Ганна Бурченко – військова, старший сержант 16-го окремого полку підтримки. Ще змалку дівчина пишалася своїм дідусем, військовим льотчиком. Бачила, як бабуся відповідально виконувала свою роль дружини військового. Тож не здивувала своїх батьків, коли вирішила пов’язати своє життя з військовою справою, а згодом і віддати своє серце чоловіку у військовій формі.
Ця історія мала б романтичне продовження та розповідь про родину закоханих один в одного чоловіка та жінку, про любов до своєї професії. Але лютий 2022 року забрав усі мрії та плани родини. Чоловік - на війні, а вона, молода матуся, пригортаючи до грудей новонароджену дівчинку та тримаючи за ручку старшу донечку, їхала в евакуаційному автобусі. Минаючи російський блокпост, молилася, аби виїхати живими з окупованого Мелітополя…
Познайомилися в штабі
Якось Ганні наснився сон.
- Наснився мені мій покійний дідусь, це було в березні 2020 року. Дідусь був у своїй парадній формі та промовив до мене: «Скоро в тебе буде все інакше. Я знаю, що в тебе буде щастя в житті». Я розповіла бабусі, і ми подумали, що це гарний знак. А невдовзі до нашого полку прибув військовий Євгеній. Мені він був схожий на дідуся, такий же добрий, порядний, благородний, - розповідає жінка.
Ганна - з Мелітополя, Євгеній родом з Вінниці. Обидвоє ще до великої війни пішли на військову службу в Мелітополі. 2016 року чоловік закінчив військову академію та став на служу: був сапером, потім командиром роти, наразі капітан, начальником штабу. Ганна з 2011 по 2018 рік працювала акушеркою, потім медичною сестрою. 2018 року призвана на військову службу як фельдшер саперного батальйону.
- Познайомилися в одній частині. Я працювала в Мелітопольській лікарні, а потім, 2018 року, мене призвали на службу, я була фельдшером батальйону. Зараз я в декретній відпустці, виховую маленьку донечку, - розповідає Ганна.
З Євгенієм познайомилися, коли він прийшов у полк по розпорядженню. Ганна записувала його дані, щоб завести медичну картку. З тих пір почала ловити щирі ласкаві погляди молодого чоловіка, він дарував квіти й свою увагу, згодом запросив на побачення. Минуло понад вісім місяців, як серце дівчини було підкорене. Тож коли коханий зробив пропозицію Ганні, знову згадала своїх дідуся та бабусю й відповіла: «Так!»
- Мої батьки не військові, а от мій дідусь воював, він був пілотом. Для мене військовий офіцер – це, як мій дідусь, це благородство, яким підкупив мене й мій обранець. Бабуся була моїм взірцем, завжди говорила мені, що бути військовим відповідально, а дружиною військового ще більше відповідальності. У моїй родині тепер двоє військових. Я можу бути поруч із чоловіком, а можу довго його чекати, - говорить Ганна.
Євгеній освідчився на Новий рік, до річниці знайомства з Ганною: став на коліно й простягнув обручку. Це було вдома, в Мелітополі.
- Весілля в нас не було, ми просто зареєстрували шлюб. Євгеній був у офіцерській парадній формі, я в сукні, поряд наші батьки, - згадує наша героїня.
Молоде подружжя оселилося в Мелітополі. Там Ганна та Євгеній виховували донечку Софію, згодом вже чекали на донечку Євгенію. Тільки війна забрала можливість у молодого татуся побачити народження молодшої донечки.
- На 13-му тижні вагітності Євгеній був зі мною на першому ультразвуковому дослідженні, потім поїхав на війну, мене вагітною він так і не бачив. Я залишалася в Мелітополі. У травні 2022 року пішла в декретну відпустку. Наше місто на той час вже було окуповане, - згадує Ганна.
Запланованих фотосесій вагітної матусі та виписки з пологового відділення так і не сталося. А з пологового будинку Ганну не зміг зустріти чоловік.
- Народжувала я в Мелітополі. На той час лікарі працювали, але не засвідчували народження дітей. Мені також не дали ніякого засвідчення дитини, бо було вже припинене електронне реєстрування. Найсумнішим моментом була виписка з пологового будинку. Медсестри запросили для мене аніматора «Пупсика». Акушерка виносить мою дитину й говорить: «Де щасливий батько?» А татка ми не бачили від самого початку війни й окупації Мелітополя, - згадує Ганна.
Лютий 2022 року
23 лютого. Увечері Ганна завела будильник на ранок, щоб їхати на службу, але на ранок 24 лютого прокинулася від гучного вибуху.
