаївна, видихає, й поволі починає згадувати пережиту ніч. Усе відбувалося дуже швидко: почула вибух, а коли отямилася, навколо вже сипалися уламки й палав будинок.
- Як бахнуло — на мене все посипалося. Я отямилася, глянула у вікно, яке було завішене білою рядниною, — а я горю! Будинок палає! Що робити? Добре, що документи були складені в сумочку, а вона висіла біля дверей, які вже побило, і полум’я почало хапати сумочку. Ще дві хвилини — і загорілася б моя сумка і всі документи. Та встигла вхопити, — згадує Віра Миколаївна.
Віра Миколаївна опинилася серед вогню та уламків. Вибратися самостійно не могла — двері заклинило. На допомогу прибіг сусід Сергій, хлопці по сусідству та рятувальники.
Жінка кричала, кликала на допомогу, а в будинку тим часом усе палало.
- Я криком кричу, а хата горить. У хаті все горить. Першим прибіг Серьожа, сусід. Він відкинув двері. Потім підбігли хлопці, давай тягнуть мене з хати, а в носочках, у спідньому. На вулиці холодно, дощ, усе сире. Від несли мене подалі від хати. Ніхто не хотів мене брати, а я замерзаю, мені холодно. А потім Наталочка мене прихистила, — говорить жінка.
Бабусю прихистила Наталя Козакова, за що врятована вдячна дівчині, вдячна всім, хто не залишив її саму.
Будинок згорів, попри намагання його врятувати. Разом із ним — речі, телефон, ліки та все майно.
- Я сиділа, як та баба при розбитому кориті. Все погоріло. Все. Тілечко в мене болить. Голова болить. Серце болить. А хати нема…, — говорить Віра Миколаївна.
Разом із будинком згоріло багато речей. Віра Миколаївна називає серед втрат холодильник, пральну машину та велику кількість ліків.
- Ліки не встигла забрати… Я хворію, тому медикаментів було багато. Думала, що ліків вистачить на все життя. А ще п’ять відер картоплі в мене було. І буряки, і цибуля — відро. Чого тільки не було. А тепер усе згоріло, — розповідає Варвара Романівна.
Віра Миколаївна давно проживає сама. Каже, що майже вся її рідня вже померла. Поруч із нею залишилися люди, яких вона називає своєю родиною.
- У мене нікого немає, вся рідня вимерла. Одна я осталась. Оце тільки Танечка — дружина мого покійного сина. Вона мені Богом дана. Від мене не відмовляється, — говорить Віра Миколаївна.
Попри поважний вік, Віра Миколаївна до останнього намагалася самостійно вести господарство у власному будинку. Працювала на городі, готувала їжу.
- Я ще сама можу борщ зварити. Наталка (соціальна робітниця) до мене ходила, завжди допомагала, а я її запрошувала: “Приходь, борщику поїсти”. Зараз вже складніше мені. А ще минулого року город садила, кавунчики були, сусідам роздавала. А цього року вже нічого, — розповідає жінка.
Віра Миколаївна ще дитиною пережила Другу світову війну. Тоді їй було близько п’яти років. Пам’ятає, як і тоді втратили дім.
- Мені було п’ять років, як війна прийшла. Я пам'ятаю, що мама повела нас у балку. Там переночували, приходимо — а хати немає. Я ж була маленька дівчинка. Так тужила: де ж ми жити будемо? Війну пережила маленькою, голод, холод, повінь. Але такого страху як ця війна не знаю. Таке горе сталося зі мною, — згадує Віра Миколаївна.
Будинок, у якому жінка прожила багато років, був для неї особливо дорогим. Облаштовувала разом із чоловіком. Поки мала сили, доглядала за ним, білила та фарбувала.
- Хата в мене завжди побілена, а віконниці покрашені. Хата в мене стояла як лялька була, — розповідає Віра Миколаївна.
Невістка Тетяна зараз дбає про Віру Миколаївну. Коли старенько починає плакати, нарікати, що вже в її віці нікому не треба, Тетяна заспокоює.
- Не покинули, ми хоч і в однокімнатній живемо, але місце для бабусі є. Буде нагодована, зараз ось підемо голову помиємо, покупаємо. Я всім бажаю тільки здоров’я. І бажаю, щоб молоде покоління не залишало старших, тому що всі ми будемо у поважному віці. Усі можемо стати безпомічними. Треба цінувати старше покоління, - каже Тетяна.
Віра Миколаївна хреститься й повторює, що тепер для неї найважливіше — люди, які залишилися поруч.
- Бачите, молодші вмирають, а мені Бог не дає. Але Таня поряд з Ігорем, онука Юля. Оце моя відрада.
Пані Віра ще й досі тримає у руках невеликий білий шматок тканини з петелькою, який висів на вікні її будинку. Це все, що залишилося від її дому. Маленький шматочок тканини замість усього життя, яке згоріло за лічені хвилини.
Ми можемо допомогти Вірі Миколаївні пережити цю втрату не наодинці. Відкриваємо збір коштів на підтримку жінки, яка на 91-му році життя залишилася без даху над головою. Кожен внесок — це наша можливість повернути їй бодай частинку втраченого й дати відчути, що вона не сама.
Реквізити для допомоги:
Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/KBsYonQBo
Номер картки Банки
4874 1000 3490 3990