- Пролунав потужний вибух, це був «приліт», розірвалася ракета. Одразу мені зателефонувала мама, непокоїлася й сказала, що почалася війна. Мені не вірилося, що війна, ми в 21-му сторіччі. Потім зателефонував чоловік Євгеній, повідомив, що горить наш аеродром. Я пішла в гараж по машину й поїхала на службу. Бачила, як палає місто. З роботи мене відпустили додому, так як я була вагітна. Я не розуміла й не хотіла у все це вірити. Дивилися новини, читали, що відбувається. Було дуже страшно. А потім перший тиждень очікування, ми спали одягненими, готові негайно йти в укриття й не знали, що буде далі, - розповідає Ганна.
Окупація Мелітополя
Бої за Мелітополь із російськими військами почалися 24 лютого 2022 року, під час повномасштабного наступу росіян до України.
Уранці 24 лютого 2022 року о 05:30 мешканці Мелітополя прокинулися від потужних вибухів - бомбардували аеродром. Згодом, після того, як військовий аеродром був повністю знищений, окупанти побудували на його місці свою військову базу, звідки здійснюють ракетні удари по різних населених пунктах України.
26 лютого 2022 року російські війська окупували місто. Тривали локальні вуличні бої за стратегічні об'єкти Мелітополя й були перші влучання снарядів у житлові будинки.
2 березня російські військові відкрили вогонь по мирним протестувальникам, троє людей поранило. Через два дні захопили телевізійну вежу Мелітополя та почали транслювати російське телебачення. Мелітопольці виходили на мирні мітинги, проте росіяни відкривали вогонь у повітря. 20 липня 2022 року ЗСУ нанесли удар по російській військовій базі в Мелітополі. Окупанти у відповідь вдарили по житлових будинках.
- Було дуже страшно… Попід вікнами в місто заїжджали цілі колони машин із «зедками» (літерами Z). Постійно думала, що росіяни можуть прийти і забрати дітей. Не знала, чого можна від них чекати. Довго не могла з міста виїхати, бо усі виїзди були перекриті, стояли блокпости, перевіряли документи. А якби продивилися мої документи, було б ясно, хто я, - розповідає Ганна.
Багато було людей-зрадників, які раділи приходу росіян.
- Мелітополь окупований ще з перших днів війни. Окупанти «шерстили» всіх військових. Я лягала спати й чула кроки в під’їзді, та дякувати Богу, до мене ніхто не прийшов. Коли пропав зв’язок, це для мене було найболючіше, бо не могла зв’язатися з чоловіком. Постійні обстріли. Він за нас хвилювався, ми за нього. Виїжджати з моїм паспортом теж ризиковано. Я мала приписку місця проживання при своїй військовій частині. Розуміла, що, якщо росіяни затребують мій паспорт, це може трагічно закінчитися, - згадує Ганна.
Морально було тяжко жити при орках. У окупації Ганна з дітьми пробула з лютого по серпень 2022 року. Залишатися в окупованому місті з двома дітьми Ганні було небезпечно, бо окупанти вишукували військових. У кінці серпня Ганна прийняла рішення виїжджати.
Евакуація з Мелітополя
Це була приватна маршрутка… Ганна виїжджала цим автомобілем з Мелітополя, тримаючи на руках новонароджену Євгенію та з донечкою Софією. Із речей лише одна валізка та дитячий візочок. Більше нічого не могли взяти. Чоловік Євгеній на той час винайняв у Запоріжжі квартиру й чекав на дружину й доньок. Дві доби Ганна виїжджала з окупованого Мелітополя. Евакуацію з рідного міста згадує, як фільм жахів.
- Я з тримісячною дитиною на руках, яка не зареєстрована. Ми під’їжджаємо до блокпосту. Я почала годувати донечку Женю грудьми, думала, щоб якось засоромити російських солдат, коли ті перевіряли наш автомобіль. Це спрацювало. У мене не спитали документів. Тоді почали перевіряти валізи: я зверху поклала підгузки, у моїй валізі особливо не копирсалися. Здається, ця перевірка тривала вічність. Цей блокпост з голови не йде мені й досі, бо все думаю, що було б, якби перевірили мої документи, що, якби дізналися про чоловіка, то могли б шантажувати його мною та дітьми, - згадує Ганна.
Батьки в окупованому місті
Зараз батьки Ганни проживають у селищі Мирне (під Мелітополем). З їхній розповідей Ганна розповідає, що людей у окупації змушують оформляти російські паспорти. Людям приносять «пенсії», підкуповують цим. Жодних референдумів на окупованих територіях не було, людей не питали, яке громадянство вони хочуть. Зізнається наша героїня, що були і є ті, хто прагнув «руського миру».
- Окупація була на руку тим, хто ніколи ніде не працював, а жили на соціальні виплати, бо тепер вони «зажили». Мама кожен день плаче. У перший день окупації відключили всі українські канали й почали свою російську пропаганду. Мама до сих пір боїться, що прийдуть до них додому. Каже, що російські солдати почали їздити по Мирному з автоматами на бронетранспортері й питати, де знаходяться родичі, обшукують будинки. Було таке, що любителі «руського миру» здавали окупантам людей. Сусід моєї бабусі здає квартири й будинки, з яких люди повиїжджали. Батьки мої ходять на нашу квартиру, бо там залишилися наші пожитки. Вони оплачують комунальні послуги, підключили опалення, щоб думали, нібито там живуть люди. Бо в квартири, де немає людей, росіяни заселяються й живуть. Відбирають машини в людей, наші батьки сховали нашу машину. Окупанти ведуть психологічну війну, - розповідає Ганна.
Українського телебачення немає на окупованих територіях, російська пропаганда «висвітлює» все навиворіт. У магазинах ціни «космічні». Відмінили гривню, тепер тільки російські рублі в обігу. Газ та електроенергія в місті є, хоча дуже довго місто було без газопостачання. Окупанти ж розносять російську пенсію та гуманітарку.
- Мама моя нічого не отримує. Вона принципово не бере ні гуманітарну допомогу, ні пенсію. Бабуся теж відмовляється від будь-якої допомоги. Українська пенсія приходить на картку, але вони її не можуть зняти. І все ж нічого російського вони не хочуть, - говорить Ганна.
Батьки Ганни облаштували в підвалах власних будинків укриття, запасаються водою, необхідними речами, бо чекають, дуже чекають українських захисників і визволення Мелітополя та всіх їхніх сіл.
- Мама говорить, що купила стрічки синьо-жовті, сховала десь під шафою, щоб ніхто не знайшов. Сестри український прапор пошили. Бабуся молиться. Усі чекають деокупації міста, - говорить Ганна.
Сподіваються, що скоро повернуться додому
Ганна говорить, що багато людей російські війська забирали до катівень: людей били й катували. Серед закатованих багато військових, рятівників. Про це безупинно говорять містяни від самого початку великої війни. Сама жінка розуміє, настільки небезпечно їй було лишатися в окупації. Але не шкодує, що свого часу стала військовою.
- Я не шкодую, що ми - військові. Ми пишаємося цим. Ті росіяни, що окупували наше рідне місто, як і сама росія «невмита», ні честі, ні гідності. Наші українські села їх вразили: бо навіть у сільських місцевостях є асфальтовані дороги, освітлення на вулицях. Заходячи в Мирне, окупанти питали чи це місто? І дивувалися, коли дізнавалися, що це село. А зараз російські солдати ведуть себе вільно, як дома, вони вважають, що це їхні села й міста. Деякі люди в Мирному раділи, коли в село зайшли росіяни, мені це незрозуміло. Адже це виглядає так, що у людини є житло, а їй говорять: «виходь, я буду тут жити». А скільки мирних людей загинуло… А російське телебачення розповідає, як росія прийшла «освобождать» українців від нацистів. Сподіваємося, що скоро наш Мелітополь, Мирне звільнять від російських окупантів. Дуже вже хочеться в своє українське місто, - говорить Ганна.
Головне зараз для Ганни, що вона разом із чоловіком та донечками в безпечному місці на Дніпропетровщині. Старша донечка Софія розуміє, хто її тато й мама, розуміє, що за нелюди прийшли в її місто та мріє стати дівчинкою-командиром. Покоління захисниць України підростає. Ганна також планує повернутися на військову службу, але як підросте молодша донечка.
- Військова професія дуже затягує. Я не шкодую, що обрала її, не шкодую, що обрала за чоловіка військового. Немає нічого складного бути дружиною військового. Головне, треба розуміти, хто такий військовий, яка велика відповідальність на плечах. А відтак і якою колосальною підтримкою треба огортати військових, щоб їм все вдавалося на полі бою, - говорить наша героїня.
Українські міста будуть українськими
Ганна, як і всі українці, мріє про Перемогу України в російсько-українській війні. Хоче повернутися додому. І щоб були покарані завойовники й ті, хто їх чекав, щоб більше війна не повторювалася.
- Місто Мелітополь - це європейське місто. Воно настільки красиве. Усе в черешнях. Я раніше хотіла десь поїхати жити в Київ, Дніпро, а тепер тільки в Мелітополі хочу бути. Та з оцими окупантами Мирне стало брудним: ні квітів, ні ладу. Є така категорія людей, яка все порівнює з часами радянського союзу. Я цього не розумію, бо наші міста стали набагато розвинутішими й красивішими у незалежній Україні. А в кого ностальгія, то нехай їдуть в росію, там цивілізація до багатьох сіл не дісталася. А в Україні «руський мир» не треба, - підсумовує нашу розмову Ганна.
